Приголомшуючий матеріал в одному зі своїх випусків
показала «ТСН» («1+1»). Камера безсторонньо зафіксувала, як перекупники
набивають мішки та ємкості сиром і молоком, купленим за безцінь у жителів
сіл чорнобильської зони. Ці молоко й сир селяни не повинні використовувати
й самі — але, звісно, не дотримуються заборон (а чим годуватися, коли,
скажімо, реальний «прибуток» родини з трьома дітьми дає лише дійна корова?).
Столичні торговці продадуть радіоактивний товар на стихійних ринках таким
самим злиденним покупцям, на виручені копійки самі куплять, цілком можливо,
продукти аж ніяк не найвищого гатунку... Загальна кругова порука бідності
матеріального — її породжено злиденністю моралі чи така мораль породжує
її? Споконвічне питання, на яке споконвіку немає однозначної відповіді.
А ще, коли дивишся такі соціальні репортажі (останнім часом вони дедалі
частіше з’являються на різних телеканалах), починаєш відчувати гостру ностальгію
за радянськими часами, коли від слова преси й телебачення справді щось
залежало. І коли вже це «слово правди» — про конкретний (ясна річ, без
узагальнень) вияв родимої плями соціалізму — в ефір чи на газетну шпальту
допускали, то можна було не сумніватися: реакція (ЦК, обкому, міськкому)
буде негайною, і справедливість у цьому конкретному випадку таки буде відновлено.
Сьогодні найгостріший виступ ЗМІ — ніби протяг: помітить лише хворий,
і аж ніяк не той, від кого залежить вилікувати. Хіба коли захочеться останньому
подати на журналіста чи видання в суд — за образу честі й гідності. Можливо,
не лише через страх, а й через безглуздість (за нашими теперішніми законами
співжиття) — і немає на нашому ТБ конкретної критики конкретних персон?
Утім, а чи є в нас критика загалом? Не з точки зору інтересів партії,
фракції, капіталіста (ім’ярек) — а з точки зору інтересів суспільства?
Ситуація зі «здачею» парламентом комітетів з питань бюджету й боротьби
з організованою злочинністю та корупцією «Громаді» аморальна до огидного
— коли дивитися очима нормальної, пересічної людини. Але що відбувається
з нашим суспільством, з нашою країною, якщо сказати про це привселюдно
і гранично однозначно здатна лише екзальтована Наталія Вітренко? Втім,
чого можна чекати від заручників фаху «політика», змушених — за визначенням
— керуватися аж ніяк не законами порядності, а лише стратегічними (часто
— ілюзорно) й тактичними міркуваннями під час боротьби за владу, — історія
розповіла нам давно. На жаль, ціна такого заручництва тих, хто вершить
долю світу — жахлива і обчислюється життям мільйонів, зокрема й самих політиків.
Але жителі 1/6 частини суходолу, на відміну від цивілізованої Європи, досі
не звикли навчатися на власних і чужих помилках, і блиск уявних вигод (у
сумі з уже відчутними) в очах нових вітчизняних «слуг народу» поки що не
перекривається навіть горезвісним інстинктом самозбереження.
Наше ТБ також заручник далеко не почуття етичної відповідальності. Реальну,
шкурницьку небезпеку відчуває від нахабної сили Павла Івановича сьогодні
поки що лише найручніша «партія влади», яка безальтернативно контролює
УТ-1. І «УТН» взяла на себе обов’язок уже вкотре пояснити глядачеві, в
чиї ж руки народні обранці віддали провідні комітети. Але, як відомо, скомпрометувавши
себе, влада спроможна лише відрекламувати супротивника, надумавши його
всіляко ганити. Це переконливо показали події напередодні виборів у ВР.
Хто ж із розчарованого та змученого народу, який не страждає від особливого
потягу до рефлексії й інтелектуальних вишуканостей, вирізнятиме в офіційно-одіозній
повені слів поодинокі зерна в горах полови?
Недержавні канали перебувають на довшому владному повідці, й вони ніколи
не дозволять собі «моральні проповіді» в дусі нашого Долганова чи їхнього
Доренка. «ТСН» («1+1») на тему «Громада» й парламент» нібито щось прошепотіли.
«Подробиці» («Інтер») хихикнули стосовно того, що комітет з питань оргзлочинності
«Громаді» потрібен, як повітря, а «Рух» зрадив самого себе, пішовши на
змову з комуністами, а згодом оголосив себе опозицією. «Вікна» («СТБ»)
в особі Миколи Княжицького були дещо жорсткішими, пригадавши казку «Джельсаміно
в країні брехунів», в якій собаки нявкали, а коти гавкали. У магазині з
написом «Хліб» продавали чорнило, й усі були переконані, що так і має бути.
«Ми переконані в необхідності зберегти парламентаризм. Тим часом у його
супротивників, — продовжив пан Княжицький, — з’явилися чудові козирі. Адже
справді дивно, коли бюджетний комітет очолює колишній керівник фірми —
найбільшого бюджетного боржника, а комітет з питань боротьби з корупцією
— представник фракції, яку найчастіше в цій корупції звинувачують» (цитата).
Більшість із комерційних каналів також, зрозуміло, дали слово Наталії
Вітренко заради знов-таки екзотики. Оце, власне, й усе. Хоча був, звісно,
й інший шлях виразного попередження суспільства про свавілля: словами експертів.
