Днями Марк Томпсон, генеральний директор Британської телерадіомовної компанії (Бі-Бі-Сі), шокував своїх колег заявою, яку вони навряд чи коли-небудь сподівалися почути від керівника установи — законодавця професійних стандартів журналістики.
Що сталося? Невже ми, ведучи вже не перше десятиріччя боротьбу за журналістську неупередженість в українських ЗМІ, дожили до того дня, коли в колисці демократичних медіа-традицій розпочався зворотний процес? Щож, в Україні теж незрідка доводиться чути аналогічні заклики. Журналістів, які демонструють заангажованість або присмачують факти власними думками та оцінками, часто хвалять за наявність громадянської позиції. У відповідь на заклики до дотримання стандартів балансу і відокремлення фактів від коментарів усе частіше чуємо звинувачення в тому, що такі обмеження роблять журналістику прісною й нецікавою. Знайома журналістка з Чернівців розповіла, що до редакції її газети звертаються читачі з претензіями: «Як ви можете просто так повідомляти подібні речі? Невже вам цілком усе одно? Де ваша власна думка?»
Дійсно, в середовищі новинної аудиторії завжди є певна частина, яка не бажає отримувати поживу для роздумів у вигляді чистих фактів. Проте, здається, між прагненням аудиторії, яка звикла сприймати новини, створені за стандартами Бі-Бі-Сі, отримувати більше компетентних суб’єктивних думок, і бажанням пострадянської людини, вихованої на програмі «Час», щоб до інформації додавалася інструкція для її правильного сприймання, існує величезна різниця.
Перш за все — наявність у певного засобу масової інформації політичної позиції передбачає існування в країні політичної системи, за якою врівноважуються і змагаються певні концепції, бачення, напрямки майбутнього розвитку. Десь це ліві і праві, десь — ліберали і консерватори, десь — унітаристи, сепаратисти, націоналісти, глобалісти, фундаменталісти, секуляристи, «зелені» та інші. «Янукізм» і «тимошизм» до цього переліку, на щастя, не входять. Прихильність до певного політичного лідера в розвиненому демократичному суспільстві — це наслідок відповідних політичних переконань, які цей лідер поділяє, — а не навпаки. У нас, на жаль, політичні погляди та симпатії до діячів, які з легкістю змінюють свої переконання залежно від політичної кон’юнктури, — одне і те ж. Таким чином, політично ангажоване ЗМІ в Україні не стає виразником поглядів та інтересів частини суспільства, а лише включається до інформаційної війни між безнадійно відірваними від суспільства політиканами.
Зате Fox News, що згадується Марком Томпсоном як еталон «ЗМІ з позицією», — це канал, що представляє погляд на події, який поділяє майже половина суспільства. Друга половина може дивитися й плюватися («ворога потрібно знати в обличчя») або задовольнятися новинами інших телеканалів, які дотримуються принципу об’єктивності. Або робити і те, і інше.
Обираючи політичну позицію — як правило, під впливом особистих переконань власника чи топ-менеджера, — засіб масової інформації обирає й аудиторію, до якої апелюватиме в першу чергу. В Україні це відбувається трохи інакше: «позиція» ЗМІ вагається разом із «генеральною лінією» власника, легко розвертаючись на 180 градусів за одним помахом його руки. Погляди аудиторії при цьому враховуються в останню чергу. Одним із яскравих прикладів цього є радіо і телеканал «Ера», які належать Андрієві Деркачу, — 2004 року з лояльних до влади ці ЗМІ стали помаранчевими, потім, коли власник прибився до Соцпартії, — рожево-«помаранчевими», коли Соцпартія вступила до альянсу з Партією регіонів — рожево-«блакитними», коли ж Деркачеві знайшлося краще місце в лавах ПР — остаточно поблакитніли. Звичайно, не кожна газета, радіостанція чи телеканал зазнають таких кардинальних змін політичної платформи, але навіть без зміни партійної вивіски погляди політичних патронів і власників на ключові політичні та економічні питання можуть радикально змінюватися необмежену кількість разів. А услід за ними трансформується й так звана позиція їхнього медіа.
Отже, до того як в Україні виникне хоча б якась система політичних поглядів, виразниками яких стануть справжні політичні партії, будь-які ЗМІ, які претендують на політичну позицію, виконуватимуть роль агітаційно-пропагандистських засобів у руках окремих груп чи діячів. До чого це призводить, можна бачити на прикладі новин українських телеканалів: вони, будучи ангажованими, жодним чином не прагнуть донести до своєї аудиторії цінність лібералізму, солідаризму, суверенної демократії чи будь-якої іншої системи поглядів на політику та економіку. Яка, в біса, ідеологія? Зловіть першого зустрічного «регіонала», навіть одного з найрозумніших, і запитайте, яка ідеологія Партії регіонів — почуєте щось про благо народу, міцну вертикаль і демократичні принципи — і нічого конкретнішого. Теж саме станеться, якщо запитати будь-якого тимошенківця, ющенківця, литвинівця — комуніст, хіба що, додасть щось про класову боротьбу. Мета ангажованих теленовин значно більш приземлена: обілювати й вихваляти владу, приховувати її поразки та прорахунки, вигадувати та роздувати її успіхи, «опускати» й добивати її опонентів.
Чи зміниться ситуація на краще, якщо один канал робитиме це на користь Партії регіонів, другий, — на користь БЮТ, третій — Литвина, четвертий, — Компартії, а ще НУ-НС, Тігіпка, Яценюка, «Свободи»? Вельми сумнівно. Адже в такому разі кожен телеканал прагнутиме спотворити дійсність так, як це найвигідніше його політичним патронам, і «середнє арифметичне» їхньої версії ніяк не потягне на об’єктивну картину. Глядачеві залишається або триматися джерела, позиція якого щонайближча особисто йому, і свідомо отримувати спотворену інформаційну картину (що і роблять, наприклад, глядачі «Інтеру», читачі «Сегодня» чи «України молодої» і тому подібне), або ж лізти за фактами в інтернет.
Тобто перестрибнути відразу на етап «полемічних ЗМІ», не пройшовши катарсису та перевиховання неупередженою інформаційною журналістикою, у нас не вийде. Аби дорости до рівня, коли аудиторія стає спроможною самостійно відділяти зерна від плевел — не «читати поміж рядків», куди теж частенько вписуються сугестивні маніпуляції, а вибирати найближчий для неї варіант істини шляхом аналізу декількох суб’єктивних версій, — вона повинна спочатку звикнути до якісної інформації, створеної за цивілізованими стандартами.
