«Де немає любові до мистецтва, там немає й критики», — зауважив якось Олександр Пушкін. І, напевно, досі головне виправдання критики полягає в тому, що все, що вона робить, робиться в ім’я любові. Приміром, любові до телебачення. Телекритика — ровесниця ТБ, і за всі десятиріччя їхнього спільного існування вже відпрацьовано певні правила «співіснування». І питання «Що таке телекритика?» вже давно вирішено. Щоправда, головним чином теоретично. І тому, на жаль, коефіцієнт корисної дії сучасної української телекритики багато в чому визначається ККД сучасного українського ТБ. А чи потребує взагалі наше ТБ, щоб його критикували, «День» спробував з’ясувати, поставивши своїм експертам таке запитання:
— Не секрет, що оцінки глядачів часто кардинально відрізняються від думок телекритиків. Як ви вважаєте, чи потрібна масовій читацькій (вона ж глядацька) аудиторії телекритика чи її потребують більше самі телевізійники?
Кирило ВИШИНСЬКИЙ , випусковий редактор інформаційної програми «Факти», автор і ведучий програми «На самом деле» (ICTV):
— На мій погляд, масовій читацькій аудиторії цікаво буде читати тільки те, що цікаво написано. Не має великого значення, телекритика це чи щось інше. Якщо це цікаво написано, то це потрібно читачеві.
Якщо говорити про якісь прагматичні аспекти телевізійної критики, то, на моє глибоке переконання, більшість телевізійників — люди амбітні, звиклі до того, що це публічна професія, зі своїми особливостями. У традиціях телебачення — серйозне честолюбство. Тут часто як ніде зустрічаються завищені амбіції. Тому, як правило, цим людям телекритика не потрібна. Реально вплинути на людей, які чогось досягли на телебаченні, телекритика не може. Інше питання — що хтось прислухається, хтось не прислухається, але очевидно, що якість телекритики на сьогодні залишає бажати кращого. Гадаю, із цим погодяться й телевізійники, й читачі. І це не тому, що мене часто критикували свого часу, й дуже серйозно. А просто дуже часто телекритика беззуба, не зрозуміло, за що критикують... Вона сама по собі нечитабельна.
Я із задоволенням читаю телекритику в газеті «Известия», хоча не бачу й половини тих програм, які там обговорюються. Але це завжди текст не про телевізор, не про телебачення, а про якісь життєві проблеми, які отримують своє відображення на телебаченні. Коли наша телекритика стане такою ж — попит на неї різко зросте. І серед глядачів, і серед працівників телебачення.
Юрій МАКАРОВ , «1+1»:
— Вибачте, я не зрозумів запитання. Яких таких телекритиків? Де ви їх бачили? «День», на мою думку, взагалі єдина центральна газета в Україні, яка регулярно друкує критичні статті й огляди. Ще зрідка «Сегодня».
Так, вважаю, що вона б не завадила. Хоча, як писав Лессінг, «на одного гострого критика припадає десять просто дотепних». Повторюю, у нас і десяти не набереться. Критик призначений для того, щоб роздивитися, виділити й назвати тенденцію раніше, ніж її роздивиться аудиторія. Що завгодно — герой, стиль, жанр, інтонація, тема. Теоретично критик має бути ще «санітаром лісу», він має «відстрілювати» явних нездар. Він має бути охоронцем поняття «пристойно/непристойно» щодо ефіру й телевізійного співтовариства. Але що, власне, ми обговорюємо? Немає в нас телевізійної критики. Секс є, а критики немає.
Катерина НЕСТЕРЕНКО , ведуча програми «Вікна. Кримінал» (СТБ):
— Телекритики потрібні всім. Хоч би тому, що вони критикують — або критиканствують — професійно. Хіба не приємно якій-небудь тітці Мотрі, розмахуючи газетою на кухні, говорити, що й вона, й ось тут, у газеті, кажуть одне й те саме?! Або навпаки, у тітки Мотрі є улюблений ведучий, а тут його образили — ось і привід для кухонних і дворових розмов; при цьому всі в курсі, в усіх також є телевізори, тож підтримати розмову зможуть.
Взагалі, ці їдкі статті потрібні всім, а ведучим — у першу чергу. Це щось на кшталт олімпійських ігор. Вони — нам, а ми — їм. Щось сприймаєш як пораду й виправляєшся, а над чимсь відверто смієшся. Прикро, звичайно, коли газета виконує замовлення свого медіа-холдингу, але й це життя, й, знов-таки, привід для розмов.
Отож я свято вірю в те, що завдяки якісній критиці у глядача виробиться телевізійний смак, а об’єкти критики зможуть удосконалити себе.
З другого боку, глядачів, які читають, не дуже й багато, отож гідні відгуки й аналізи читають лише обрані, так само, як і не всі телевізійники відкривають п’ятничні дослідження на тему ТБ .
Олексій МУСТАФІН , шеф-редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Гадаю, що телекритика потрібна й самим телевізійникам, і глядачам. Зрештою, глядачеві завжди цікава думка іншої людини, яка перебуває з ним по один бік екрану, — а телекритик робить висновки саме на підставі того, що бачить, перемикаючи кнопки телевізора. Телевізійникові теж потрібен сторонній погляд, і дуже добре, якщо це погляд підготовленої людини. Адже працівники телеканалів, які живуть «кухнею» телевиробництва, іноді просто не помічають речей насправді важливих — і заповнити цю прогалину допомагає критика.
На жаль, в Україні практично немає професійної телевізійної критики. Газета «День» і статті Наталі Лігачової — один з небагатьох щасливих винятків. І навіть її явна суб’єктивність не була б такою проблемою, якби критиків було більше й глядач міг би складати власну думку, зіставляючи велику кількість думок. Нині, на жаль, думок критиків навіть менше, ніж телеканалів і кнопок на телевізорі.
