Цього тижня виповнився рік від дня появи в українському ефірі (на телеканалі ICTV) відомого російського тележурналіста Дмитра Кисельова. І хоча цей факт викликав досить неоднозначну реакцію з боку його українських колег, не можна не визнати — завдяки цій людині планку професіоналізму для наших телевізійників було піднято. Втiм, це й недивно, якщо маєш уявлення про те, що значить для Дмитра Кисельова поняття «професіоналізм».
— Рік в українському ефірі. Ваші асоціації з цього приводу…
— Життя реально розкололося надвоє — між Росією та Україною. Оскільки я залишився в Україні (принаймні вже на невизначений період), то тепер мене запитують про те, чи не хочу я прийняти громадянство. Я б не хотів якось визначати, чи залишуся я тут назавше. Можливо, я й одержу український паспорт, а можливо, мене оголосять персоною нон-грата.
— Хто?
— Бажаючі знайдуться. Якщо, наприклад, я зустрічаю в пресі, яка називає себе опозиційною, публікації про те, що я був вигнаний з білокам’яної через надмірне вживання горілки і «кохання» до молоденьких хлопчиків, то меж цьому немає. Отже, все може бути — ми граємо в досить серйозну гру. І як обернеться ситуація, як буде розвиватися держава Україна — невідомо. Поки що нічого серйозно не запрограмовано, і майбутнє України не уявляється так однозначно, як того хотілося б. Так, добре, що нинi вдалося зберегти мир. Але багато в чому завдяки лише збігу обставин і географічному положенню, яке виявилося вигідним у даний період. Але це ж географічне положення в один «прекрасний» момент може стати невигідним для такого пасивного ставлення до власної долі, яке я можу спостерігати в Україні. Це пасивне ставлення — вимірювана величина, котра визначається кількістю ухвалених у парламенті законів і їхньою якістю.
— А реально за цей рік, на вашу думку, щось змінилося в політичному житті України?
— Так. Дуже багато що змінилося. По-перше, було зроблене щеплення від бруду та криміналу чорного PR-у. Кожна країна повинна пережити свій «касетний скандал». Україна його пережила — як пережила Америка, як пережила Росія (я маю на увазі історію з прокурорською сауною) і подібне. Всі повинні відчути ціну цього. Ціну відчули. Стало зрозуміло, що люди, які називають себе опозицією (я кажу про вуличну опозицію, не знаю навіть, як їх назвати, політичні терористи чи що…), — погані менеджери. Це по-перше. По-друге, вони не здатні взяти на себе відповідальність за історію країни і за її сьогодення. І, по-третє, у них не завжди добра репутація. На жаль, опозиція слабша, аніж могла б бути. (Адже наявність опозиції — ознака здорової політичної системи.) Головна ж опозиція, комуністична, яка перешкоджає приватній власності на землю, нормальній еволюції країни, дуже твердолоба й традиційна. А влада також виявилася слабшою, аніж я вважав. Всі гілки влади часто вважають за краще вичікувати, і замість того, щоб швидко й відповідально щось вирішувати, сподіваються, що ситуація розв’яжеться сама собою. Гадаю, що всі гілки влади доволі самокритично підходять до своєї діяльності за минулий рік і, ймовірно, зроблять певні висновки в майбутньому році — досить серйозному та досить вирішальному для майбуття України.
Якщо ж повернутися до географічного положення України, завдяки якому їй багато в чому таланило, то тепер через це положення може виникнути проблема повітряного коридору, з приводу надання якого НАТО потрібно визначитися (як стало відомо в понеділок, наступного дня після інтерв’ю кореспондента «Дня» з Дмитром Кисельовим, РНБО прийняв ухвалу про те, що Україна готова надати повітряний коридор для військової-транспортної авіації США. — Ред. ). Це питання має принциповий характер, бо йдеться не просто про надання повітряного простору, але й про бази аварійної посадки, можливості дозаправки і подібне. «З ким ви, майстри культури?» Минулої п’ятниці щось подібне сказав Буш. Фактично він пред’явив два ультиматуми: перший було пред’явлено талібам, другий — світові. Всі країни, сказав Буш, повинні визначитися: або ви з Америкою проти тероризму, або ви з терористами. Все! Світ поділено. І ті країни, які не займуть відверту та ясну позицію з цього приводу, ризикують перетворитися просто у свого роду резервації — плями забуття на території земної кулі. Такі плями тепер вже є — наприклад, Африка, чи не так? Якщо там щось вибухне, про це повідомлять. А так — новин немає. Немає новин і про життя австралійських бушменів — «людей кущів». А нинi, оскільки світ змінився після терактів у США, я вважаю, що в зони забуття перетворяться країни, які заохочують тероризм або зайняли ухильну позицію у відповідь на заклик США і ряду цивілізованих країн. Тобто — в економіку цих країн не вкладатимуться гроші, з цими країнами не вестимуть торгівлю, звідти не надходитиме інформація і подібне.
— Якщо вже ви заговорили про наслідки «чорного вівторка», то виникає наступне запитання. Тепер у багатьох ЗМІ можна зустріти думку, що події в Нью-Йорку стали початком відходу західного світу від демократії у чистому вигляді. Якою ви вбачаєте за цих умов роль ЗМІ — «сторожового пса демократії»?
