Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Де знайти «безумовну правду»?

16 червня, 2016 - 14:11

Коли заради спільної мети збирається разом велика кількість людей, відбувається щось незвичайне: єднання у спільному русі та навіть якась ейфорія від цього єднання. Але, якщо разом збираються журналісти – повного злиття думок не чекайте. Особливо, якщо зібралися журналісти так званої «зони війни». Бо війна для цієї спільноти – фактор різновекторний, складний, провокуючий та емоційно важкий.

ХТО, ДЕ І НАВІЩО

«Донбас Медіа Форум», який організували та провели Донецький прес-клуб, Донецький інститут інформації та Інститут демократії імені Пилипа Орлика, вже вдруге зібрав журналістів зі всієї України, що працюють, так би мовити, на передовій. Цього літа медійники зібралися у Маріуполі, за якісь півтори сотні кілометрів від епіцентру катастрофи, щоб підкреслити своє бажання та спроможність висвітлювати найболючіші для країни питання…

Маріуполь зустрів гостей тишою, сонцем та буденністю. Війни було нечутно. Вона причаїлася десь поряд, на сході від міста, створюючи ілюзію спокою та миру. Надвечір форумчан розвозили по пансіонатах Нової Ялти та Юріївки, де дискусії продовжувалися на безлюдних пляжах під плескіт моря, з якого кожної миті могла прийти біда. Нечислені відпочиваючі дивилися на занадто активних та розкутих прибульців із насторогою. А вони – говорили й говорили, бо це конче потрібно: прояснити для себе та для загалу важкі питання, на які все ще нема чітких та ясних відповідей…

ПРО ЩО ДИСКУТУВАЛИ

Редактори, медіаексперти, представники українських та міжнародних медіаорганізацій, співробітники органів місцевого самоврядування, журналісти-переселенці, а також – журналісти, що працюють на окупованих територіях, говорили про подолання інформаційної блокади на окупованих та звільнених територіях Донецької та Луганської областей, про методи протистояння дезінформації та пропаганді, про пошуки рецептів виживання для локальних медіа, а також - про стандарти журналістики та про досвід роботи в так званих «конфліктно-чутливих умовах».

Отой зворушливий у своїй неприхованій спробі приховати справжню війну термін - «конфліктно-чутливі умови» - і став лейтмотивом обговорень, що доводив майже до сказу частину форумчан, які вже отримали від цих «умов» по повній, а тому настоювали на необхідності називати речі своїми іменами, а не ховати голови у пісок ескапізму.

Модератори панельних дискусій та майстер-класів – Олена Стяжкіна, Олексій Мацука, Мустафа Найєм, Світлана Єременко, Діана Дуцик, Артем Бабак, Сергій Каразій, Іван Каменко, Олег Покальчук, Дмитро Гнап, Сергій Ільченко та інші, — багато говорили про інформаційну агресію, боротьбу із дезінформацією, протидію російській пропаганді та про необхідність доносити інформацію на окуповані території. А ще – про принципи роботи журналіста в кризових регіонах, необхідність налагодження діалогу та подолання мови ворожнечі. Важливими були й дискусії про долю місцевих ЗМІ після остаточного роздержавлення та стратегії їх виживання.

ЩО Є «МОВА ВОРОЖНЕЧІ»?

Здається, скільки журналістів чи редакторів, стільки й версій розуміння цього надважливого зараз терміну. Ворожнеча від кого й до кого? У якому сенсі? З приводу яких ситуацій, людей та явищ? Чи є мовою ворожнечі нагальна потреба у тому, щоб називати війну – війною, терористів – терористами, колаборантів – колаборантами, а сепаратистів – сепаратистами? Щоб розуміти – хто є хто і як із різними «хто» розмовляти?

Гаряча дискусія йшла як раз про визначення, про необхідність мати якийсь уніфікований словник для цього. Говорили про те, що тут повинна значну роль відіграти саме держава. Бо якщо війна все ще називається АТО – то й офіційна термінологія ось така, яка в нас зараз є: неправдива, замилююча, двозначна, як наше старе совкове життя, якого ми так прагнемо позбавитися…  

А ще наразі постало питання, як бути із тими журналістами, що зрадили Батьківщину, чи потрібно дати їм оцінку, як зрадникам?

РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ: ЯК НЕ ВТРАТИТИ МЕДІА

Про це теж точилися запеклі дискусії із модераторами теми Дмитром Клімановим, Борисом Родієвським та Олександром Лютим.

Говорили про те, що без жертв не обійдеться: медіа, це завжди бізнес й ті, хто цього не усвідомить, не пристосується, не стане привабливим для рекламодавця – після остаточного роздержавлення таки не виживе.  Експерти надії не втрачають, бо їх на позитив надихає статистика:  якщо 4-5 років тому комерційно-привабливими були десь 20 відсотків державних ЗМІ, то 2015 рік вже 75 відсотків з них закінчили із прибутками і зараз нарощують успіх. Але що робити тим, хто працює у невеличких районах, де просто нема комерційної бази, а населення потребує своїх ЗМІ? Держава відповідає: будемо підтримувати.  На ці потреби планується до 20 млн грн. Так, ці ЗМІ будуть на дотації у держави, але по суті вони все ж будуть незалежними.  То ж: хто пристосується – виживе. А хто звик до «халяви» - вмре. І це - об’єктивний процес.

ДО ЧОГО ДІЙШЛИ?

Перш за все дійшли того, що дискусія — це вже демократія! Медіа форум – це велика дискусія, це можливість поставити та обговорити складні питання й  спробувати знайти на них відповіді. Чи то хоча б почути різні думки із різних приводів та подивитися іншими очима на те, що думаєш сам.

Після запеклої розмови проголосували рекомендувати організаціям журналістської спільноти та державі передивитися своє ставлення до тих, хто, маючи різні почесні журналістські звання, таки зрадив свою країну.

Дійшли того, що  нам потрібен дієвий та об’єктивний уніфікований словник для більш адекватного висвітлення подій.

Дійшли того, що треба більше уваги приділяти розвитку ЗМІ у прифронтових регіонах, більш об’єктивно висвітлювати життя на окупованих територіях, що конче необхідно допомогти переселенцям у вирішенні їх нагальних проблем.

Взагалі – багато ще чого треба…

А от із тим, що таке «мова ворожнечі», що таке пропаганда та контрпропаганда – розібратися не вдалося. І хоч загал проголосував за те, щоб журналісти не займалися пропагандою та контрпропагандою, були й такі (автор цих рядків теж серед цих «дисидентів»), що вважають за необхідність пропагувати Україну, наші культурні та духовні цінності, патріотизм та необхідність називати речі своїми іменами, навіть якщо комусь ці імена не до вподоби. Теж саме й із контрпропагандою. Бо ж таки треба зусилля сусіда, що прагне поглинути нашу країну – називати агресією, війною, окупацією та тероризмом. А тих, хто сусіда у цьому підтримує, у найліпшому випадку – колаборантами. І треба постійно відповідати на агресивну пропаганду, на брехню та фейки, перш за все, високою якістю медіа-продукту, виваженим дотриманням журналістських стандартів та безумовною правдою!

Ірина ШЕВЧЕНКО
Рубрика: