Щороку з наближенням 9 травня безмірно зростає рівень цинізму на російському телебаченні та тих номінально неросійських телеканалах, які обробляють аудиторію у стилістиці Сталіна, Андропова та Путіна. Щороку на телеглядачів вихлюпується цілий потік істеричного лементу, суть якого можна окреслити фразою: «Ми порятували людство, тому нам сьогодні дозволено все!» Щороку пам’ять справжніх героїв Другої світовою війни нещадно плюндрується в ім’я уславлення «героїв Великої Вітчизняної».
Що ж, чинна російська влада просто не має іншого виходу, ніж намагатися, не гребуючи жодними засобами, використати участь СРСР у Другій світовій війні для своєї легітимізації, ставлячи у контекст перемоги над нацистами «вставання Росії-з-колін», «Крим-наш» і «протистояння-підступам-піндосів-та-гейропейців». Мовляв, що б ви робили без нас, без наших жертв!
Більшість населення «страны рабов, страны господ» сприймає цю істерику із захватом, щиро приєднуючись до неї. Схоже, росіяни у своїй масі прагнуть відчувати себе «народом-переможцем» (як колись — «народом-богоносцем»). І путінська пропаганда щедро дає їм цю компенсацію за недоладне життя та відсталість Росії, за перебування в ролі слухняної біомаси або, говорячи мовою соціальної психології, «ідеальних виконавців» наказів Кремля і Луб’янки. Більшість населення Росії не помічає блюзнірства з боку Путіна, який торік заявив перед телекамерами: «Нельзя отрицать большого вклада союзников в победу над нацистской Германией. Но надо сопоставлять жертвы, которые принесены на алтарь этой общей победы, усилия, значение. Сколько было жертв, сколько погибло человек во Вторую мировую войну в Великобритании? Сколько, 350 тысяч? А в США где-то около полумиллиона, где-то так, от 350 тысяч до полумиллиона, все. Да, это очень много, это ужасно, но это же не 25 миллионов, понимаете, жертв, которые Советский Союз понес». Цьому населенню плювати, що насправді СРСР утратив значно більше, ніж 25 мільйонів людських життів (Путін за звичкою збрехав), і що величезна кількість жертв — показник бездарності державного керівництва та непідготовленості армії, симптом повного фіаско системи, а не звитяги й самовідданості. Головне — пишатися «великою перемогою».
Активну участь у цьому «параді цинізму» бере й номінально український телеканал «Інтер». На ньому традиційно напередодні 9 травня здіймається радянсько-патріотична істерика; і хоча дехто з її організаторів утік у 2014 році до Москви, до своїх господарів, нинішній менеджмент каналу теж б’є нетерплячка. Ці діячі створили спеціальний інтернет-проект «Наш полк» http://polk.inter.ua/, мета якого, як на мене, — приховати правду про війну, розколоти українське суспільство й принизити українців.
«Мы победили в Великой Отечественной войне. Победили врага, напавшего на нашу землю... «Интер» продолжает проект «НАШ ПОЛК» как дань памяти, уважения и благодарности тем, кто встал на защиту нашей земли... На сайте polk.inter.ua. стартовал проект «Улицы героев» — с интерактивной картой Украины. Основная идея — собрать всю информацию об улицах, названных в честь героев Великой Отечественной. В честь тех, кто спас нашу землю от фашизма... Победа — одна на всех: 1941—1945...» І т.д., і т. ін.
Але ж Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше — 1 вересня 1939-го! Близько ста тисяч українців у складі Війська Польського зустріли того ранку вогнем німецькі танки, і ще сто тисяч були призвані у наступні дні до армії! І це тоді, коли Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Берестейщину, Галичину, Волинь і Гродненщину... І приєднала, і воювала спільно з Вермахтом! Невипадково у грудні 1939-го Сталін, відповідаючи на вітальну телеграму від нацистського міністра закордонних справ фон Ріббентропа, наголосив: «Дружба народов Германии и Советского Союза, скрепленная кровью, имеет все основания быть длительной и прочной». В тому числі — й кров’ю українців...
