Багато проблем в оборонній сфері, в політичній, соціальній, економічній, але в інформаційній вони, мабуть, найбільш кричущі. Чимало власників медіа й журналістів так досі, незважаючи на війну, й не визначилися, яка країна є їхньою Батьківщиною і чи є вона у них взагалі.
Деяким ЗМІ глибоко наплювати на Україну, на її долю, на її майбутнє. Наша країна для них лише місце перебування, територія бізнесу й нічого більше. Окрім індиферентності вистачає й відверто ворожих проявів, що злегка маскуються під таємничі «стандарти журналістики», «абсолютну об’єктивність» і «безсторонність» тощо. Вони борються з «мовою ненависті», абсолютно природною в умовах війни не на життя, а на смерть і ратують за «мову любові» по відношенню до агресора.
Інформаційний простір України так і не перейшов на військові рейки, перебуваючи в безтурботному мирному часі, що й сприяє тому, що значна частина нації досі не прокинулася й не усвідомила, що вирішується питання — бути чи не бути Україні. І не лише в масах, а й на верхніх «поверхах» держави продовжується «бенкет під час чуми», «танці на «Титаніку», оскільки й там не усвідомили, що реально відбувається, як і раніше віддаючись всією душею політичним інтригам, склокам і особистому збагаченню. Звісно, інформаційна атмосфера в країні тут грає далеко не останню роль.
МИСЛИТИ Й АНАЛІЗУВАТИ
Ось, наприклад, на каналі «112 Україна» повідомили, що 53% їхніх телеглядачів вважають, що кремлівська агентура в Україні — це вигадка. Ці 53% (сподіваюся, що в цілому в Україні носіїв подібної думки значно менше) — реальний резерв Путіна в Україні, вони немов говорять кремлівському диктаторові: прийди й візьми нас.
Ці люди не бачать очевидних речей, не здатні самостійно мислити й аналізувати. Агентура, про яку йдеться, створювалася в усьому світі особливо активно з 1917 року, в неї вкладалися величезні кошти, які відняли у голодуючих селян, на неї працювали безліч державних інститутів СРСР (а нині Росії).
За передостаннього шефа КДБ Крючкова в першому головному управлінні КДБ (розвідка) велася дискусія: треба мати своїх агентів у всіх країнах світу чи краще зосередитися на кількох найбільш важливих регіонах? Перемогла точка зору Крючкова: радянські агенти мають бути скрізь. Виходить, у Новій Зеландії кремлівська агентура є, а в Україні немає. Дива та й годі.
Адже в Україні вона насаджувалася не з 1917-го, а з XV століття, з часів Флорентійської унії, коли Москва доклала колосальних зусиль для зриву першої спроби об’єднання православної й католицької церков.
Ну, а 53% телеглядачів каналу «112 Україна», які мислять ось таким чином, є вельми переконливим доказом дуже ефективної роботи російських структур в Україні.
За даними деяких соціологічних фундацій, близько 50% українців досі, після всього того, що сталося, вважають росіян «братнім народом». Така дефініція — просто пропагандистський абсурд. Ще за радянських часів навіть професійні ідеологи не могли до пуття пояснити, що це таке. І чим «братній народ» відрізняється від «небратнього»? І чи входить в поняття «братерства» збройний напад на «брата» і захват його територій, не кажучи вже про масове вбивство «братів»? Тут мимоволі згадуєш біблійну історію про Каїна й Авеля, адже вони начебто теж були братами...
На жаль, мільйони українців досі не знають правдивої історії українсько-російських відносин, після якої язик б не повернувся говорити про якесь «братерство». Але безсовісна пропаганда досі володіє розумами дуже великої кількості громадян України.
