Якби не Сергій Набока з його авторським коментарем подій
дня в рамках нічного каналу ТРК «Ера» на УТ-1 , телеглядач країни
3-го травня, у Всесвітній день захисту свободи преси, так і не дізнався
б, що за рейтингом американського Комітету захисту журналістів наш Президент
Леонід Кучма увійшов до десятки найбільших у світі ворогів преси. А ось
про те, що в зв'язку з цим наш Президент погрожує подати на американський
комітет до суду, повідомила наступного дня вже більшiсть телеканалів (у
тому числі й УТ-1, і «1+1»). І хоч, справді, все-таки ситуація в Україні
кращою буде, ніж, скажімо, на Кубі, але вже сам факт, що жодна загальнонаціональна
інформаційна програма про таку оцінку діяльності Л. Кучми на ниві демократії
— до найвищої реакції, — не обмовилася (хоч першу трійку «ворогів» — Мілошевича,
Дзянь Дзяміня, Фіделя Кастро — назвали відразу), говорить сам за себе.
На жаль, ТБ нам не повідомило всього обсягу — досить значного
— претензій комітету до нашого Президента, обмежившись тільки згадкою пункту
про податкову політику. Адже саме цей докір дав підставу прес-секретареві
Президента О. Мартиненку «звинуватити» американців у поганому знанні наших
законів: мовляв, виробленням податкової політики у нас займається влада
законодавча, ВР. Але, на жаль, навіть якби справді у висновку комітету
йшлося тільки про податки, то й тут шанси нашого Президента виграти гіпотетичний
суд були б ілюзорними. Досить лише звернутися до Закону «Про друковані
засоби масової інформації (пресу) в Україні», де в статті № 2 чітко сказано,
що саме Кабмін, тобто виконавча влада, визначає, яким саме друкарським
органам і якою мірою надавати економічну підтримку їхньої діяльності (що
включає, скажімо, й пільгове оподаткування). І якби ця підтримка здійснювалася
на принципах «рівних можливостей» для всіх ЗМІ — то не треба було б пану
Мартиненку переводити стрілки на ВР. На жаль, насправді державна підтримка
надається ЗМІ зазвичай у залежності від міри їхньої політичної лояльності,
та ще «потрібного» складу засновників. Точно так саме виконавча влада володіє
у нас важелями податкових інспекцій, що дає їй можливість на порушення
одних дивитися крізь пальці, інших — у потрібний момент — притискувати
до нігтя...
За такої ситуації в країні зі свободою преси буквально
«відвисає щелепа» при знайомстві з деякими публікаціями наших ЗМІ. Так,
пару тижнів тому в нашій найпопулярнішій «жовтій» газеті «Факты и комментарии»
вийшов казусний матеріал «До редакції «Фактів» надійшов лист із запахом
37-го року». «Винюхав» 37-й автор публікації Андрій Архангельський у «посланні
групи громадян у Мiнiстерство iнформацiї, обурених публікацією 12 лютого
1999 р. у «Фактах» статті «Встигнувши розчаруватися в чоловіках, дві юні
студентки віддали перевагу розвазі... з самцями-пацюками». Цілком серйозно
Андрій пояснив «несвідомим» громадянам, що попередники у них були один
страшніший за іншого: наприклад, «Ленін, який вирішив, що газета повинна
бути «не тільки агітатором, а й пропагандистом і організатором», унаслідок
чого, — продовжує журналіст, — згодом... багато хто з нас правду дізнавався
з нічних ефірів «Радіо «Свобода», закрившись у ванній кімнаті, а повість
Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» змушені були читати
під ковдрою при світлі, знову ж, ліхтарика». Або Гітлер, якому «теж не
подобалися «збоченці». І він теж боровся за «чистоту» нації. І тому вбивав.
Мільйонами...» (цитата із «Фактів»).
Потім під пером А. А. стаття про дівчат, котрі займаються
«цим» із пацюками, удостоїлася порівняння з телепрограмами, де демонструються
«кров, розтерзані трупи й руїни» в Югославії або Чечні... Мовляв, чому
б на ТБ не заборонити показувати все це?» «Оцінювати наш матеріал — ваше
право, — зрештою, змилостивився-таки А.А. — А наше право — i обов'язок
— знайомити вас iз цим, iнформувати вас про те, що подiбне iснує». «Наш
прямий обов'язок, — через абзац продовжує Андрій, — шукати і знаходити,
і розказувати нашим читачам про всі цікаві й важливі події, що відбуваються
в світі й в Україні».
Сподіваюся, наш читач здогадався, що тільки таке докладне
цитування дозволило йому оцінити всю чарівність пафосу подібних «програмних»
заяв наших колег. У всьому світі існує бульварна преса, що друкує всяку
нісенітницю, на яку «западають» мільйони читачів. Але в нормальному суспільстві
не тільки споживачі знають ціну «жовтим» ЗМІ, а й їхні видавці. А ось цілком
серйозно обговорювати правомочність публікацій про сексуальні збочення
не в спеціалізованих, а в масових виданнях у контексті захисту «свободи
слова», i прив'язувати до цього Солженiцина — можна тільки в країні, подібній
до нашої, де на зміну тоталітарним міфам прийшов блеф дрібних крамарів,
котрі пнуться в олігархи. «Строячи» під себе «підконтрольні» ЗМІ, вони
маніпулюють і масовою свідомістю, створюючи видимість, що, скажімо, секс
із пацюками — це й є тією «важливою й цікавою подією», про яку просто зобов'язані
знати читачі. Напевно, ради можливості саме таких публікацій була у нас
і перебудова, і гласність, і боротьба правозахисників?.. Що ж, цілком логічний
спосіб самозахисту того режиму особливого несприяння для справжніх новин
— про реальне життя країни й народу — що встановився в наших навколовладних
ЗМІ.