Наталя ЗОЗУЛЯ , головний режисер ТРК «Ера»:
— Сьогодні глядач — сам собі режисер: він з успіхом монтує «своє кіно», сидячи вдома на дивані. Аналогічно він же (глядач) і критик сам собі, оскільки момент перемикання кнопки і є його критичною думкою.
Чи потрібна мені, телевізійному режисеру, думка критика? Звичайно! Якщо критик — професіонал, а його думка об’єктивна й компетентна. Адже стосунки «творець — глядач» (а критик також глядач, хоч і прискіпливий) — це стосунки «шифратор і дешифратор». Щось, створене в просторі й часі, несе думку, зашифровану певним чином, а мені, як творцеві цієї системи, цікавий зворотний процес — через знакову систему назад до думки. І якщо мою думку розгадано, то я ще й почну поважати себе! Але чи входить це в плани критики? Ось у чому питання!
Лаврентій МАЛАЗОНІЯ , генеральний продюсер телеканалу «ТЕТ»:
— Звичайно ж, не секрет, що оцінка телеглядача досить часто не збігається з думкою телекритика, й досить часто не збігається кардинально. І, звісно, не секрет, що думка «діяча телевізійних мистецтв» ще частіше не збігається з оцінкою його діяльності з боку телекритика. І в цьому ланцюжку «телеглядач — теледіяч — телекритик», у нашій реальності, тією самою «невісткою» завжди залишається телекритик, на жаль. А якщо на цю реальність глянути реальніше, то в Україні телекритики вже немає. «Невістки» або втекли, або їх приручили. Інтерв’ю з «теледіячем» не є телекритикою. Робота PR-служби або прес-служби телеканалу не є телекритикою. «Начебто секрет», так, хто завжди правий у ланцюжку «телебос — PR-служба — телекритик»? Звичайно, той, хто залишився в цьому ланцюжку. Взагалі, «начебто секретів» багато.
Читати російську телекритику також «начебто» цікаво, й уявити собі, а що ВОНИ про тебе написали б, теж цікаво. Але куди цікавіше було сперечатися з думкою (зовсім не віртуальною) Наташі Лігачової в газеті «День» — завжди гостро, завжди аргументовано, завжди професіонально. І ці суперечки були не безплідними, але... вона «по-зрадницькому» (жарт) кинула і своїх колег, і своїх читачів. Добре, що вона не кинула ремесло, і з її роботами можна буде ознайомитися в «мережі». А де праці Наталі Влащенко, Тасі Бахарєвої?..
Безсумнівно, телекритики більше потребують телевізійники. Глядач або читач, істота капризна (і по праву) — прочитав, якщо прочитав, потім забув цю телекритику. Теледіяч пам’ятає, й не завжди так, як йому було б на користь. Не я один, напевно, знаю байку про двох стрільців — один був профі й майже завжди влучав у «яблучко», другий стріляв будь-куди, а потім туди домальовував «яблучко». В нашому, так би мовити, телепросторі (як, проте, й у політиці, мистецтві, науці і т. ін.) таке часто можна спостерігати. Ось останній приклад. «Чорний вівторок» американської трагедії, в моєму розумінні, став «чорним вівторком» для всіх інформаційно-аналітичних служб українських телеканалів, за винятком ICTV — їхня робота була на рівні, а може й краще, «автохтонних НТБ» і «огранованих НТБ». «Жовтогарячі» довели, що реально в Україні є одна Телевізійна інформаційно-аналітична служба — на каналі ICTV. А служба новин на «Інтері» працює з новинами, а не з сіткою мовлення. І це факти. І хто має написати, чому вони так оперативно, розгорнуто, грамотно, взагалі професіонально виконали свою роботу, а іншим це вдалося меншою мірою або взагалі не вдалося? І чому «варяг» Кисельов виявився кращим, ніж «місцевого розливу» керівник інформаналітслужби телеканалу, який потім домалював собі «яблучко»? Хто має ощасливити суспільство, так бі мовити, аналізом побаченого (або не побаченого) ним? PR-служба, сам теледіяч чи телекритик? «Немов би» окремою темою, і з пристойною кількістю проблем є кінопоказ на ТБ. За останніми даними CNN, американські служби (там є не одне ЦРУ) знали про запланований теракт ще шість років тому, чому ж, наприклад, вони не пошепталися з друзями з Голівуду і не попросили їх не знімати бойовиків за сценаріями, схожими з тими, які стали реальністю 11 вересня? Могли ж. Напевно, телекритики можуть дати декілька запитань і отримати на них відповіді, і не обов’язково у рицарів «плаща та кинджала». Наприклад:
1. Фільми-бойовики — це посібник для терористів чи посібник у захисті можливих жертв терору?
2. Хто повинен визначати критерії «соціальної небезпеки» того або іншого бойовика?
3. Якщо навіть фільми-бойовики «загинуть» на українських телеканалах, що робити з відеопродукцією, зарубіжними телеканалами, що присутні у нашому телепросторі — чи захочуть вони «вбивати» їх у своїй мережі мовлення?
4. Якого роду кінопродукція повинна заповнити вільну нішу?
5. Чи може табу на бойовики викликати ланцюгову реакцію щодо фільмів і серіалів з міліцейсько-поліцейською тематикою, фільмів з еротикою, з жахами?..
Питань ще багато, вони прості, напевно й відповіді будуть не складними. А рекламні ролики — це ж просто жах. Раптом дитина, надивившись реклами «Растишки», захоче його не тільки спробувати, а ще й політати по справжньому ... з вікна?
Проблем багато, тільки хто, як і коли буде їх обговорювати і, звичайно ж, вирішувати?
