Змушений знову повторити висновок про те, що передвиборні пристрасті не найкращим чином впливають на наш телепростір. Окрім звичайної докучливої й бездарної реклами з’явилася ще й оскаженіла політична, яка апелює не до розуму, а до інстинктів, що явно зомбує телеглядача. Та й запрошені до студії гості, вочевидь, перебувають під впливом електоральної напруженості в країні. Тому розраховувати на об’єктивне обговорення проблем не варто. Але слава Богу, що канали, які мають стійку пристойну репутацію, навіть у цих умовах витримують належний рівень. Хочеться сказати кілька добрих слів про «5-й», який, перебуваючи в специфічному становищі (зважаючи на нинішній урядовий статус власника), тримається з професійною гідністю й не уникає гострих тем.
НОВИЙ/СТАРИЙ СИР У ГЕОПОЛІТИЧНІЙ МИШОЛОВЦІ
Ось і днями у Романа Чайки й Святослава Цеголка говорили про чергове одкровення Азарова, який повідав українцям, що Росія готова продавати газ Україні за ціною 160 доларів за умови вступу нашої країни до так званого Митного союзу, де все вирішує й визначає Кремль. Експерти Григорій Перепелиця й Андрій Блінов розповіли про «підводні камені» цієї структури для України, що гарантують катастрофу нашого національного корабля, якщо ПР поведе його курсом на МС. Усіляких каверз там безліч, і вони очевидні. Наприклад, Росія вимагає від інших укладення угод на кілька десятиліть (про російські військові бази в Криму, про таку базу РФ в Таджикистані), сама ж підписує договори про ціну на газ на 2-3 роки, щоб спочатку продемонструвати сир у геополітичній мишоловці, а потім придушити партнера різким підвищенням. До речі, в МС окрім внутрішньосоюзних цін на енергоносії зберігаються й внутрішньоросійські, які нижче перших на 50%. А це означає, що в Митному союзі українські, білоруські, казахстанські підприємства завжди програватимуть російським конкурентам через нерівність у цінах на сировину.
Азаров не сказав, скільки «срібників» добра Росія готова запропонувати Україні за відмову від державного суверенітету й вступ до складу Російської Федерації на правах її суб’єкта. Ціна на газ для України є абсолютно політичною, її мета ліквідувати нас як націю та державу. Це до питання про «дружбу», «слов’янське братерство», «православну солідарність» і багато інших чудових речей.
Ганебний і дурний Харківський провал 2010 року Партію регіонів нічого не навчив. Вони знову з ентузіазмом полізли в зашморг (і потягнуть туди нас усіх), який їм (і нам) підготували російські друзі.
Азаров у публічному виступі мрійливо міркував уголос, як було б добре йти одночасно у різних напрямках: і на захід, і на схід. Період сидіння на двох стільцях однозначно закінчився, й вибір неминучий. Між іншим, Азаров дещо збентежено сказав про Європу: «Там зовсім інші цінності».
Так, плутати державну й суспільну кишеню з особистою там нікому не дозволять. І найменше зловживання службовим становищем у персональних інтересах у Європі майже завжди закінчується крахом політичної кар’єри. Чи збігаються цінності нинішньої правлячої верхівки України з європейськими? Питання риторичне. А ось з цінностями Росії, на наше нещастя, збігаються.
І у них, і у нас торжествують феодально-клієнтиські, кланово-олігархічні звичаї. Саме такий збіг є найбільшою загрозою європейській інтеграції України.
Потім поговорили про непросту ситуацію з так званими біометричними паспортами для українців. Під цю справу, постійно посилаючись на вимоги Євросоюзу, у нас почали організовувати збір усієї інформації про громадян з концентрацією її в одному центрі, яким може стати навіть не МВС, а, наприклад, приватна структура ЕДАПС, недалека від Партії регіонів (хоча представник ПР у студії це рішуче заперечував). «Великий брат» хоче знати про нас усе? І виключно заради нашого власного блага? Ситуація ускладнюється ще й тим, що в Україні ніхто не забезпечує збереження важливої для людей конфіденційної інформації. З чого випливає, що вона може легко потрапити до рук шахраїв і аферистів, які зможуть узяти на ваше ім’я кредит, продати вашу квартиру або садову ділянку. І, звісно, держава вас не захистить. Не для того створено систему олігархату. Колишній депутат, а нині теоретик законодавчої діяльності Ігор Коліушко навіть сказав: «Хтось у державі матиме можливості серйозних зловживань проти кожного з нас».
А нардеп Забзалюк переконаний, що мега-база даних має бути під контролем держави, а закон про біометричні паспорти сьогодні є однозначно небезпечним. Я болісно намагаюся пригадати хоча б один ініційований закон ПР без «подвійного дна»...
