У перший робочий день після тривалих канікул депутати Верховної Ради зробили свій внесок в укріплення позицій України в гібридної війні. Парламент ухвалив — наразі в першому читанні — законопроект, який надасть можливість проводити за спрощеною процедурою видачу ліцензій на тимчасове мовлення в Криму й у зоні проведення Антитерористичної операції на сході України.
На сьогодні лише частина кримського півострова і Донецької та Луганської областей охоплена сигналом українських радіо та телебачення. У березні цього року в селищі Чонгар біля адміністративного кордону з Кримом відбулося відкриття телерадіовежі, з якої розпочалася трансляція українських каналів на Крим. Але сигнал «з великої землі» так і не покрив півострів повністю. Забезпечити охоплення українським телебаченням та радіомовленням у всіх населених пунктах Криму планується, як стверджують високопосадовці, лише 2018 року.
Ситуація з інформаційним простором Донбасу теж є проблематичною.
Луганська область, включно із містом Луганськ, повністю охоплена українським сигналом. (Як відомо, 22 серпня Президент Петро Порошенко в селі Бахмутівка Луганської області відкрив телерадіовежу для трансляції українських телевізійних та радіоканалів як на звільненій, так і на тимчасово окупованій територіях Луганщини).
Натомість в ефірі Донецької області хазяйнують росіяни. Причому не бачать українських телеканалів не лише мешканці ОРДЛО — проблеми фіксуються навіть у районах, де присутня українська влада. «Сьогодні ми можемо сказати, що у нас більша частина Донецької області є своєрідною «білою плямою», де немає українського телебачення, але є російське, всупереч усім законам України», — нещодавно зазначила голова Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики Верховної Ради України Вікторія Сюмар.
Як повідомила депутат, за допомогою потужних передавачів на телевізійній вежі в Донецьку росіяни транслюють сигнал навіть на територію України. Вікторія Сюмар впевнена, що ситуація з інформаційним простором Донбасу вже загрожує національній безпеці.
Для ліквідації «білої плями» українського ефіру в Донецькій області влада хоче добудувати ще одну вежу заввишки 200 метрів у Покровську, поблизу Донецька. Але ці роботи плануються розпочати лише наступного року (ще треба закласти в бюджет відповідне фінансування проекту).
На поширення українського теле- та радіомовлення в Криму та Донбасі спрямовано і закон про спрощення надання ліцензій на мовлення в районах, що межують із неконтрольованими територіями. Робота над ним вже розпочалася, але на разі, як зазначалося вище, депутати схвалили його лише в першому читанні. Потрібне ще друге читання, підпис президента, розробка необхідних регуляторних актів... Отже, реального втілення нового порядку видачі ліцензій теж треба очікувати не раніше наступного року.
Звичайно, можна констатувати, що «краще пізно, ніж ніколи», але не в цьому випадку. Чотири роки — це якраз термін, коли у людини формуються стійкі стереотипи та фільтри сприйняття реальності. Якщо українське мовлення розпочнеться навіть у першій половині наступного року, це й буде якраз через чотири роки після російської анексії Криму та початку гібридної агресії Росії на Донбасі. Це означає, що звичайне збалансоване інформування, яке і раніше було ефективним лише в теорії, з березня—травня 2018 року буде не здатне «пробити» стіну, міцно побудовану в головах людей російською пропагандою. Потрібен буде дуже якісний, дуже яскравий, дуже потужний і однозначно проукраїнський контент. А ось із цим проблеми, особливо з останнім.
Поставте запитання: що саме українські — принаймні, за формою — медіа продовжать або будуть транслювати на Крим та Донбас після вирішення усіх технічних питань?
На днях перший заступник міністра інформаційної політики України Еміне Джапарова розповіла на прес-конференції, що її відомство розробило дві стратегії інформаційної реінтеграції, що стосуються Криму та Донбасу. За словами Джапарової, у міністерстві сподіваються, що їхні рекомендації щодо того, «якими меседжами потрібно розмовляти з людьми на окупованих територіях», буде враховано. Проте механізму впровадження в життя цих рекомендацій у Мінінформі немає.
Після ліквідації останніх державних ЗМІ, що працюють в Україні і для української аудиторії — перетворення колишнього «УТ-1» та «Українського радіо» на Суспільного мовника, — в країні не залишилося державних телеканалів. Отже, тепер будь-які вказівки держорганів щодо контенту всі українські медіа, аудиторією яких є мешканці України, не тільки можуть не враховувати — вони категорично не повинні це робити. Тому що тоді це буде пряме порушення принципів незалежності ЗМІ, відмова від стандартів журналістики, цензура й оце усе, від чого нас постійно застерігають різні міжнародні інституції, що опікуються ЗМІ, зокрема, представник ОБСЄ зі свободи медіа.
Вплив держави на редакційну політику де-факто має бути суто неформальний. Це, по суті, саморегулювання засобів масової інформації, коли зміст матеріалів без будь-якого примусу приводиться у відповідність не тільки до національного законодавства, але й у відповідність до державних інтересів (не плутати із політичними інтересами).
Зрозуміло, такий неформальний вплив був би хоча б теоретично можливий у ситуації, коли державну інформаційну політику України було б, по-перше, чітко та недвозначно окреслено і, по-друге, якщо б вона була єдиною (!) та обов’язковою (!) для усіх (!) державних установ. А не так, як зараз. Сьогодні кожен без труднощів знайде безліч прикладів протиріч у публічних заявах держпосадовців навіть із ключових для держави питань, але небагато хто зможе сформулювати, в чому саме полягає державна інформаційна політика. Загалом, скільки редакторів та журналістів українських ЗМІ знайомі із двома стратегіями інформаційної реінтеграції Криму та Донбасу, які розробило Мінінформ? І вже друге питання: скільки з них добровільно готові їх виконувати?
Тут якраз доречно згадати, новини яких українських каналів мають найбільший вплив на аудиторію, тобто є найбільш популярними.
Чи усі ці ЗМІ, на вашу думку, готові транслювати стовідсотково проукраїнську інформаційну продукцію, яка допоможе перемогти російську пропаганду на окупованих територіях? Питання, звісно, риторичне.
За цієї ситуації навіть повне покриття телевізійним сигналом з «великої України» всього Криму та всього Донбасу жодним чином не гарантує ефективного просування української «картини миру», проукраїнських поглядів серед мешканців анексованого півострова та ОРДЛО. Медіареальність в Україні така, що серед найвпливовіших телеканалів у нас присутні й такі, що жодним чином не підтримують і не збираються провадити державну інформаційну політику. Тому усі ці переможні звіти зі встановлення телерадіовеж та плани щодо збільшення покриття суто номінально українського мовлення в Криму та на Донбасі можуть викликати лише скепсис та сум. Паралельно із вирішенням суто технічних проблем, потрібно серйозно думати над гарантіями трансляції на тимчасово окуповані території лише контенту, який міг би стати ефективною протиотрутою проти російської пропаганди. Однак складається враження, що саме цей аспект чомусь не дуже турбує ані медіаменеджерів (що можна пояснити), ані чиновників профільних відомств (чого вже пояснити не можна). І в підсумку зусилля з розширення зони покриття українським сигналом можуть у реальності не дати жодного позитивного результату.