Загалом на війні у складі різних армій загинуло на полі бою, померло від ран та хвороб, було знищено у радянських та нацистських таборах полонених — до 22 червня 1941 року — не менше ста тисяч українців. Додайте до цього тисячі загиблих під час бойових дій цивільних (Львів і Луцьк, Ковель і Сарни стали об’єктами нещадних бомбардувань того самого ранку 1 вересня 1939-го) та десятки тисяч депортованих у травні-червні 1941 року під час підготовки Червоної армії до воєнних дій... Схоже, для «Інтеру» все це люди другого, а то й третього ґатунку. Не забуваймо: росіяни де-факто вступили у світову війну 17 вересня 1939 року на боці Німеччини, коли Червона армія завдала удару в тил Війську Польському (саме це, саме наявність закріплених угодами про дружбу союзницьких відносин із Німеччиною й Італією прагнуть прикрити сталінським терміном «Велика Вітчизняна»), натомість українці без жодних пауз воювали з нацистами, фашистами (до речі, «Інтер» услід за Сталіним вживає термін «німецько-фашистські окупанти», хоча слід вести мову про нацистських окупантів) і японськими імперіалістами — і не лише на території Європи чи в Тихоокеанському регіоні, а і в Північній Африці, на Близькому Сході, в Індокитаї та на теренах Атлантики й Індійського океану. У польських підрозділах на Західному фронті (то були громадяни Речі Посполитої), у французькій армії (особи з французьким громадянством) та у французькому Іноземному легіоні (особи без громадянства) у 1940 році служили тисячі добровольців-українців. Після того, як Франція вийшла з війни, солдати-українці воювали у складі військ де Голля. Понад десять тисяч українців воювали з 1942 року у Війську Польському на різних ділянках Західного фронту; вони брали участь у знаменитій битві при Монте-Кассіно (Італія)... Одним із морських піхотинців США, які підняли прапор над здобутим після жорстоких боїв островом Іводзіма, був син емігрантів-лемків сержант Михайло Стренк. А 2 вересня 1945 року акт про капітуляцію Японії від імені СРСР підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.
А тепер про «велику перемогу» і «ми порятували людство». 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав лідерові КПРС Микиті Хрущову донесення, де містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати — підслуханих) розмов Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець поміж іншого сказав таке: «Нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну... У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой... Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью». Заступник радянського Верховного головнокомандувача знав реальну картину війни; його слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 1990-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Ясна річ, у ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але у розмовах за чаркою з людьми, яким він довіряв, маршал говорив правду. А це означає, що Жуков вважав — Радянський Союз власну війну з Німеччиною («Велику Вітчизняну») програв, бо був нездатен її продовжувати; тільки допомога з боку антигітлерівської коаліції дала змогу продовжити бойові дії, нагодувати армію та тил, налагодити виробництво танків і перетворити Червону армію з переважно пішої юрби на моторизовану мобільну військову силу. Тож перемога над нацизмом і його союзниками була одержана Об’єднаними націями — в тому числі й тими «гейропейцями», які героїчно протистояли Гітлеру в ті роки, коли СРСР йому допомагав, і «піндосами», чия висадка у Північній Африці у першій половині листопада 1942 року відволікла німецькі резерви від Сталінграда і зробила можливою радянську перемогу під цим містом.
І всюди, на всіх фронтах, були українці. Та не тільки на фронтах — серед майже 22 тисяч офіцерів Війська Польського, розстріляних чекістами під Катинню та в інших місцях, були й десятки українців. Агов, «Інтер», чи включені вони в акцію «Никто не забыт»? Чи їм там немає місця, натомість присутній Іван Кудря — організатор масового вбивства тисяч киян наприкінці вересня 1941-го, коли його команда терористів НКВД висадила в повітря 940 значних адміністративних і житлових будинків у центрі Києва — разом з їхніми мешканцями (а на додачу залишивши 50 тисяч люду без житла)?
Та годі. На загал, «Інтер» намагається виставити українців сталінськими рабами-нікчемами, а вони такими не були. Вони воювали з нацистами та їхніми союзниками тоді, коли СРСР був другом Німеччини й Італії, коли Червона армія і радянський ВПК допомагали Гітлеру, коли Сталін і Молотов у листопаді 1940-го домовлялися з Гітлером про воєнно-політичний союз проти демократичних країн, але виявили надто великі апетити, наслідком чого й стало 22 червня 1941 року. Саме це все і не можна забувати.
