Як твердять автори фільму «Глибше за мертвих», назва картини народилася за асоціацією з тим, що підземні горизонти, де працюють герої фільму, містяться набагато глибше за тих, котрі знаходять вічний спокій. Уже перші кадри фільму з панорамою кладовища, що наїжачилося хрестами на тлі териконів, налаштовують глядача на певне сприйняття. Смерть, така несподівана і несправедлива, завжди в кадрі — як незмінний учасник життя шахтарських міст, як плата за відданість професії. Це відчуття екстремальності того, що відбувається, постійного ризику вдалося передати авторам фільму. І холоне душа від усвідомлення, що тільки смерть стає гарантією, що всі борги із зарплати буде виплачено... близьким загиблого.
Зйомки творча група вела безпосередньо в прохідницьких лавах, часом аварійних, розділяючи ризик зі своїми героями. На тлі цих звичних декорацій шахтарі розповідають про наболіле. Автори вирішили не перевантажувати картину коментарями відповідальних працівників Мінпаливенерго. Лише одного разу на екрані з’являється віце-прем’єр Юлія Тимошенко зі словами про те, що найбільші тіньові капітали зароблені в паливно-енергетичному комплексі. (Вельми симптоматичний момент, ураховуючи, що саме в цій сфері тривалий час робила свій бізнес і сама Юлія Володимирівна). Однак фільм звинувачує не конкретні особистості, а систему, що вбиває людей. Підтвердженням цього є фінал, коли на чорному екрані з’являються цифри загиблих 1999 року шахтарів і скорочення кількості населення України.
Фільм розкрив цілий пласт проблем вугільної галузі: важкі умови праці гірників, низький рівень техніки безпеки, аварійний стан шахт і обладнання, неплатежі за відвантажене вугілля, хронічні затримки виплати заробітної плати, соціальні проблеми шахтарських міст і селищ. Природно, двадцяти хвилин, протягом яких іде фільм, дуже мало для розкриття всіх проблем. За кадром залишилися такі проблеми, як безліч посередників, що обсіли шахти і паразитують на нелегкій праці гірників, нецільове використання бюджетних коштів, що надаються на підтримку вугільної галузі. Однак і побаченого цілком досить, щоб зрозуміти, що далі так жити не можна.
Як розповів «Дню» Денис Жарких, фільм було знято на шахтах Донецької та Луганської областей за три місяці за методом репортажу, тому він є малобюджетним. Журналісти працювали по 14-18 годин на добу, збираючи матеріал. Деякі із фрагментів фільму виявилися настільки вражаючими, що авторам довелося відмовитися від їх включення в оповідь: незвичний до суворих шахтарських буднів глядач навряд чи витримав би це видовище не для людей зі слабкими нервами. Однак і без цього фільм б’є прямо в серце, зачіпає за живе.
«Глибше за мертвих» — це щось на кшталт сигналу «SOS», крик душі доведених до відчаю людей, які, попри все, продовжують щодня спускатися в шахту. І чинять вони так, розуміючи, що країні потрібне вугілля, що доки існує шахта, доти існують і селище, місто, шахтарські сім’ї, і в той же час усвідомлюючи, що саме вони — люди з вугільним пилом, що в’ївся назавжди в шкіру, — дедалі частіше стають козирною картою у великій політичній грі. Питання тільки в тому, чи усвідомлює влада, що соціальна обстановка в галузі розжарена до краю? А поки що шахтарі та уряд розмовляють різними мовами, і єдиним засобом спілкування залишається стукіт шахтарських касок, який дедалі гучнішає. І якщо влада нарешті почує його та почне вирішувати проблеми, що накопичилися, то в цьому буде і частка заслуги творців фільму.
