Минуло вже більш ніж двічі по 100 днів нової влади. Поступово навіть найзатятіші її прихильники з числа простих виборців починають ставити питання, поки що собі, а не начальству.
За радянських часів існувала така революційна пісенька: «Ми смело в бой подем за власть советов и как один умрем в борьбе за это». А деякі не дуже свідомі громадяни насмілювалися неполіткоректно запитувати: «То де ж це?» Де кінець епохи бідності, де різкий стрибок добробуту мас, де розгром корупції, де феноменальна особиста скромність президента Голобородька Василя? Де це?!
Зрозуміло, що є діячі, які дозволяють собі в кращих традиціях «95-го кварталу» знущатися зі «слуг народу», в яких почуття гумору повністю зникає, щойно йдеться про них самих. Ось, наприклад, є такий художник, гуморист, іроніст Сергій Поярков, який скалить зуби у бік керівництва і вже встиг образити «самого». Унаслідок образи неймовірно збудилася Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, спрагла покарати тих, хто не шанує «батька» нації. Провину Пояркова посилює те, що він регоче на телеканалі «Прямий», на який вулиця Банкова дивиться, як відомий Ілліч на світову буржуазію.
А доки наш бомонд мило розважається, покусуючи одне одного, на сході небезпека не відступає, вона лише збільшується.
Як зазначив у студії «Прямого» дипломат Єлісєєв, на фронті триває російський обстріл українських позицій. Гинуть наші військові, а влада мовчить. Такий ось «мир» імені Зе. Щоправда, недавно Зеленський потішив одкровенням: виявляється, Путін згоден із ним у тому, що Україна — це незалежна держава. Щоб вірити Путіну, потрібно бути вкрай наївною і вражаюче некомпетентною людиною. Зеленський запевняв нас усіх, що для припинення війни достатньо просто припинити стріляти. Україна вже давно припинила. А Росія — ні. Більш того, вона нарощує артилерійський наступ на наші війська. Вже багато хто у світі зрозумів, що Путін — професійний брехун, слова якого означають не більше, ніж підписані Росією папірці, що іменуються міжнародними договорами. А Зеленський ще не зрозумів.
Тут ось у Москві, де диктатор «визнає» незалежність України, представник повністю контрольованої Кремлем рептильної структури «російських українців», такий собі Богдан Беспалько, виступив з ініціативою внести до конституції РФ «право регіонів України і Білорусі входити до складу РФ». Тверезомислячі люди розуміють, що в нинішній тоталітарній РФ подібні ініціативи випадковими і спонтанними не бувають за визначенням.
А тут ще один російський громадянин, професор Московського державного інституту міжнародних відносин Валерій Соловей, людина вельми інформована і вхожа у вищі кола, заявив, що, за його даними, пан Зеленський провів в Омані напружені секретні переговори з російськими високопоставленими діячами. Цікаво, про що домовилися? Здати Україну Москві? А інакше — навіщо секретність? Ми вже давно звикли, що все хороше у нас в Україні не робиться таємно, а лише найгірше... Ще 1917 р. більшовики, прийшовши до влади, присягалися (у стилі Васі Голобородька), що не вестимуть жодної таємної дипломатії за спиною мас трудящих, а всі секретні договори Російської імперії оприлюднять. Усю історію СРСР вони робили саме те, що обіцяли не робити. Здається, і Зеленський таємної дипломатії не обіцяв.
