У середу пройшли парламентські слухання з питань проблем свободи слова і цензури в Україні. Вони дали досить сильний емоційний імпульс, але наскільки все те, що прозвучало, буде враховано законодавцями, покаже час. А поки «День» продовжує надавати слово експертам з проблем мас-медіа. Сьогоднішній гість «Дня» — член авторського колективу, що підготував один з варіантів Інформаційного кодексу, представник громадської організації «Журналістська ініціатива» Лариса СТАРИКОВА. Наша розмова розпочалася зі спроби дати визначення поняттю, підозру в існуванні якого вже декілька місяців хвилює українське журналістське співтовариство.
ПРО ЦЕНЗУРУ
— У чому полягає політична цензура? Суть принципу свободи слова полягає у тому, що спектр думок, які існують у суспільстві, повинен бути адекватно відображений у засобах масової інформації. Це — класика. Суспільство повинно саме сказати, що воно думає, потім саме прочитати, що воно сказало, а потім саме подумати, правильно воно думало чи ні. І зробити якийсь наступний крок. Таким чином через медіа відбувається самонастроювання суспільства. Ось чому ми говоримо, що преса повинна бути вільною. Функція вільної преси полягає у тому, що вона допомагає суспільству самонастроюватися. Якщо ж між суспільством і ЗМІ ставиться якась рамка, то нормальний інформаційний обмін порушується. Рано чи пізно це досить болюче позначиться на стані суспільства — так було у Радянському Союзі. Тому завдання суспільства полягає у тому, щоб створити можливості для самонастроювання. І ці можливості у нас уже частково створено. Стаття 34 Конституції гарантує кожному право на свободу слова. Але поки що це ще тільки загальна конституційна норма. Це не механізм. Це благе побажання, хай навіть і конституційне, яке має бути розгорнене у систему законодавчих норм. Створення цієї системи і є реалізацією політики прихильності конституційному принципу свободи слова. Добрі наміри з національного розвитку негайно повинні бути трансформовані у законодавчу площину для прискорення процесів самонастроювання суспільства. У нас, однак, конституційні норми є, а далі — тиша і плутанина.
— Що ж повинно бути далі?
— Ми не дуже чітко усвідомлюємо, яка відмінність існує між сферою політики і сферою законодавства. Найбільш авторитетні чиновники на найвищому політичному рівні плутаються у розумінні того, яким повинен бути документ «Концепція інформаційної політики», а якими — документи «Концепція Інформаційного кодексу» та «Інформаційний кодекс». Їм часто здається, що це десь приблизно і те ж, що вони взаємозамінні. А це не так. Інформаційна політика та Інформаційний кодекс — речі принципово різні. Перший документ — це ідеологічний посібник, другий — зведення законодавчих норм, через які він реалізовується.
— Що не працює у суспільстві, якщо в ньому говорять про політичну цензуру?
— Річ у тім, що влада завжди представляє якусь політичну течію, яка має право проводити свою політику. У цій політиці може бути такий пункт, як урізання принципу свободи слова. Це право кожної конкретної політичної сили пропонувати суспільству ту політику, яку воно вважає за потрібну. У цьому полягає момент демократизації: будь-яка політична сила має право на свій погляд. І якщо ми вибрали, поставили якусь політичну силу при владі, поки діє строк її повноважень, вона цю політику проводить. Якщо комусь не подобається політика, що проводиться владою, то у нього є право критикувати. Ця критика повинна бути представлена у ЗМІ. Тоді на наступних виборах (вільних, звичайно ж) відбудеться таїнство самонастроювання суспільства, і воно відмете ту політичну силу, яка його не влаштовує. Якщо ж влада обмежує свободу виборців на виборах, в авторитарному порядку встановлює політичну цензуру, це означає, що вона більше не керується нормами Конституції. Вона або через простоту душевну повторює знайомі слова, не знаючи, що вони означають на практиці, або свідомо проводить політику, що суперечить Конституції. У принципі ці питання відносяться до компетенції Конституційного Суду.
— Але щоб Конституційний Суд виніс якесь рішення, йому треба щось надати — чи він сам може розпочати процес?
— У Конституційного Суду є певні законодавчі підстави для діяльності і певні процедури. Незадоволені фактами порушення принципу свободи слова повинні просто ознайомитися з ними, перевести розмову в конкретну площину і досягти конкретних результатів. На жаль, у нас дуже часто все залишається на рівні патетично гострого політичного протистояння, і справа ніколи не доходить до технології. А в сучасному світі не можна жити, не маючи розвинених технологій суспільного розвитку і суспільного управління.
ПРО ТЕХНОЛОГІЇ
— Як повинні виглядати ці технології?
— Технологія підтримки розвитку інформаційної сфери як елемента управління суспільством базується на трьох згаданих вище китах — Концепції інформаційної політики, Концепції Інформаційного кодексу і власне Інформаційному кодексі. Хоч поки що це зовсім не кити, а їхні жалюгідні вельми дефектні китенята, народжені в болях і судомах. Хочу звернути увагу на одну істотну обставину. Існує два документи під однією і тією ж назвою «Проект Інформаційного кодексу України». Вони відрізняються не стільки за структурою і змістом, скільки за вихідними політичними позиціями. Позиція авторського колективу, до роботи якого я мала певне відношення, полягає у тому, що Інформаційний кодекс повинен розвивати і наповнювати змістом гарантії прав людини, закріплені у Конституції. Версія іншого колективу, який працював на базі Держкомінформполітіки, на перше місце ставила посилення ролі держави. Підходи, як ви розумієте, діаметрально протилежні...
— Як вийти з цього становища?
— Потенційно у нас є можливість стрибкоподібно збільшувати обсяг національної економіки. Прийняття Земельного кодексу України стало однією з підстав для такого зростання. Прийняття Інформаційного кодексу — це ще один такий стрибок. Інформаційний кодекс повинен стимулювати розвиток інформаційної сфери — швидко зростаючого сегмента світової економіки. Сьогодні існують певні передумови для реалізації цієї можливості. Концепцію Інформаційного кодексу, що розвиває конституційні положення, минулого року було прийнято профільним комітетом Верховної Ради як основу для подальшої роботи. Але потім, на жаль, стався збій. Дуже жаль, що подібні збої у нас відбуваються дуже часто.
— Що сталося?
— Робота авторського колективу підтримувалася однією з місій донорської допомоги. Донорська допомога в Україні взагалі — це не дуже здорова сфера, сфера «невидимих світу сліз». Раціональні зерна і можливості в ній втрачаються регулярно. Але це тема для іншої розмови. Робота ж нашого авторського колективу завершилася формуванням основ для розвитку сучасного інформаційного законодавства й одночасно — усвідомленням того, що у нас немає жодного шансу продовжити роботу. А Інформаційний кодекс необхідний. Так ось — організація інформаційного обміну між владою і суспільством — це також питання Інформаційного кодексу. Зараз у світі активно розвиваються технології обміну інформацією між владою і суспільством. Слухання у комітетах парламенту — це одна з гілок такої технології. Вони дають безпосередню інформацію для законодавців. Адже жоден депутат не може вникнути в усі існуючі проблеми, але у кожний конкретний момент законодавчого процесу йому ця інформація буде вкрай необхідна для того, щоб ухвалити ефективний закон. По суті, слухання у комітетах парламенту — це технологія підвищення ефективності його роботи.
— Це, напевно, стосується не тільки слухань у комітетах парламенту, але і в самому парламенті.
— Це дуже цікаве питання, що стосується перипетій розвитку. З’їзди КПРС — це також були певного роду слухання. Представники мас урочисто піднімалися на трибуну і з благоговійним тремтінням у голосі повідомляли про свої погляди. Але це все робилося формально. У ті часи оратори повідомляли те, що було передбачено, зараз з трибун говорять те, що думають. Але за рахунок того, що сама процедура слухань технологічно не вибудувана, результат практично однаковий. Отримана у результаті слухань інформація виявляється рваною — всі оратори «проспівали пісню про своє, про рідне», але справа так і не зрушилася з мертвої точки. Для того, щоб щось зрушувалося, за слуханнями повинна слідувати аналітична обробка отриманої інформації, видання (або розміщення на ВЕБ-сайтах) матеріалів слухань і поширення інформації. Перед слуханнями також повинна вестися консультаційна робота з їхніми учасниками для того, щоб вони максимально ефективно представили інформацію і розмова вийшла конструктивною. Після слухань також необхідно пройти через ряд стадій. Тоді цей технологічний ланцюжок спрацьовує. Детально це все розписано у моєму посібнику, поширеному свого часу у Верховній Раді, роботі, яку мені також на диво вдалося виконати у рамках технічної допомоги. Але знову ж — це про інше. Тут можна відзначити тільки те, що вже один приклад підготовки парламентських слухань здатний створити можливості для економічного розвитку. Тут є дві ніші. Перша — це підготовка учасників до слухань, друга — аналітична обробка і «випуск у світ» їхніх результатів. Це все — сучасні ринкові ніші, можливості для економічного розвитку. І таких ніш — мільйони! Інформаційний кодекс повинен створити ці ніші і таким чином активізувати процес розвитку національної економіки. Начебто очевидно, що це повинно допомогти всім. Але чомусь на сьогоднішній день до цього справа не доходить... Сумно. Давайте все ж повернемося до вихідного питання.
ПРО ПРАВДУ
— То чи може суспільство сприйняти всю правду про себе?
— Якщо інформація в суспільстві тече вільно, суспільство отримує необхідні стимули для самонастроювання . Так, нехай зараз у цьому суспільстві щось істотно «не так». Але якщо ми сьогодні не побачимо і не відрефлексуємо це «не так», буде «так» само й гірше. Якщо суспільство отримає можливість для самонастроювання через вільну пресу, зі стану цього «не так» все почне рухатися, стане приходити в якусь норму.
На жаль, у нашій історично зумовленій, благополучно успадкованій авторитарній традиції переважає бажання всіх «шикувати» замість того, щоб допомагати і створювати можливості. Адже хороше і успішне виховання — це ніколи не диктат. Це розуміння і допомога. ЗМІ не повинні нікому нічого диктувати — вони повинні надавати можливості і надавати допомогу. Допомога суспільству в тому, щоб бачити свої недоліки і переваги, робити висновки і таким чином удосконалюватися. І перше завдання державної влади полягає у тому, щоб розуміти, примножувати й охороняти цінності свободи слова. Поки ж вона своїми невмілими діями з обмеження свободи слова вельми успішно зміцнює переконання суспільства у своєму повному безсиллі. Інформацією ж є не тільки те, що явно представлено у пресі. Керівництвом до дії може слугувати також і те, про що всі знають, але обговорювати заборонено!
