Торік робота Анни «Надзусилля» отримала головний приз міжнародного фотоконкурсу «Дня». На світлині військовий в інвалідному візку дереться канатом на змаганнях «Сила нації» у Полтаві. Знімок добре демонструє посил минулорічного конкурсу, коли ми закликали боротися з «суспільним авітамінозом» і шукати приводів для позитиву навіть у часи війни — як це роблять люди з тяжкими травмами, що прагнуть бути активними, попри фізичну слабкість. «Це ті надзусилля, яких докладають наші військові, показуючи нам, що як це важко, але треба підніматися і боротися за незалежність», — прокоментував такий вибір голова Аграрної партії України Віталій Скоцик, який вручав Гран-прі.
Зараз Анна завершує добирати роботи, які надішле на ХХ конкурс «Дня», що названий «Фото першої полоси». Анна живе у Полтаві, працювала у газеті «Зоря Полтавщини», потім — в обласному комунальному інформагентстві «Новини Полтавщини», а зараз — у Департаменті інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської обласної державної адміністрації. У неї залишається час для поїздок із волонтерами на схід та на інші проекти. Про них, а також про те, яким має бути фото першої полоси, Анна ЧАПАЛА розповіла «Дню». Далі — її пряма мова.
«Я ХОЧУ, ЩОБ УСІ ПАМ’ЯТАЛИ, ЯКОЮ НАДЦІНОЮ НАМ ДАЄТЬСЯ ЦЕЙ МИР», — СКАЗАЛА АННА ЧАПАЛА (У ЦЕНТРІ) ПІД ЧАС НАГОРОДЖЕННЯ НА ХІХ МІЖНАРОДНОМУ ФОТОКОНКУРСІ «ДНЯ». ПОРУЧ ІЗ НЕЮ СТОЯТЬ: ВІТАЛІЙ СКОЦИК, ЯКИЙ ВРУЧАВ ПРИЗ, І ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «ДЕНЬ»
ПРО «СОНЯЧНИХ» ДІТЕЙ
— За цей рік мої пріоритети щодо тем взагалі не змінились. Як висвітлювала те, що відбувається у нашій країні, так і висвітлюю. Але з часом трішки змінюється погляд. Цей рік був, знаєте, важким, але дуже цікавим.
Завжди якусь надію вселяють діти. Із благодійним фондом «Карітас Полтава» працювала над фотопроектом про дітей із синдромом Дауна (проект «Сонячні діти серед нас» у березні представили у Полтавській галереї мистецтв. — Авт.). Ці зйомки були складні, але вселяли позитив...
До Дня людей із синдромом Дауна (відзначається 21 березня. — Авт.) ми із фондом готували виставку, щоб показати, що такий діагноз не є проблемою, що ці діти світлі, сонячні, заряджають енергією абсолютно всіх. Також ми робили це заради батьків, прагнули їх підтримати, бо їм тяжко справлятися з цим емоційно.
Працювали над проектом більше півтора місяця. Відомі люди Полтави фотографувалися з дітками із синдромом Дауна, потім ми провели презентацію проекту і велику виставку.
Для дітей із синдромом Дауна дуже важливі дотики, увага. Якщо десь щось не так, вони просто закриваються. А якщо підходити до них щиро, то вони віддають це двічі.
ПРО ПРИФРОНТОВУ УКРАЇНУ
— Не можу віднести себе до військових кореспондентів, бо не потрапляла під щільні обстріли просто на позиціях, як мої колеги. Так, я їздила на схід, були перестрілки, трішки потрапляли під них, але сильно — ні. Їздила з волонтерами — писала про них, про «Полтавський батальйон небайдужих», робила інтерв’ю з військовими.
Найбільше я була в Авдіївці, починаючи з 2015 року, також ми їздили за маріупольським напрямком — у Мар’їнку, Торецьк, до Луганської області.
Коли їздили до Мар’їнки, в одному з населених пунктів передавали військовим речі, й тоді вдалося поспілкуватися з місцевою жителькою. Вона сама підійшла до нас і запитала, чи ми не роздаємо газети. Ця жінка розповіла моїй колезі-журналістці, що їй дуже важко у своєму містечку, бо там живе багато людей, налаштованих проти військових, проти України. Це при тому, що там стоять наші Збройні сили, що люди бачили весь жах війни, обстріли — але в їхніх думках не змінилося нічого.
