Скандал довкола сайта «Миротворець», що на ньому були опубліковані особисті дані журналістів, які отримували акредитацію в терористичних «ДНР» та «ЛНР», триває. 6 червня, в День журналіста, громадські організації Інститут масової інформації та Незалежна медіа-профспілка України оголосили імена фігурантів щорічного антирейтингу «Вороги преси». На чільному місці в ньому, після «прокурора Криму» Наталі Поклонської, опинився... радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко — «за підтримку публікації особистих даних журналістів під соусом «співпраці з терористами», завуальовані заклики ввести цензуру в медіа».
Щоб з’ясувати, як конфлікт довкола «Миротворця» вплинув на вітчизняну медіа-спільноту, «День» зібрав віртуальний круглий стіл. Чи можна сказати, що ситуація допомогла «викристалізувати» українську журналістику й показати, хто є хто? Чому західні медіа-експерти не розуміють, що, вимагаючи від українських журналістів бути «поза політикою», триматися «рівновіддалено від обох сторін» (що, зокрема, знаходить відображення в йменуванні бойовиків «повстанцями» тощо), вони насправді закликають до брехні й фактично підіграють російській стратегії, яка полягає в тому, щоб представити конфлікт на Донбасі і в Криму як внутрішній, громадянський? Чи не перетворюються західні медійники, які дотримуються сьогодні цих принципів, на «колективного Волтера Дюранті»? Зрештою, чи достатню активність виявляє Захід щодо захисту журналістських стандартів власне в Росії? Про це — у відповідях експертів «Дня».
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
«КОРИСНІ ІДІОТИ» У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЖУРНАЛІСТИЦІ, СУСПІЛЬСТВІ та ПОЛІТИКУМІ ПРАЦЮЮТЬ НА ДЕМОНТАЖ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ»
Віталій Портнiков, журналіст, ведучий програм Espreso.tv та «Радіо Свобода»:
— На мій погляд, ситуацію у вітчизняній медіа-спільноті конфлікт довкола сайта «Миротворець» кардинальним чином не змінив. Кожен залишився на своїй позиції. Журналісти, які засудили оприлюднення даних, переважно не є самостійними — вони професійно і фінансово пов’язані з колами, які працюють на демонтаж нашої державності. Не варто обманюватися з цього приводу. Більшість українських журналістів, акредитованих в терористичному «міністерстві інформації» «ДНР», працюють на видання, які аж ніяк не можна назвати проукраїнськими. Вони не мають об’єктивної позиції щодо війни Росії проти України, а намагаються, зазвичай, видати її за громадянський конфлікт. Журналісти з тих ЗМІ, які займають об’єктивну позицію, акредитувалися в терористів лише в поодиноких випадках, нерідко пов’язаних не стільки з журналістськими, скільки з гуманітарними завданнями.
Саме тому я не вважаю за потрібне давати оцінки сайту «Миротворець», таких оцінок останнім часом з’явилося надто багато. Суспільно значущою інформацією є не факт публікації, а власне самі опубліковані дані про акредитованих журналістів. Переконаний, що така інформація має бути у відкритому доступі, але давати їй оцінки ідеологічного характеру не потрібно. Люди, які дивляться, працюють або беруть участь в програмах антиукраїнських каналів і вважають їх при цьому українськими, навряд чи змінились після публікації на сайті «Миротворець». З власної волі або через свою дурість вони працюють на демонтаж української державності, або є прихильниками цього демонтажу. Проблема не лише в особистій зацікавленості, а й у «корисних ідіотах» в українській журналістиці, суспільстві й політикумі.