Звісно, господарі студії постійно закликали гостей не порушувати закон про вибори. Гості не порушували, чого не можна сказати про реальний виборчий процес. З усіх куточків України надходять нові повідомлення про такі порушення, що вже слід говорити не про вибори, а про виборчу війну: побиття, напади, підпали, шахрайство тощо.
Та й спостерігати на тому ж «5-му» явну самоцензуру журналістів (особливо це відчувається в програмі «Республіка» Ганни Безулик) сумне заняття. Безулик інколи нагадує сапера, який йде мінним полем, а сапер, як відомо, помиляється лише один раз. Видно, як вона боїться, аби гість не сказав чогось різкого на адресу нинішньої влади, тому миттєво кидається переводити розмову на безпечнішу тему. Слава Богу, що в студії присутні експерти, а отже, завжди можна перервати представника опозиції й дати слово відносно нейтральному фахівцеві. І це ще без закону «про наклеп». Чи те ще буде, коли Партія регіонів, у черговий раз «кинувши всіх, як кошенят», цьому — у наших реаліях такому, що суперечить свободі слова, — закону все-таки надасть чинності, знов і знов розповідаючи, що десь по той бік Атлантики щось подібне є, обережно обходячи питання про специфіку нинішнього правозастосування в Україні. А що стосується аналогій, які останнім часом дуже полюбили апологети ПР, дійсно, в’язниці є не лише в Україні, а й у Норвегії, тільки надто вже вони різні.
А вибори й у «третьому світі» є, тільки проходять вони зовсім інакше, ніж у країнах Європейського Союзу.
ПРО ДЕФІЦИТ ХОРОШОГО СМАКУ
Давно хотілося висловитися про програму «Альбертейнштейн» на ТВi. Ідея начебто непогана: говорити про актуальні події в країні в легкому стилі, не переобтяжуючи серйозністю й без того «переобтяженого» життям глядача. Постійні експерти в особі нардепа й адвоката Юлії Тимошенко пана Власенка й найближчого соратника А.Яценюка пана Пишного коментують те, що відбувається в Україні, досить кваліфіковано. Але, на мій погляд, ніяк не може знайти собі місця в цьому всьому ведучий Андрій Грищенко, котрий спеціалізується на натужній нав’язливій дотепності. Прагнення з будь-якого приводу смішити публіку, виливаючи на неї потік плоскої гостроти й сумнівних жартів, поступово починає дратувати. Хотілося б почути від господаря програми щось змістовніше. Але ж для цього треба грунтовно готуватися, а не просто розважатися собі на втіху в ефірі. І постійні «привіти», які він посилає то Януковичу, то Азарову, зі «сміливим» поплескуванням цих діячів по плечу, свідчать не про «крутість» Андрія Грищенка, а про певний дефіцит доброго смаку та схильність до ефірної дешевини. Інколи Грищенку асистує Ігор Ліскі, який з глибокодумним виглядом прорікає яку-небудь банальність.
НЕМОЖЛИВО СТВОРИТИ ОСТРІВЕЦЬ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ СВОБОДИ В ЦАРСТВІ РАБСТВА
Не завадило б творчому колективу уважно подивитися та проаналізувати свої програми й постаратися щось змінити. Зрозуміло, що через певні політичні причини «Альбертейнштейн» приречена на успіх, але це не індульгенція на професійний застій. Суворо кажучи, журналістика як професія пропонує довічну самоосвіту. А у нас чого гріха таїти. У одній з останніх програм «Велика політика» Євгенія Кисельова ведучий надав слово молодій журналістці, яку фамільярно назвав «Ксюшею». Обговорювали складні проблеми мовної політики. І «Ксюшу», як знаменитого героя Ільфа і Петрова, «понесло». Вона розповідала легенди про те, що нібито в Європі, уживаються по шість державних мов (жодної такої держави в Європі немає). Рівень її ерудиції й розуміння був, як кажуть моряки, «нижче за ватерлінію». Але скільки пихи, зарозумілості й самовдоволення. Нещодавно на сторінках однієї дуже хорошої газети прочитав опус юного журналістського дарування, де говорилося про... Луцьку область. Такої в Україні немає, а є Волинська область з адміністративним центром у місті Луцьку. Та що там казати, якщо досвідчений газетяр з Херсона розповідав про «місто Нікополь у сусідній Запорізькій області». Нікополь, як відомо, міститься в Дніпропетровської області. Адміністративне ділення своєї держави не завадило б знати. Добре, коли жага знань стає внутрішньою потребою журналіста, так само як і прагнення до самовдосконалення. Вкарбувався у пам’ять епізод, коли в ефірі того ж таки Кисельова сумнозвісний нардеп Колесніченко повідав про те, що в світі у 50% держав є дві й більше державні мови. Насправді менш ніж у 20%, і абсолютна більшість таких країн — колишні колоніальні володіння. Тобто Колесніченко прибрехав у 2,5 разу. Але ніхто з цілої зграї присутніх у студії журналістів його слів не спростував і не виправив. Просто тому, що самі не знали. Це небезпечно, оскільки неуків легко обманювати.
І ось тут ми плавно переходимо до проблем освіти, які жваво (невдовзі після Дня вчителя) обговорювали на ТВi в Політклубі Віталія Портникова. Напевно, ведучому вже дещо набридло говорити про вибори. Як я його розумію! Але це лише невелика перерва, оскільки ніхто не звільняє нас від громадянських обов’язків. А що стосується освіти, то, дійсно, деградацію цієї сфери видно неозброєним оком. Тут і зубожіння професури, й бідність вчителів, і падіння престижу науки, вишів і культури. Але сфера, про яку говорили, — це лише частина нашого всеосяжного суспільного падіння.
Розвиток освіти не є пріоритетом державної влади в Україні. Насправді, навіщо прагнути освіти, якщо в нас малограмотна людина може зробити чудову кар’єру, ставши міністром і так далі. Ну, гаразд, це політика. Але коли бачиш, кого обирають до Національної академії наук, втрачаєш дар мови. А скільки неуків хизуються дипломами професорів, докторів і кандидатів. Якось в одному виданні прочитав, що в Україні функціонує кілька сотень (!!!) університетів, точну цифру не називаю, оскільки вона неймовірна. Одних лише журналістів готують 70 факультетів і відділень. Це ми на всю Європу працюємо? Пам’ятаю часи, коли в Україні було дев’ять університетів: у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі, Львові, Ужгороді й Чернівцях, і цього цілком вистачало.
Потім почали перейменовувати педінститути на університети, захопилися й дійшли до профтехучилищ. Кілька років тому читав оголошення про набір студентів до якогось супер-університету: міжнародного, прогресивного, «міжгалактичного». Бентежила лише примітка: «Вхід зі двору». А ще одна академія діяла в одному населеному пункті Закарпаття, якого я за всього старання не зміг виявити на карті області. Коли фінансують величезну, невиправдано величезну кількість установ освіти, звісно, ніяких коштів не вистачить, тим паче для концентрації зусиль на стратегічних напрямках. Але не можна реформувати освіту без докорінного реформування країни. Неможливо створити острівець свободи в царстві рабства. Ціну ж нашій освіті визначили олігархи, які майже всі відправляють своїх дітей навчатися за кордон. А підтримуючи там же своє дорогоцінне здоров’я, вони дали оцінку й вітчизняній охороні здоров’я.
Що ж до пріоритетів, то, наприклад, викладачі Києво-Могилянської академії отримують зарплати, помітно менші за ті, які платять у вишах Києва ректорам, які побігали й свого часу отримали особливий статус від Л.Д. Кучми. Могилянці ж влада не може пробачити європейської вільнодумності й українського патріотизму, та й постійного неприйняття радянських освітніх традицій, які досі панують у абсолютній більшості вишів України.
Проте доки кардинально не зміниться країна, всі розмови про зміну системи освіти — це струс повітря без будь-яких позитивних наслідків.
Савік Шустер у програмі «Один на один» зустрівся з Арсенієм Яценюком. Опозиційний лідер звично викривав владу, зокрема, знаючи футбольні уподобання ведучого, розповідав про вартість стадіонів, побудованих для Євро-2012. За версією Яценюка, стадіон у Донецьку, який значно краще за київський, коштує 400 млн доларів, а київський 1 млрд доларів, і все це з величезними «відкатами» за допомогою фірм, близьких до влади. Шустер не заперечував і не чинив опору.
Але запитання про конфлікт Арсенія з нардепами Донієм і Стецьківим вибило Яценюка з колії. Щось він пояснював, але непереконливо. Дай Боже «Батьківщині» успіху на виборах. І нам усім теж. Як казав східний філософ Ахмед ібн Хазм: «Нахай збереже аллах нас і тебе від сумніву, й нехай не покладе він на нас того, що нам не під силу! Нехай не доручить він нас нашій слабкій рішучості й немічним силам, старим конструкціям, мінливим переконанням, злій волі, малій прозорливості й порочним пристрастям». Мудрі слова і для мусульман, і для християн. Господь милостивий, сподіватимемося на краще й робитимемо свою справу.