Так, це супер — запах «високої» ідеології й політики там,
де насправді йдеться лише про елементарне прагнення громадян захистити
себе і своїх дітей від потоків бруду і вульгарності, що виливаються на
нас нашими ЗМІ щогодини, і яких просто немає в жодній цивілізованій країні
— де громадська думка й права особистості щось та значать. Досить, до речі,
подивитися будь-які телеканали західних країн, які доступні тепер і нам,
щоб оцінити різницю не тільки, скажімо, в кінопоказі, дитячих і юнацьких
програмах, а й у тих же блоках новин, де і кров, і трупи в гарячих точках
показуються зовсім інакше, ніж на нашому ТБ, без смакування й натуралізму.
Взагалі такий «прикол» від «Фактів» достойний увійти й
до підручників з історії журналістики. Як приклад тих етичних і інтелектуальних
орієнтирів, які вітає і на яких будує свої інформаційні бастіони нинішня
владна верхівка країни, прагнучи не тільки пропагандистськи маніпулювати
масовою свідомістю, а й перевести її просто в масове несвідоме.
Ось, скажімо, наш I загальнонаціональний державний канал
так досі й не спромігся зробити хоча б кілька по-справжньому професійних
проектів інформаційного, аналітичного, культурологічного мовлення. Зате
в наявності «досягнення» іншого роду: «Досьє» з його кілерською
інформацією, що тхне (відгонить майже 37-м!), у якій частіше за все на
кожен факт припадає мінімум два перекручування. Та нічний канал «Доброї
ночі, Україно» , де як апофеоз — суботній «Еродром» .
Цього телетижня ведучу «Еродрому» — дівчину в літах Джулію
— дещо приодягнули й обійшлися без оголювання. Ось якби такі благодатні
зміни торкнулися ще й її манер, мови та інтелекту... Втім, цього разу стрижнем
програми стали еротичні запальні танці, зняті в нічних клубах «Джосс» і
«Heaven». Спочатку нам станцювали кохання лесбійське, потім чоловіче, потім,
здається, групове — вже точно не пам'ятаю, все змішалося в пам'яті, очевидно,
від повноти викликаних емоцій і основних інстинктів. Далі був забійний
екскурс якогось колекціонера в історію Франції XVIII століття. За словами
колекціонера, коханок тоді законослухняні громадяни були просто зобов'язані
мати; оральний секс і гомосексуалізм — процвітали, малювали й писали «про
це» прямо, не перебираючи висловів... Послухати ці, загалом, далеко не
ексклюзивні вишукування колекціонера було, звісно, можна. Не давало спокою
тільки запитання: чому почали саме зі сторіччя XVIII? А не з Древньої Греції,
наприклад, чи Риму, де теж була своя сексуальна пікантність... Та й до
того — у стадний період розвитку людства...
Розквіт «просто «Ери» на тлі явного занепаду «Золотої ери»
(національного телеконкурсу), здається вельми симптоматичним. Відсутність
висококласних проектів на вітчизняних каналах у нас прийнято пояснювати
рекламною й фінансовою кризою. Але навряд чи проекти, подібні до нічного
каналу УТ-1, приносять господарям істотні прибутки, про що свідчать і явно
скудний рекламний пакет каналу, і невисокі рейтинги. Значить, у творців
подібного продукту є інші — але не менш прибуткові — резони? Адже, як відомо,
політична реклама оплачується не менш щедро, ніж звичайна, а її розміщення
там, де глядач особливо невибагливий і «з'їсть» усе без розбору та якоїсь
критичності — вигідно подвійно. Ну а прикладом того, який при цьому іноді
може розповсюджуватися запах, може служити, скажiмо, прихід у студію «Ери»
на 40- й день загибелі Чорновола саме народного депутата Віталія Журавського.
Цей політик ніколи не був помічений в особливо близьких (або гострих!)
відносинах iз покійним. Зате він завжди виявляється під рукою потрібним
людям у потрібний момент. Ну а вже абсолютно безпрецедентний приклад «реклами
із запахом» — це, звісно ж, тотальна «розкрутка» на всіх трьох загальнонаціональних
каналах Григорія Суркіса як кандидата в столичні мери. Тут уже в хід іде
все, в тому числі й спекуляція на злиднях і бідах нещасних стариків. Що
ж, форпост СДПУ(о) — «Інтер» — уже набив руку на своєму так званому медіа-проекті
до Дня Перемоги, про завдання якого в кулуарах каналу кажуть прямо: щоб
усі ветерани були за нас, а не за «лівих»... Хоч, ясна річ, на офіційному
рівні це «сміття з хати» напевно назвуть особливо цинічними вигадками телекритика...