Статтю Єна Бейтсона «Україна оголосила війну журналістиці» в The New York Times я читав. Однак ми маємо розуміти, що на шпальтах цієї газети з’являються статті дуже різного характеру. Для мене дивно, коли ми сприймаємо колонки в закордонних виданнях як дороговказ. NYT на те і є NYT, бо дає можливість на своїх дискусійних сторінках висловлюватися людям різних поглядів. Американська демократія тому і є американською демократією, бо цінує свободу слова і не обмежує її навіть тоді, коли йдеться про висловлювання радикальних поглядів, поглядів іноді авторитарного або навіть расистського характеру. Але американська демократія дає вам можливість сперечатися з цими поглядами, висловлювати свою позицію, голосувати чи не голосувати за людей, які є прихильниками чи противниками цих поглядів, використовувати всі інструменти права, яке вас захищає. В цьому полягає особливість американської демократії, яка відрізняє її навіть від демократії європейської, де після Другої світової війни з’явилися певні юридичні «запобіжники» від пропаганди авторитарної ідеології. США, на відміну від європейських країн та країн колишнього СРСР, ніколи не були здобиччю нацистів чи комуністів, тому вони можуть собі це дозволити. Таке серйозне ставлення до будь-якої статті у будь-якому виданні, на мій погляд, є індикатором власної неповноцінності. Раніше ми надто багато уваги приділяли тому, що про нас говорять в Росії, дуже хвилювались, якщо щось не те писали в газеті «Известия» чи в «Московских новостях». Зараз їхнє місце посіли The New York Times та Le Monde. Їхні журналісти мають свої думки, ми маємо свої. Ми абсолютно рівні у своєму усвідомленні реальності.
В західній журналістиці немає єдиних «трендів» щодо трактування ситуації в Україні. Однак, на жаль, деякі українські ЗМІ, виконуючи замовлення своїх господарів, намагаються в цьому питанні нав’язати своїй аудиторії картину світу маніпулятивного характеру.
В контексті списків «Миротворця» представники західної медіа-спільноти в першу чергу говорили про своїх же західних журналістів і про оцінку їхньої діяльності на сайті «Миротворець». На мою думку, жодної проблеми в тому, що журналісти закордонних ЗМІ акредитовувались в терористичних «міністерствах інформації», немає. Вони просто мали б перед цим отримати відповідну акредитацію в МЗС України чи в іншому українському відомстві, яке відповідає за проведення АТО на Донбасі. Західні журналісти мають в’їжджати на окуповані території Донбасу та Криму через українські прикордонні пункти. Якщо йдеться про чесного журналіста, а не про московського пропагандиста, яких чимало і серед західних медійників, то він буде поважати державний суверенітет України. Водночас сам факт роботи іноземного журналіста на окупованій території я вважаю абсолютно нормальним. Не думаю, що цій роботі потрібно давати огульно якісь оцінки. Власне, представники міжнародної журналістської спільноти висловлювали стурбованість не стільки щодо самого факту публікації списків, скільки щодо оцінок, які були надані щодо цих людей та їхньої роботи.
Однак проблема передусім полягає в тому, що сама Українська держава не виробила чітких правил відвідування окупованих районів. Якби Українська держава чітко заборонила громадянам України в’їжджати туди без спеціальної реєстрації у відповідних органах, то не виникло б питання з акредитацією українських журналістів. Вони б просто не змогли акредитуватися там без порушення законодавства і повинні були б нести кримінальну відповідальність. Якби Українська держава чітко визначилася, що вона не проти відвідування окупованих територій іноземними журналістами після попередньої реєстрації в українських структурах, з регламентованим заїздом тільки через українську територію (а заїзд з боку країни-агресора автоматично позбавляв би людину права в’їзду в Україну на 5 чи 10 років), то вчинок і кара були б очевидними. До речі, таку процедуру не пізно запровадити й нині.