Багато обговорювали черговий «касетний скандал», тепер уже пов’язаний із прем’єром Гончаруком. Дійсно, дуже погано, якщо в Україні можна легко підслухати і «злити» в інформаційний простір і прем’єра, і президента, і всіх інших. Але ще гірше, коли йдеться про по-справжньому секретні і вкрай важливі для держави речі. Порівняно нещодавно один з українських судів своїм рішенням передав до рук Державного бюро розслідувань (ДБР) стратегічний план оборони України. Документ вищого ступеня секретності. У всіх цих чергових записах мою увагу привернули не критичні самооцінки як економіста прем’єра Гончарука, не його оцінки інтелектуальної потужності пана президента, а той вельми показовий факт, який багато про що свідчить, що робочі засідання українського уряду відбуваються державною мовою... Російської Федерації. І це при тому, що майже всі міністри даного кабінету володіють українською мовою. З подібної поведінки можна зробити лише один висновок: для чинної влади українська мова, українська культура, українська історія не є цінністю — так, просто антураж, а їхні україномовні виступи на публіку — лише данина звичному лицемірству, мовляв, хочете, «національно заклопотані», українську мову — ось вам, їжте, хоч вдавіться... А у своєму колі, там, де все серйозно, по-справжньому, можна і не лицемірити. Чи можуть зробити щось добре Україні люди, ментально їй чужі? Напевно, можуть. Але я в це не вірю. Немає у них відповідної мотивації, в цих «российскоговорящих» і «российскодумающих» чиновників високого рангу.
Не можна не сказати, що зусилля влади зі створення райських умов життя громадянам України вже дають свої плоди. Тепер ми платитимемо не лише за газ, але й за його доставку, за всю інфраструктуру транспортування і розподілу газу. Тобто, зрештою, його загальна вартість може виявитися вищою, ніж це було раніше. Незабаром за газ почнуть приходити дві квитанції замість однієї. Такі спроби повісити на клієнтів те, що має бути проблемою наших дуже не бідних газових компаній, мали місце і за Порошенка, але тоді громадськості вдалося відбитися від цих намірів. А ось тепер не вдалося. Піклуються і про нашу духовність. У моєму телевізорі зникли всі опозиційні телеканали — «Еспресо-tv», «Прямий», «5-й», «24», хоча вони постійно письмово й усно заявляли, що, незважаючи на переформатування інших телеканалів, працюватимуть у звичайному режимі. Так діє компанія «VIASAT».
Проте заради справедливості зазначимо, що зникли і ті телеканали, які називають «медведчуківськими» — «112», ZIK, NEWS ONE, вони останнім часом теж активно критикують Зеленського і «слуг народу».
Загалом, за «зелених» свобода слова набула потужного імпульсу. У цьому контексті їхні спроби, користуючись більшістю в парламенті, юридично «упорядкувати» інформаційну сферу, викликають великі побоювання. Люди, які вийшли з «95-го кварталу» і перекваліфікувалися на політиків і держчиновників, зробили собі ім’я на лихослів’ї проти влади і держави, органічно не сприймають жодної критики на свою адресу. І «наїзди» на Сергія Пояркова в цьому сенсі надзвичайно символічні. Боюся, що це лише початок, а далі буде гірше. Набагато гірше.
Триває фінансове придушення кримськотатарського телеканалу ATR, який працює переважно на окупований Крим, нинішній владі він не потрібний, як, підозрюю, їй не потрібен і Крим. ATR скоро буде вимушений припинити свою роботу, оскільки держава його не фінансує, зате знаходить засоби на космічні зарплати менеджерам державних компаній, на підвищення зарплат «бідним» міністрам і депутатам. Що ж, «слуги народу» і головний «слуга» чітко демонструють свої пріоритети. А вони означають захист національних інтересів в останню чергу, за залишковим принципом. До речі, кодування українських телеканалів призведе до того, що жителі окупованих територій повністю втратять до них доступ, а панування російської пропаганди в Криму і ОРДЛО стане аж надто безпросвітним.
Можна, звичайно, слухати солодкі промови наших «зелених» адміністраторів, але висновки робити треба за їхніми практичними кроками. Так надійніше.
А практично їхні кроки породжують найпохмуріші передчуття.
P. S. Дуже точну характеристику того, що у нас сьогодні відбувається, дав відомий громадський діяч Йосиф Зісельс: «повзуча гібридна капітуляція...».
