Отже, в Україні, де зараз є лише три повноцінні загальнонаціональні телемережі (УТ-1 для Національної телекомпанії України — НТКУ; УТ-2 — для студії «1+1» та УТ-3 — для телекорпорації «Інтер»), із переходом на цифровий метод поширення сигналів кількість всеукраїнських програм могла б зрости до 10—12.
Але давайте з’ясуємо, що таке «загальнонаціональний канал мовлення»? Згідно із Законом України «Про телебачення і радіомовлення», таким є «канал мовлення, призначений для трансляції телерадіопрограм більше як на половину областей України». Виходячи із цього, достатньо у невеликих районних містечках (а то й селищах) 13 областей установити 100-ватні передавачі, кожен iз яких своїм сигналом покриває зону мешкання 10—15 тисяч населення, і почати транслювати через ці техзасоби свою програму, як така телекомпанія стає загальнонаціональним мовником, маючи потенційно в Україні глядачами не більше 100 — 150 тисяч її мешканців (або десь 0,2 — 0,3% населення). Подібна норма з’явилася в нашому базовому радіотелевізійному законі 1995 року під тиском біляпарламентського лобі. Одержуючи таким химерним способом статус загальнонаціонального мовника, деякі «телевізійні діячі» представлялися на Заході такими собі знаковими постатями українського національного ефіру, аби домагатися інвестицій чи позик.
На мою думку, телекомпанія може вважатися загальнонаціональною лише за умови, що вона поширює свої програми на територію України, де мешкає більше за половину всього населення: адже саме для них, телеглядачів, ведеться мовлення, а не на абстрактну величину територіальних одиниць. Iз цієї точки зору, під визначення реальних загальнонаціональних підпадають лише три «гранди» Українського телебачення: НТКУ (мережа УТ-1 з охопленням 95% населення); студія «1+1» (УТ-2 — близько 90%) та «Інтер» (УТ-3 — понад 70%).
Інша картина може вимальовуватися, якщо розглядати наш телерадіоінформаційний простір строго у відповідності до наведених вище вимог Закону «Про телебачення і радіомовлення»: тоді під критерії загальнонаціонального мовника можна підводити й ICTV, СТБ чи «Новий канал». Хоча їх зазвичай іменують регіональними каналами.
Здавалося б, яка різниці — чи ти загальнонаціональний мовник, чи регіональний? Проте як на це подивитися. Виявляється, право «мовити на всю Україну» дає не лише переваги, а й має свій негатив. Окрім уже згадуваної вище можливості добувати за кордоном «під вагомість» інвестиції й кредити (це плюс), для «ваговиків» є один суттєвий мінус, який невдовзі вперше проявиться. Річ у тім, що, згідно зі статтею 27 Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», остання «встановлює за погодженням iз Міністерством фінансів України межовi розміри розцінок за рекламу, що поширюється на загальнонаціональних ... каналах мовлення». Власне, така норма діє з моменту прийняття закону про Нацраду у вересні 1997 р., але з різних причин попередній склад цього конституційного позавідомчого державного органу не реалізовував ці повноваження. І лише зараз новий склад Національної ради має намір на 2001 рік усім «грандам» встановити вищу й нижчу межі їхніх рекламних розцінок. А це вже суттєво сковуватиме мовникам загальнонаціональних каналів їхній ціновий маневр у рекламі. Отже, скільки буде таких суб’єктів у телебаченні України — три чи шість-сім? А може, більше? Бо ще семи телекомпаніям було видано ліцензії на супутникове мовлення. А, як відомо, радіопромінь iз піднебесного ретранслятора не визнає у правилах свого поширення не те що меж наших областей, а й державних кордонів. Тож логічним було б, аби компанії, які здійснюють поширення своїх програм через супутники, титулувалися б не лише загальноукраїнськими, а й міжнародними мовниками. Щоправда, з нашої «космічної сімки» лише НТКУ і СТБ реально користуються супутниковими каналами. Інші ж лише формально «застовпили» собі через ліцензії Нацради таке право.
Повернімося знову до теледива цифрового ТБ, про яке йшлося на початку статті. Отже, для інформаційного простору України вимальовується (нехай хоча б гіпотетично) перспектива технологічно забезпечити створення умов для функціонування дюжини загальнонаціональних телеканалів. А чи будуть такі можливості реально затребувані? Ось у цьому є великий сумнів.
Тріада існуючих нині «великих мовників» (НТКУ, «1+1», «Інтер») склалася в середині 90-х років через збіг різних обставин: УТ-1 успадкував усі «принади» державного телебачення; до «розкрутки» студії «1+1» завдяки О. Роднянському вдалося залучити серйозний західний капітал; становленню започаткованого О. Зінченком «Інтера» на перших порах суттєво сприяло російське ГРТ. Загальновідомо, що телебачення — річ дуже дорога. Організація загальнонаціонального каналу в Україні потребує кількох сотень мільйонів гривень (адже лише річна проплата Концерну РРТ за поширення сигналу сягає 15—20 млн грн.). А головна годівничка комерційного ТБ — рекламний «пиріг» — в Україні надто вже хирлява. А справжніх медіа-магнатів, на яких тримається електронний бізнес у західних країнах чи в тій же Росії, у нас немає. Тож вистав сьогодні Національна рада на конкурс кілька нових загальнонаціональних каналів — є великий сумнів, чи буде попит хоча б на один iз них.
Бо ті, кому телебачення потрібне епізодично — політики під час виборчих кампаній, — віддають перевагу регіональним телестудіям, а не загальнонаціональним. Адже місцеве ТБ ближче до свого глядача (за термінологією політиків — електорату), воно ж перебуває в царині «адміністративного ресурсу» і, до того ж, дешевше у користуванні.
Незначні сподівання щодо розширення сім’ї загальнонаціональних мовників покладаються на появу в Україні суспільного ТБ. Але уважно вчитуючись у статті законопроекту «Про запровадження суспільного телерадіомовлення в Україні» (так і не підписаного Президентом України), помічаєш, що йдеться в ньому фактично лише про трансформацію тих же державних НТКУ і НРКУ в іншу форму.
Тож, на жаль, економічні реалії нашого суспільства не дають підстав сподіватися на появу найближчим часом у колі «грандів» українського телебачення нових значних мовників загальнонаціонального масштабу.
