Після затяжного комунікаційного монологу радянського періоду ЗМІ посткомуністичних держав потрапили в полон діалогічних, полілогічних форм подачі інформації. Це — закономірний процес, який характерний для посттоталітарних суспільств. Саме в його рамках визначаються альтернативи подальшого розвитку країни, заповнюється вакуум знань, відновлюється процес їхнього нагромадження та спадковості. Однак момент народження в такій поліфонії істини може виявитися оманливим, особливо, коли йдеться про словесний стан телеефіру. На місці Слова щоразу голосніше чути галас претензійного, ефектного простацтва, що переносить свої «кав’ярняні мудрування» в ефір. Слово починає «звучати» з малої літери... Ваги набирає шкала координат, де чистота вже асоціюється з «великим пранням», а місцем реалізації вимріяного плюралізму та справедливості стає «народна платформа»...
У цій ситуації важливе не так оперування готовими істинами, як бажання їх з’ясовувати; благородна мотивація розмови, напрям думки. Світ, який володіє такими потужними засобами комунікації, не став кращим. Це — серйозний виклик людям, безпосередньо причетним до такого стану, що не втрачає актуальності, щонайменше, з античних часів. У діалозі «Горгій» Платон устами Сократа фактично пропонує базову концепцію для журналістики: «... коли риторика двоїста, то одна її частина — підлабузнювання, ганебна балаканина для народу, а друга — прекрасна, яка прагне до того, аби душі громадян стали кращими, і яка завжди захищатиме в промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні...»
Мені зрозумілі побоювання, які може викликати категоричне перенесення цієї максими в реалії нашого постколоніального часу, в якому ще не розвіявся страх перед нав’язливим, єдино правильним «вченням». Однак чи не телебачення відповідальне за той інформаційний контекст, у якому творяться ціннісні орієнтири сучасної медіатизованої людини, за присутність у ньому мудрості, що є константою і не залежить від специфіки епохи з усіма її «пост- » і кількості нагромаджених голих фактів, відокремлення яких від вартостей потрактовано як ознака демократизації ЗМІ? Зрештою, за з’ясування того, що є велика різниця між інтересами особи та тим, що людині цікаво... Хтось, звичайно, жадатиме гарантій, що цим «процесом покращання» не маніпулюватимуть, і це буде найскладніше питання. Бо ж хіба легко висувати як аргумент чиюсь совість? А саме вона є отою «останньою територією» журналіста.
Специфіка телебачення така, що форма вираження змісту часто важливіша від самого змісту, від пошуку сенсу. Тому дискусії телевізійного формату часто є самодостатніми, тобто екран переповнили суперечки заради суперечки, атракційності. Таке телебачення зігріває своїх глядачів біля намальованого вогню, бо його шанси цілісно з’ясовувати важливі проблеми незначні. Деякі програми нагадують нав’язані рейтингом симулювання протилежних поглядів, що нерідко змушує ведучих ставати «адвокатами диявола». Отож, дискусійний формат — не завжди виправданий, адже у свідомості глядача він може лише ускладнити розуміння важливого, яке потрапляє у по-маніхейськи створені аргументаційні схеми.
Про це, але в значно ширшому світоглядному контексті свого часу влучно сказав Євген Ляхович: «Здається, ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми, в якій поставлено на першому місці тіло, а не дух; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналіз, а не синтез; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили почуття щастя; накопичили майно й почуваємося бідними; обвішались бомбами й трясемося з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам — заблудили; всупереч величезному знанню — здуріли». Тому, щоб не трястися з переляку, все-таки важливіше шукати глибші відповіді на складні, а то й криваві виклики часу, встановлювати зв’язки між дійсністю та сенсом, а не витягувати помсту й закорінену в ніщо однозначну позицію як невідкладну «відповідь» на всі випадки життя. Це та сама радикальна потреба нової ери, започаткованої понад 2000 років тому. І саме стільки часу знаходити ці відповіді стало значно легше.
У телеефірі бракує обговорення конструктивних ідей масштабного, загальнонаціонального призначення. Це б допомогло з’ясовувати не лише ситуативні завдання «лівих» чи «правих» політиків, а й у доброму сенсі реанімувати значущі світоглядні горизонти мислення, в межах яких утверджувався б, скажімо, національний солідаризм. Бракує озвученого оптимізму, який би стосувався не тільки передвиборної кампанії, а й ціннісних орієнтирів, стратегій на ширшу перспективу. В повоєнні роки легендарний редактор паризької «Культури» Єжи Ґедройц систематично й категорично переконував емігрантське середовище Лондона, що справжня Польща можлива лише на берегах Вісли, а не Темзи. Це був час, коли Польща й справді перебувала у важкому, а для декого — навіть у безнадійному становищі. Він вважав, що журналістське відчуття доцільності важливіше від холодного аналізу реалій як підстави для осуду та кпин. У нас ця проблема має свою специфіку: епіцентр телевізійного життя часто зміщується, образно кажучи, в бік не Хрещатика, а переповненої гумором Дерибасівської...
Вимивання й спотворення національної специфіки телеефіру стало помітною тенденцією. До показових винятків, зокрема, можна зарахувати цикл недільних передач про Тарасову церкву на Першому національному. Звісна річ, телебачення не може створювати лише серйозні програми, але водночас воно мало б розкривати усю тематичну «географію». Стратегія сучасного телебачення надзвичайно прагматизована за принципом «make nice, not news» (розважай, не інформуй) і сприяє тому, що «людина зображення» проектує себе на карту вузької спеціалізації, з якою вона може себе зіставити й бути самозадоволеною. Інформаційний попит людини не самодостатній. Він значною мірою формується комунікаційним середовищем, тобто інформаційне буття людини передує сутності її попиту. Йдеться тут не тільки про рекламовані товари широкого вжитку. Якщо особі не вистачає знання про світ, то навіть за бажання зрозуміти інформацію про нього вона не вловить повноти сенсу, не поставить цю інформацію в контекст закономірності, історії й змушена залишати сферу слова, надаючи перевагу доступному зображенню.
Окрема проблема — псевдодискусійні формати, в які без жодних застережень потрапляє, наприклад, тема Голодомору чи головних натхненників та виконавців більшовицьких злочинів загалом (згадаймо дискусії стосовно Троцького, Берії та ін.). Це унікальна й певною мірою небезпечна тенденція: на загалом ліберальних каналах спостерігаємо ревізіоністські синдроми. Соціально відповідальне ТБ має відфільтровувати крайні вияви цинізму, тим паче інтелектуалізовані його варіанти.
Попри вимоги щодо об’єктивності ЗМІ та акцентування лише на відображальному їхньому призначенні, ігнорувати креативний потенціал телеінформації, щонайменше, наївно. Сучасні медіа наділені великими режисерськими повноваженнями щодо реальності й тих цінностей, що її наповнюють. Вони легко можуть пропонувати глядачеві так звані «форми попиту» на патогенні явища, навіть якщо ці явища постають у дискусійному, неоднозначному форматі. Для того, щоб дискутувати, наприклад, про легалізацію абортів чи евтаназії, замало мати лише однозначну позицію, що стає «надбанням» кількамільйонної аудиторії. Вогнем свободи слова можна зігрітися, а можна й обпектися, якщо він прометеївського походження.