Водночас присутність української влади на прифронтових територіях відчувається. Нещодавно ми були у Торецьку, до дня визволення міста (від проросійських бойовиків цей населений пункт у Донецькій області звільнили 21 липня 2014-го. — Авт.). То, якщо чесно, відчувається, що місцева військово-цивільна адміністрація робить надзвичайно багато для населення. Це іде не як пропаганда, а як підтримка, показ того, що могло би бути, якби наші військові не витіснили проросійських бойовиків.
«ОДНЕ СЛОВО — КАРАЧУН» / ФОТО АННИ ЧАПАЛИ
ПРО ДІТЕЙ ЗІ ЗБРОЄЮ
— Поїздка до Торецька дуже вразила побаченим. З одного боку, чудово, що діти можуть гуляти з батьками містом, не боячись обстрілів, знаючи, що їх захистять. З іншого, бачити дітей біля військової техніки, зі зброєю у руках — від цього лишився неприємний осад. Так, це було в ігрових моментах, під час презентації техніки і зброї, усе було безпечно, люди могли підійти і потримати зразки зброї. Коли це робить дорослий — щоб подивитися, розповісти, — він діє свідомо. Коли дитина стоїть, гуляє біля цієї зброї і мама каже: «Доню, давай я тебе сфотографую», а дівчинка стоїть з величезним автоматом у руках, ще й усміхається, — це трішки лячно, неприємно.
Діти мають бачити тільки мир і тільки позитивні емоцій, тримати у руках пензлі, музичні інструменти. Дітям треба нести культуру, яку ми маємо, позитиви, а не зброю. Тримати у руках зброю — справа дорослих.
ПРО СПОГАДИ ВІЙСЬКОВИХ
— Якщо військовий був на передовій, а потім стоїть на першій або другій лінії оборони, відчувається, як він змінюється. Розумієш, коли людина не побувала у бойовій обстановці, не бачила того жахіття, — це відображається у думках, вчинках, розмові, цінностях.
Буває, спілкуєшся з військовим, який пройшов дуже багато, і просто кліщами треба з нього все витягати. Часом люди не хочуть говорити, закриваються. Але трапляється і навпаки, коли військові хочуть розказувати про свій досвід, хочуть, щоб їхні діти знали все це.
Медики полтавської 8-ї автосанітарної роти знаходилися в Іловайську, коли відбувався вихід із «котла» — вони вивозили і 300, і 200 бійців. Деякі хлопці уже відкрито говорять, як усе це відбувалося, що було після обстрілу колони українських військових, коли вони вивозили бійців. А деякі кажуть: «Я розповідати нічого не буду. Не хочу цього згадувати».
ПРО «ФОТО ПЕРШОЇ ПОЛОСИ»
— Важко сказати, яким має бути фото першої шпальти. Є газети щоденні, тижневі, щомісячні. На мою думку, фото має викликати у людей емоції, не залишати осторонь проблем або викликати радість. Зараз нам бракує позитивних емоцій і настрою. Триває війна, ми щодня бачимо загиблих, і це пригнічує.
Певно, варто звертати увагу і на позитив, наприклад, як людина справляється з якимись проблемами, можливо навіть, коли фізично вона нічого не може зробити, але духовно піднімає всіх. Так само фотографії з людьми, які побороли недугу, — бо це вселяє життя, віру в майбутнє.
ПРО СТАВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ДО ВІЙНИ
— Із кожним роком цікавість людей до війни все більше згасає. Зараз люди, здається, взагалі перестали про це говорити, а минулого року часто чула: «Ми вже заморилися від війни». Хочеться спитати: «Серйозно? А хлопці, які стоять там досі?» Люди стають байдужими, звикають до війни, і це тривожить найбільше.
Так, є чимало просвітницьких проектів, є люди, які постійно у темі, багато говорять про це... Але мені здається, якщо людина має певний світогляд, жоден із нас не може вбити їй у голову щось інше. Інформацію про війну або сприймають, або ні.
ПРО ФОТОКОНКУРС «Дня»
— Перемога на фотоконкурсі «Дня» — це, перш за все, велика відповідальність. Це сталося так несподівано! Для мене це означає, що треба не опускати рук, займатися справою, яку робила і до цього, і не знижувати планку. Можливо, в якійсь іншій тематиці, але доносити до певних категорій суспільства події, що трапляються у нашій країні, доносити теми, про які мають знати не лише десять людей, а вся Україна. У нас часто «перегортають сторінку» і не замислюються над важливими речами. І дуже хочеться, щоби люди більше задивлялися не на рекламу, а на те, що відбувається в нашій країні.