«ВОРОГА ТРЕБА ШУКАТИ «ЗА ЙОГО ПЛОДАМИ»
Юрій МАКАРОВ, журналіст, документаліст, ведучий каналу UA:Перший та оглядач журналу «Тиждень»:
— Конфлікт довкола «Миротворця» справді утворив розлам у вітчизняній медіа-спільноті. Розлам, який відділив тих, хто молиться на «догми» західної журналістики, абсолютизуючи їх. Адже реальна західна журналістика спирається не на об’єктивність та неупередженість, яка, якщо замислитися, насправді є певним міфом, а на повагу до факту, до деталі й на копітку дослідницьку роботу. Якщо з усієї цієї конструкції запозичити винятково політкоректність і неупередженість, то виходить карикатура, яку ми часто спостерігаємо в Україні й яку на Заході у такому хімічно чистому вигляді зустріти практично неможливо, за винятком хіба що Бі-Бі-Сі. З другого боку, маємо зневагу до протилежної думки, яка супроводжується зневагою до факту. Що з цих полюсів обирати, на мою думку, має підказати здоровий глузд і певна етична компонента, яка часто не враховується, — адже видається, що мораль — це надто пафосно, надто абстрактно, надто спокусливо для різноманітних маніпуляцій. «Ми — не люди, не можемо відчувати і співчувати, наша функція — бути роботами, які транслюють дійсність», — думають журналісти. Але — це фікція, такого не буває.
Списки «Миротворця» опублікували не від великого розуму. Так само, не від великого розуму з’явилися й реакції на цю подію. Ворога треба шукати «за його плодами». Донедавна на каналі «Еспресо TV» режисер Леонід Канфер вів програму «Репортерський клуб», у рамках якої, зокрема, знімав документальне кіно. За лінією фронту, в ОРДЛО, він зняв три фільми, один з яких — «Кровный враг» — мене особливо зачепив. Фільм — об’єктивний і неупереджений, водночас у ньому відчувається авторська позиція. Мова йде про двох братів, один з яких служить в українській армії, а другий — бойовик. Практично в тих самих ситуаціях автор фільму ставить їм ті самі запитання. З відповідей очевидно, що один із них — нормальний український патріот, який, до речі, не так давно прийшов до усвідомлення своєї ідентичності, а другий — звичайний покидьок. Леонід Канфер знімав кілька тижнів й, вочевидь, використав для цього російську акредитацію. Якби не це — фільму могло б і не бути, фільму, який варто було б показувати всюди у світі, щоб люди зрозуміли, що насправді діється в Україні. Обличчя і факти в ньому говорять самі за себе. Навіть, якщо б це був єдиний виняток, вже тільки через нього ми не маємо права таврувати всіх, хто працював по той бік. Якщо ми хочемо знайти справжніх ворогів чи зрадників, це треба робити трохи іншими інструментами. Головний критерій — контент, зміст.
На Заході журналісти дуже хворобливо ставляться до будь-яких натяків на утиски преси, дмухають на воду, бо цих утисків у світі й справді не бракує, зокрема не бракувало й у певний період недавньої української історії. Нині в нашій країні абсолютно безперешкодно працюють медіа, які фактично є рупором ворога. Тож, принаймні самі собі, ми можемо сміливо сказати, що поки Україні утиски преси не загрожують. На Заході пояснити це дуже важко — коли вони отримують якийсь формальний сигнал, то реагують на нього. Не маю сумніву, що активісти з «Миротворця» діяли з найкращих мотивів. Про це свідчить, зокрема, й уся інша корисна робота, яку вони зробили. Попри все, опублікування списків було помилкою. Зрештою, знаючи, яка буде реакція на цей матеріал у світі, його можна було одразу прибрати — не підставлятися і не підставляти. Натомість вони вперлися і образилися... Зі свого боку, я розумію їхню позицію — зрештою нічого невідворотного не сталося, ніхто не помер, нікого не заарештували, все обійшлося моральними втратами.
Маємо розуміти, що Україна для західних медіа — «на 125 місці», тому, щоб вплинути на їхню позицію, треба докладати певних зусиль. Оскільки ні інструментів, ні, відверто кажучи, й особливого бажання впливати на міжнародне інформаційне поле у нас немає, воно продовжує рухатися за інерцією. Не варто підозрювати в кожному західному журналістові агента Кремля, попри те, що їх там справді не бракує. Більшість іноземців, які пишуть про Україну, все ще продовжують звертатися до цієї теми за посередництва Росії. Значна їхня частина, яка працювала за часів СРСР і пізніше, має досвід роботи в Москві, й саме звідти вони писали про Казахстан, Туркменістан, Вірменію, а також про Україну. Безумовно, ці люди живуть у світі певних упереджень, шаблонів та забобонів. З ними треба боротися або принаймні не допомагати. Попри те, що це образливо і принизливо, ми змушені повсякчас задумуватися — «що на це скаже Захід?»
«УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА НЕ ЗМОГЛА ГІДНО ЗУСТРІТИ ВИКЛИКИ ЗОВНІШНЬОЇ АГРЕСІЇ»
Ольга Лень, головний редактор видання NEWSru.ua:
— Якось на вході до однієї з установ Міністерства оборони симпатичний офіцер лагідно і від всього серця привітав такими словами: «Я після АТО так журналістів кохаю, так кохаю... Від вас одна шкода». Судячи з соцопитувань, цю думку підтримує більшість населення нашої країни. І публікація на сайті «Миротворець» не причина цих настроїв, а лише наслідок такого ставлення в Україні до журналістики.
Це прикро, адже завдяки тиску журналістів відбувся Майдан, колеги не дають зійти нанівець боротьбі з корупцією, журналісти великою мірою долучилися і до волонтерства, і до підтримки армії, і до адвокації українських інтересів за кордоном. Однак, якщо дивитися в цілому, українська журналістика не змогла гідно зустріти виклики, пов’язані з зовнішньою агресією. І падіння довіри до преси саме протягом останніх 15—18 місяців це підтверджує. Причина в тому, що частина медіа-активістів поводять себе так, ніби в них є ще одна Україна десь «у запасі». Вони розмірковують про нейтральність ЗМІ в умовах воєнного конфлікту так, ніби мають в кишені паспорт ще однієї країни. Якщо для іноземних журналістів ця позиція виправдана, то для українських неприпустима. Ми всі, перш за все, громадяни, а потім вже представники тої чи іншої професії. Адже свого часу на Майдані журналісти від силовиків чекали саме громадянської позиції, а не безстроннього виконання злочинних наказів. Власне, побиття «беркутівцями» студентів показує, що відбувається в разі професійної деформації людини, яка забуває про совість і людський обов’язок.
А сьогодні, коли громадянська позиція важлива саме з боку медій, адже інформаційна агресія — найвагоміша складова гібридної війни — журналісти виявилися не на висоті. Це не державні інституції програють інформаційну війну — це її програє вся українська журналістська спільнота. «Миротворець» зробив помилку, коли виклав списки всіх без фільтрації — і друзів, і ворогів. Але реакція частини української медіа-спільноти була неприпустимою. Замість того, щоб спробувати заспокоїти міжнародну громадськість і спокійно провести перемовини з волонтерами з «Миротворця», дехто кинувся до колег з іноземних ЗМІ збирати їхні негативні відгуки, почалася атака на всі правоохоронні структури, розбурхування конфлікту. Що цікаво, коли терористичні НЗФ викладали персональні дані українських громадян, з домашніми адресами і адресами батьків, такої активності медіа-активістів не було, протестів і вимог не лунало. Готовність атакувати владні інституції власної країни здебільшого вище, ніж бажання реагувати на ворожі випади пропаганди РФ. Наприклад, в історії з заявою Національного союзу журналістів РФ щодо Криму позиція деяких медіа-функціонерів звелася до того, що реагувати не треба, бо все одно міжнародні журналістські організації поза політикою. Йдуть якісь зустрічі з підконтрольним державі російським журналістським союзом, тривають перемовини щодо боротьби з «мовою ненависті». Але варто подивитися на будь-яке російське ЗМІ, щоб впевнитися, що ця боротьба йде виключно і цілком на шпальтах українських ЗМІ. Доки українські медіа-організації переймаються тим, щоб бути зручними і безпроблемним партнерами для міжнародних структур, через ці структури йде проросійський тиск на нашу країну. Зворотній тиск з боку української сторони зримо недостатній. І наслідком цього стають такі статті, як «Україна оголосила війну журналістиці» Єна Бейтсона в New York Times, де навіть згадки немає про російську агресію проти України, використано лексику внутрішнього конфлікту, а співпрацю з проросійськими бойовиками порівнюють з простою критикою української влади. Але ж цей журналіст контактує і співпрацює з деякими українськими колегами. То це і є його висновки після спілкування з ними? Може, й ні. Але це точно наслідок позиції медійників — ми просто працюємо і заробляємо. А гроші, напевно, не пахнуть.