Щось на кшталт цього спробували зробити на «ТЕТі» у програмі «Інформація
для роздумів». Але, на жаль... Представивши у зв’язку з закінченням виборів
спікера й керівників комітетів безліч різних думок — від Юлії Тимошенко
до Романа Зварича, проте запросили на роль «учителя», аби все роз’яснити
й розставити крапки над «і», знов-таки, представника партії влади (кого
ж іще?) Романа Безсмертного. Тим самим нанівець звівши навіть ілюзію об’єктивності.
А про незалежних експертів не згадав жоден телеканал. Отож, усе, що відбувалося
на екрані, глядач міг сприймати винятково як запеклу боротьбу за владу
між фінансово-бізнесовими кланами й політиками, котрі для недосвідченого
обивателя всі «одним миром» мазані. Можна довго міркувати, спричинено таку
неметкість наших телевізійників заангажованістю чи непрофесіоналізмом,
розрахунком чи головотяпством. Але факт залишається фактом: ніде, на жодному
каналі не пролунала точка зору тверезомислячої людини, зацікавленої лише
в одному — у стабільному та якісному житті у своїй державі, від якої, крім
цього, вона нічого не хоче.
Певна річ, тут постає питання: хто реально міг би виступити такою розсудливою
людиною? Де знайти їх — хоч би по одній на кожен канал? І тут ми повернемося
до проблеми, про яку мимохіть мені вже випадало писати, і яка, на моє найглибше
переконання, є основною, визначальною проблемою нашого суспільства. У нашої
країни немає не лише об’єднуючої всіх національної ідеї. У нашої країни
немає також національних моральних авторитетів. Особистостей, чиє слово
може когось утримати від неправильного кроку, а когось змусити хоча б на
мить прислухатися, замислитися. Особистостей, авторитетних у різних верствах
суспільства. І слід подивитися правді у вічі: не головну, але й не останню
роль у такій духовній кризі держави зіграли вітчизняні ЗМІ. Ми забули,
що в слов’янських країнах роль журналістики у формуванні моральних авторитетів
була традиційно величезною. Навіть найінтелігентніші видання й телеканали,
захопившись функціями «цепових псів демократії» і санітарів соціуму, не
помітили той кардинальний зсув у свідомості суспільства, коли життєстверджуючий
позитив став для нього не менш необхідним, ніж руйнівний негатив. Нудотність
радянської дутої пафосності засмоктала наші ЗМІ, й вона дала метастази
у вигляді втрати більшістю журналістів чіткої відповіді на запитання до
самого себе: заради чого? Заради чого пишу, знімаю, інформую — крім горезвісного
«заради красного слівця» і природної потреби заробітку. Зі зникненням моральної
підоснови власної творчості померла й потреба демонструвати читачеві (глядачеві)
приклади не лише збочень — а й нормальності, не лише пофігізму — а й громадянськості,
не лише байдужості чи голого прагматизму — а й відповідальності за оточуючих
і за свою країну.
Про чергову трагедію в небі — катастрофу українського літака Іл-76 —
наступного дня повідомили всі телеканали. Та лише «ТСН» сказала, що, вочевидь,
льотчики свідомо спрямували свій літак у море від житлових кварталів міста.
Слів про те, що це — подвиг, звісно, сказано не було (адже пафос недопустимий!),
але хоча б інформація пролунала. І, до речі, лише «ТСН» назвали прізвища
загиблих. Решта новостійних програм розповідали того дня (вівторок) про
трагедію буденно, не порушивши пафосу зі знаком «мінус» — особливо підкресленої
безсторонності й беземоційності.
Тим часом уже ясно: така позиція й установка ЗМІ, без особливого розуму
списана з нібито західного досвіду, для суспільства не менш руйнівна, ніж
минуле замовчування і приховування інформації. Бо насправді правда — гірка
чи позитивна — значуща для конкретної людини лише тоді, коли її забарвлено
емоцією, коли в ній закладено не лише подієву канву, а й ціннісний орієнтир.
Інакше навіть правда про полеглих у Чечні (у Косово, донецьких шахтарів
— список нескінченний) стає банальним і звичним «між іншим». І це вже сталося
— приміром, у Росії, якій здригнутися від чеченської війни не дозволила
зокрема й нескінченна телевізійна «чорнуха», яка відсунула бар’єр больової
чутливості суспільства в позамежну далечінь. Можна пригадати й реакцію
киян на недавній похід шахтарів... 19 каналів, доступні майже кожному столичному
жителеві, на яких з дня у день безпафосно й буденно розповідають про катастрофи,
злочини, вбивства й політичні інтриги, мають усі підстави сказати своє
«вагоме слово» в майбутніх духовних і соціальних катаклізмах нашої країни.
Тим часом різноманітне телевізійне начальство в більшості своїй заколисує
себе рейтингами й тактичними виграшами в конкурентній боротьбі... Заради
чого? — запитаймо в себе, відвернувшись від банальних дебітів і кредитів
у повідомленнях про надходження рекламних коштів...
P.S. З шановним читачем рубрики «ТВ-тиждень» ми зустрінемося через місяць.
Йдучи у відпустку, бажаю всім успіхів і доброго здоров’я. — Н.Л.
