На початку ХХ століття визначний російський письменник і мислитель Дмитро Мережковський попереджав про небезпеку пришестя всевладного хама. «Грядущий хам» — так називалася збірка його статей, що вийшла друком 1906 року. Автор, зокрема, писав: «...Воцарившийся раб и есть хам, а воцарившийся хам и есть черт, — уже не старый, фантастический, а новый, реальный черт, действительно страшный, страшнее, чем его малюют, — грядущий Князь мира сего, Грядущий Хам».
Що ж, Мережковський знав своїх співвітчизників: минуло лише 11 років після опублікування його статті, і «царствений хам» в особі номенклатури партії більшовиків (а особливо її ідеологів і пропагандистів) став панівним чинником Російської держави та, що особливо страшно, офіційної російської культури й офіційних російських мас-медіа.
Минали роки й десятиліття, впала влада партії більшовиків, а царствений російський хам лише зростав і міцнів. Знов-таки, передусім у царині пропаганди, імперсько-радянської культури й науки та офіціозних мас-медіа.
Здавалося б, 1991 року ситуація змінилася. Але не принципово й не надовго. Бо ж на зламі тисячоліть до влади в Росії прийшов «бойовий загін партії більшовиків», тобто ті вихідці з КГБ, для яких розпад Радянського Союзу став «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» (хоча насправді такою катастрофою було утворення СРСР), то «царствений хам» у Росії розцвів — від верху до низу, від «національного лідера» до його обслуги.
Гадаю, читачі «Дня» самі можуть навести безліч прикладів висловів і дій оцього «колективного хама». Додам один із найсвіжіших. Ось текст із одного блога сайта ліберальної російської радіостанції «Эхо Москвы». Не весь, звісно, — навіщо витрачати газетну площу на те, що знаний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі називав «словесними шлакоблоками»?
«Для понимания глубин новоукраинской внешнеполитической мысли и высот полета ее реализаторов рассмотрим цитату главы МИД Украины П.Климкина из интервью «24 каналу»: «Вы никогда не победите «ИГИЛ» военным путем. Значительное количество тех, кто на стороне «ИГИЛ», это бывшие военные армии Саддама (Хусейна). Россия прекрасно их знает. Она хорошо знает их менталитет. Она в значительной мере их тренировала».
Интересно, а Пентагон в курсе, что «ИГИЛ» невозможно победить военным путем? Зачем же так жестко троллить тех, с чьей руки кормишься?.. Ребята стараются, агитируют сообщество, летают туда-сюда. Ведь не только П. Климкину понятно, что эффект от действий коалиции стремится к нулю, но все-таки как-то это не по-товарищески получается».
Ну, і далі все в такому ж стилі. Український уряд — це «правительство, ввергнувшее полтора года назад свою страну в кровавую пучину «Антитеррористической операции», ототожнення радянських військових радників в Іраку із сучасною Росією — «абсурд», Україна брала участь в «незаконной антииракской коалиции», міністр Клімкін деякі речі «помнить должен, но забыл» тощо. А от закінчення тексту в блозі наведу повністю:
«Одним из центральных аргументов России против антииракской кампании, возглавлявшейся США, был экспертный анализ последствий разрушения иракской государственности. Мы предупреждали партнеров о хрупком межрелигиозном и межнациональном балансе в регионе, о том, что оказавшиеся в одночасье на улице представители силовых структур Ирака (а затем и других стран, «освобожденных» западниками), не имея другого выхода, вольются в ряды международного терроризма. Так и получилось — после «взятия коалицией Багдада» в новейшей истории Ирака начался доселе неведомый этап — террористический.
Не скрою, приятно, когда, целясь в Москву, партнеры дуплетом попадают себе в голову и своим спонсорам в ногу. А вот почему голова одних оказалась на уровне ног других — вопрос из категории 18+».