«ОДНА СПРАВА — ВІДСТОРОНЕНІСТЬ, ІНША СПРАВА — СПРОБА ДІСТАТИ СПРАВЖНЮ ІНФОРМАЦІЮ»
Андрій КУЛИКОВ, ведучий ток-шоу «Свобода слова» на ICTV:
— Я вважаю, що багато із тих, хто опинився у списку «Миротворця», не мали іншого виходу, окрім як брати такі дозволи чи акредитації. Саме завдяки цьому частина інформації стала відомою в Україні. Насамперед я маю на увазі українських журналістів.
Частина цих журналістів були у Луганську, Донецьку та інших містах, коли там відбувалося повалення української влади і коли реально влада прийшла до рук тих, хто захоплював владу, — незаконних збройних формувань і т.д. Без акредитації чи взяття відповідного дозволу — називайте як хочете — у тих, хто там реально була влада, ці люди не могли там реально працювати.
— Деякі мої колеги-журналісти потрапили до «розстрільних списків» терористів. Тож про яку акредитацію у терористів могла йти мова, коли йдеться про життя?
— А ви порівняйте списки — можливо, ви побачите в опублікованому списку тих, хто потім опинився у «розстрільних списках»? Ви робили це?
— Моїх колег у списку «акредитованих» журналістів у терористів і окупантів не було. Зате вони були у «розстрільних списках».
Як ви оціните те, що в українській журналістській спільноті виникла дискусія довкола «Миротворця»? Про що це свідчить, враховуючи те, що в результаті не було вироблено якоїсь консолідованої позиції наших медійників з цього приводу?
— Для мене ця дискусія свідчить, що суспільство і люди в ньому шукають відповіді на запитання про те, що у нас немає ясності. Але одночасно вони хочуть знати і самі з’ясовувати, як це відбувається. Це абсолютно нормальний і органічний процес у суспільстві.
— Як ви сприймаєте те, що народний депутат і радник очільника МВС Антон Геращенко, який вступився за «Миротворець», потрапив до трійки антирейтингу «Вороги преси-2016», а в той же час терористи Плотницький та Захарченко до цього списку не увійшли?
— Методологія укладення цього списку викликає у мене великі сумніви.
— Через той аспект, на якому я акцентував?
— Ні, методологія укладення цього списку викликає у мене великі сумніви. В тому числі про те, що ви питаєте, але ваші запитання для мене не є визначальними.
— Яке ваше ставлення до публікації у The New York Times статті «Україна оголосила війну журналістиці» Єна Бейтсона?
— Думаю, автор занадто узагальнює ситуацію, даючи такий заголовок: «Україна оголосила війну журналістиці». Думаю, йдеться лише про деяких людей у владі. Власне, всякій владі притаманне намагання ставити журналістів під контроль. У цьому сенсі, де йдеться, що українська влада або частина її хоче, щоб журналістика їй, умовно кажучи, «підспівувала» чи заплющувала очі на негатив, то тут я із автором згоден. Згоден я із ним і в частині, коли він говорить, що йому довелося акредитуватися, щоб мати змогу працювати на місці подій. Із деякими іншими твердженнями, як, наприклад, із заголовком, я не згоден.
— Чи розділяєте ви у цій ситуації західних журналістів, які можуть акредитуватися, щоб об’єктивно і відсторонено висвітлювати те, що відбувається на окупованих територіях, і українських журналістів, для яких це питання ставиться по-іншому?
— Я гадаю, що багато інших журналістів висвітлюють події не з відстороненої точки зору. Одна справа — відстороненість, інша справа — спроба дістати справжню інформацію, яка є там, де вона є.
Якщо ж вести мову про співробітництво із терористами, то згадайте, що частина українських бійців потрапляла до Донецького аеропорту, проходячи перевірку на блокпостах. Тож чи слід їх звинувачувати у співробітництві із терористами?