НІЧОГО УНІКАЛЬНОГО
Багато хто з них думає, що в усьому винен поганий Путін, а російський народ ні в чому не винен і ні за що не відповідає. Але будь-який тиран не може діяти виключно за своїм бажанням, потребуючи підтримки мас і соціальної опори. Путін — не інородець, як багато російських царів і деякі генсеки, він плоть від плоті типовий,100% росіянин, який вправно апелює до глибоких національних комплексів російського народу, народу-завойовника, творця імперії й знаходить у нього величезну підтримку. Тут немає нічого особливо унікального. Не лише росіянам подобається можливість розжитися чужими територіями. Німці теж були в захваті, коли Гітлер на тарілочці підніс їм Австрію, потім Чехію, потім Польщу, Данію, Норвегію й так далі, й далі, й далі.
Але виникає питання: ось ці українці, які не вірять у кремлівську агентуру в Україні і вважають агресора «братнім народом», вони самі винні у своїх помилках? Чи треба сказати «дякую» всім цим медіа-борцям з «мовою ненависті», що виховують любов до ворогів і зрадників України і риють нашій країні могилу?
Якщо піддатися на їхню пропаганду (а зовсім не на журналістику!), то Україна буде приречена на поразку, розпад і окупацію.
Коли держава повинна напружити всі сили, щоб вистояти, з’являються прибічники й глашатаї примирення з тими, хто хоче, щоб нас на цьому світі не було, щоб ми не існували.
ПІДСТАВ ДЛЯ РАДОСТІ НЕМАЄ
І немає значення, чому вони це роблять, чи зі злого наміру, чи через безнадійну дурість, чи через збоченість мислення. Важливий той жахливий результат, до якого їхня робота веде. Чи стане інформаційний простір України благополучнішим 2017 року, коли, судячи з усього, країні доведеться зіткнутися з найважчими в її новітній історії випробуваннями?
А поки підстав для радості немає. Навіть визнані метри нашої журналістики інколи вимушені наступати на горло своїй пісні, коли слова правди можуть призвести до гострого, конфлікту з нинішньою владою. Я мав можливість спостерігати подібний приклад на каналі «Еспрессо-TV» e програмі Віталія Портникова «Політклуб». Один з гостей програми нардеп Андрій Сенченко, будучи людиною чесною, прямою й, отже, неполіткоректною, почав говорити про очевидне й загальновідоме. Зокрема, про те, що Путін дуже ефективно використовує всі двозначності в політиці української влади. Дедалі більше українських громадян звертаються до судів проти України, спираючись на норму закону про боротьбу з тероризмом. Якщо у нас немає війни з Російською Федерацією, а є Антитерористична операція (АТО), то за всі матеріальні збитки на Донбасі й у Криму має відповідати Україна, а не Росія. Влада заганяє країну в юридичну безвихідь. За всі «договорняки» Банкової жорстоко розплачуватиметься Україна. Андрій Сенченко дійшов висновку: «Поки цей Президент робитиме бізнес з агресором, єдність в Україні не передбачається».
Ведучий Віталій Портников кинувся негайно «пресувати» Сенченка і затикати йому рот. Мабуть, Віталій зробив висновки з проблем Савіка Шустера й не хоче їх для телеканалу «Еспрессо-TV». Адже можливості у влади великі, якщо вона хоче чогось добитися. Можна, присягатися у любові до свободи слова (Шустер постійно показує монолог П.Порошенка на цю тему, що викликає сльози) й перекрити кисень реальним або потенційним спонсорам видання, радіостанції, телеканалу. Щоправда, такого бажання у нинішньої влади чомусь ніколи не виникає щодо ворожих антиукраїнських ЗМІ в Україні (умови договорняка?).
Канал «1+1» розповів про кібератаку російських хакерів проти України, що призвело до припинення низки соціальних виплат і відключення електроенергії у деяких районах Києва. Наступного року можна чекати ще сильнішого кібернаступу. Фахівці говорять, що Україна програє цю війну, оскільки замість контратаки, зайняла позицію глухої оборони, позицію терпіння. Ну, це у нас не лише у кібервійні. Нинішня влада з її бізнесом з агресором усю націю зробила «терпилами». Чи зміниться щось на краще 2017 року? Свого часу Юлія Тимошенко хвалилася, що в Україні найкращі в світі хакери. То де ж вони? Чи й тут будемо мішенями для ворога, як наші солдати на Донбасі?