Як ви думаєте, кому належить цей текст? Жириновському? Лимонову? Затуліну? Не вгадали. Його автор — Марія Захарова, директорка Департаменту інформації та друку Міністерства закордонних справ Російської Федерації, з 10 серпня 2015 року — офіційний представник МЗС РФ, кандидат історичних наук. Раніше працювала в журналі «Дипломатический вестник», потім — в МЗС Росії, була прес-секретарем Постійного представництва РФ при ООН.
Інакше кажучи, Захарова — фаховий журналіст, науковець і дипломат, а нині — одна із тих, хто говорить і пише від імені Російської держави...
Чи потрібні коментарі? Мабуть, деякі все ж потрібні.
По-перше, трагедія на Близькому Сході справді не має воєнного вирішення. Вона має воєнно-політичне вирішення. Саме про це говорив Павло Клімкін, саме на цьому робить наголос американська адміністрація. До речі, й Перша, й Друга світові війни теж не мали суто воєнного вирішення — це абеткові істини. Гадаю, вони добре відомі в російському МЗС, але чого не зробиш заради словесних шлакоблоків... По-друге, Росія є офіційною наступницею СРСР, успадкувавши практично всі його закордонні активи. Хочете довести, що Росія й Радянський Союз — принципово різні державні утворення? Спершу відмовтеся від «Пісні про партію більшовиків», яка зі зміненими словами стала гімном СРСР, а наразі — знов-таки, з модифікованим текстом — є гімном РФ. Це — яскравий символ спадкоємності сталінізму й путінізму та СРСР і РФ. Ба більше: сама Марія Захарова є живим підтвердженням спадкоємності СРСР і РФ. Її батьки — радянські дипломати. Дитинство вона провела в Пекіні. Закінчила радянський, а потім російський елітарний Московський державний інститут міжнародних відносин. І продовжує ту стилістику зовнішньої політики Москви, втіленнями якої були міністри Молотов і Вишинський, газета «Правда» і журнал «Комуніст». А біля витоків цієї стилістики стояв особисто Сталін. Ось як він 30 листопада 1939 року прокоментував «Правді» повідомлення французької інформагенції «Гавас» (нині — «Франс Прес») про засідання політбюро ЦК ВКП(б), яке вирішило підписати Пакт Молотва — Ріббентропа, щоб цим спровокувати світову війну, з якої всю вигоду отримає СРСР, втрутившись у неї в зручний момент:
«Это сообщение агентства Гавас, как и многие другие его сообщения, представляет вранье. Я, конечно, не могу знать, в каком именно кафе-шантане сфабриковано это вранье. Но как бы ни врали господа из агентства Гавас, они не могут отрицать того, что:
а) Не Германия напала на Францию и Англию, а Франция и Англия напали на Германию, взяв на себя ответственность за нынешнюю войну;
в) Правящие круги Франции и Англии грубо отклонили как мирные предложения Германии, так и попытки Советского Союза добиться скорейшего окончания войны.
Таковы факты.
Что могут противопоставить этим фактам кафе-шантанные политики из агентства Гавас?»
Чим відрізняється стилістика Захарової від сталінської стилістики? Хіба що більшою розв’язністю. А от рівнем неправди — аж ніяк (бо ж справді було те засідання політбюро, і Сталін справді взяв курс на розпалювання війни; але зверніть увагу, яким миротворцем постає тут Гітлер!). А тодішня «Правда», ясна річ, слухняно публікує цю хамську брехню, так само, як нинішнє «Эхо Москвы» — «правдиві» та «інтелігентні» блоги Захарової...
Отож маємо те, що маємо. Доки існує імперська Росія, поки в єдиному пориві «плебеї» та «патриції» цієї імперії прагнуть бути ледь не «володарями світу», поки царствений хам не загнаний на своє місце, доти сподіватися на якийсь відхід від сталінського курсу Кремля та на чесну позицію «системної» російської «ліберальної» журналістики не доводиться. Що ж, якщо колись можна було хоча б послатися на страх перед ГУЛАГом, то тепер у Москві з доброї волі продають душі тому чортові, про якого писав Мережковський.