«СПІВПРАЦЮВАТИ З ТЕРОРИСТАМИ, ЛЕГАЛІЗУВАТИ ЇХНІ СТРУКТУРИ, БРАТИ В НИХ ІНТЕРВ’Ю НЕ МОЖНА»
Ольга ГЕРАСИМ’ЮК, українська журналістка, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення:
— Важливо розділити цю ситуацію на два аспекти. По-перше, я не підтримую оприлюднення персональних даних будь-яких громадян, оскільки це порушення їхніх прав, наражання їх на небезпеку, бо ми не можемо відповідати за наслідки, хто б це не був. Такі порушення дуже часто практикуються у нас в країні. Журналісти часом роблять те саме, оприлюднюючи дані чиновників, приїжджаючи та вдираючись у приватні будинки під егідою збору соціально важливої інформації. Ця проблема існує, її треба обговорювати та цивілізувати.
Що ж стосується «оголошення війни журналістиці», то я не поділяю цієї думки і вважаю продовженням тієї лінії, якій дали поживу росіяни, котрі активно підхопили тему публікації списків, та ОБСЄ. І мене, думаю, скоро очікують запитання на цю тему під час засідань у європейських структурах.
Якщо говорити про акредитацію на окупованих територіях: співпрацювати чи ні, це колабораціонізм чи прагнення дістати інформацію для суспільства, то тут є питання. Наприклад, я не бачу широкого висвітлення проблем українців, які лишились на окупованій території, тлумачення, розуміння їхньої ситуації. Я сама запрошую на програму вимушених переселенців — письменників, журналістів, професуру, яка звідти виїхала, щоб із їхніх вуст зрозуміти, що там відбувається насправді.
Я читала обурення колег, які їздили на окуповані території, мовляв, вони повинні розмовляти з тими українцями, які там лишились. Думаю, це не єдина функція журналіста. Якщо ж вони туди потрапили, і в результаті все суспільство дізналося правду про події на окупованих територіях — це одне, але якщо вони масово туди їздять та акредитуються, тим самим легалізуючи «органи влади» самопроголошених формувань і при цьому ми не отримуємо інформації в пропорційному масштабі, то у мене є питання до такої роботи.
Взагалі, що ж до питання об’єктивності журналістів у цій ситуації, то, вважаю, всі журналісти можуть бути суб’єктивними. Західні журналісти хоч і рівняються на стандарти Бі-Бі-Cі, але коли йде війна, зі стандартами виникають проблеми. Дати слово усім сторонам — це правильно, але дуже часто, і ми це спостерігаємо у західній пресі, прагнення такого «балансу» взагалі знімає розуміння проблеми, з чим я стикалася не раз. До того ж багато західних журналістів, які акредитуються на окупованих територіях, мають певні вподобання. Взагалі назва статті «Україна оголосила війну журналістиці» і є прикладом суб’єктивності. Бо, наскільки я пам’ятаю, необхідність публікації списку акредитованих журналістів на окупованих територіях не є офіційною позицією держави.
Та чи можуть українці, які переживають трагедію, бути об’єктивними? Гадаю, наші місцеві журналісти — це вражена професійна частина, але, на мою думку, саме вона має бути особливо чутливою до того, що відбувається. Звичайно, питання стандартів є дуже важливим і я б не розділяла журналістів на тих, кому можна їх дотримуватись, і кому ні. Але водночас співпрацювати з бандитами і терористами, легалізувати їхні структури, брати в них інтерв’ю не можна. Із ними, можливо, можна розмовляти лише у форматі переговорів (хотіла б навести приклад Мінська, але й він зайшов у глухий кут). Мене не цікавить точка зору вбивці, бо вона й так зрозуміла, і розбиратися у причинах того, чому він вбиває, не слід.
Журналістика в принципі персональна, але в Україні, напевне, ще більш персональна, оскільки у нас великі проблеми зі стандартами, школою журналістики. Нашу дискусію про якість журналістики я б хотіла назвати гострою, але вона весь час тліє і ми не обговорюємо, що нам треба.