— Демократія в чистому вигляді не існувала ніде й ніколи. Демократія — це ідеал, хімічно чистий елемент таблиці Менделеєва, якого в природі не існує. Скрізь є проблеми з демократією, чи то Швеція, Швейцарія, США, Україна. Що стосується відходу від демократії, то це не відхiд, це розвиток демократії, її еволюціонування. І наше покоління буде свідком цієї еволюції. Як демократія розвиватиметься? По-перше, про що я вже говорив, світ поділиться на зони. Ті люди, які хочуть еволюціонувати від демократії далі, житимуть у суспільстві, що більше контролюється. В Америці вже запроваджуються ідентифікаційні картки. І в порівнянні з контролем, який запроваджуватиметься зараз в Америці, те, що існує в Україні, — це ще дуже ліберальна система. Буде не демократичне суспільство, а технократичне, дуже раціональне суспільство. Свобода (в нашому розумінні цього слова) західним людям не потрібна. Для нас під поняттям свободи часто мають на увазі можливість спалювати опудала й ходити на демонстрації, лаяти начальника, вступати до політичних партій, «відстоювати принципи» та жертвувати собою. Для нас це воля, вольниця. А там свобода буде функціональною. Це при тому, що вибір — і дуже вузький — вже зроблено! Свобода слугуватиме лише для того, щоб діяти у відносно вузькому коридорі — займатися родиною (з різними варіантними відхиленнями на сексуальну орієнтацію), займатися своєю професією — наприклад, водити велику вантажівку чи сидіти біля комп’ютера. Плюс хобі, спорт. Ось і все. Три блоки радощів за умов безпеки від тих, хто марширує вулицями, обстоює принципи, п’є горілку чи жертвує собою заради аллаха чи будь-якого іншого кумира. Тобто фактично йдеться про різницю в способі життя. Для тих, хто живе одним способом життя, буде один вузький коридор свободи. А для тих, хто бажає пити горілку зрання, не заїдаючи, рвати на собі сорочку — інший коридор свободи. Тому в XXI сторіччі зміняться уявлення і про демократію, і про свободу. Демократія залишиться міфом, предметом розмови про демократичні цінності взагалі. А практичні цінності будуть іншими.
— Чи не дуже песимістичний прогноз?
— Це оптимістичний прогноз! Така еволюція. Відтоді, як з’явилася Homo Sapiens — людина розумна, цей «вінець творця», природний добір же не зупинив свій поступ, а лише еволюціонував: від, скажімо, змін фізіологічних ознак, які рятували життя того чи іншого виду, до природного добору на ментальному рівні. Виживають більш розумні, добір йде в іншій площині, і в іншій площині перебувають риси, які визначають виживання того чи іншого виду. Що ж виходить? Нинi, мені здається, ми стоїмо на порозі чергового еволюційного розщеплення: одна гілка, скажімо, Homo Sapiens-Y піде далі, в ту ж таки постдемократичну, технократичну ситуацію. А друга гілка (Homo Sapiens-Z) залишиться й балакатиме про демократію, про щось ще, питиме горілку, «житиме в кущах», вестиме традиційний спосіб життя і подібне. Третя гілка (умовно, Homo Sapiens-W) збереже тоталітарні режими, засновані чи то на релігійному фанатизмі, чи то на ієрархічному страхові. Йдеться про чергове еволюційне розщеплення, де вирішальну роль відіграватимуть не перетинки на пальцях чи форма зубів, а можливості розуму. Часом — колективні можливості розуму. Ці географічні зони на землі вже почали вимальовуватися наприкінці XX століття. Але після 11 вересня вони можуть стати усвідомленим проектом. Такі міркування легко можна витлумачити як расизм, але це не так, тому що йдеться не про різницю в расах, а про різницю у виборі. У розумному виборі. З кожної зони людина може переїхати в іншу — як у Лондоні чи Нью-Йорку, де з одного кварталу, де кидають сміття на вулицю, можна переїхати до іншого, де сміття на вулицю не викидають. Ось і все. Ваше життя просто залежить від якості вашої роботи та якості продукту, який ви продукуєте. Тобто на глобальному рівні рівність персональних можливостей залишиться. Ось, власне, така історія стосовно демократії. А що стосується ролі ЗМІ в цій еволюції, вона полягає в тому, щоб просто пояснювати людям, що в них є вибір: вони можуть жити так чи інакше. Просто розтлумачувати, що є різні системи цінностей, різні способи життя. І просто — трошки ширше дивитися на світ, а не втикати людей у власні ночви й балакати про якісь містечкові проблеми, які аж ніяк не є вирішальними для еволюційного вибору.
— А українські ЗМІ готові до цього? Не так давно на сторінках «Дня» ви висловили думку, що українській журналістиці притаманне недостатнє відчуття контекстів світової глобалізації. Як ви вважаєте, чи з’явилося в них це відчуття після подій «чорного вівторка»?
— З’явився шанс, але як його буде використано, ніхто не знає. Принаймні поки що цю подію ще не осмислено. Її й усі зміни, які спричинив цей теракт, ще має бути осмислено. Але цей шанс ще не втрачено!
— Про зміни в політиці поговорили, а ось що стосується змін в українській журналістиці — які критерії ви тепер застосовуєте до своїх українських колег, до оцінки їхньої роботи?
— Щиро кажучи, я не дивлюся телевізор, бо не вважаю його професійним джерелом інформації. Я користуюся інформацією з інформаційних агенцій, Інтернету (природно, перевіряючи, оскільки Інтернет офіційно вважається ненадійним джерелом інформації), читаю спеціальну літературу, спілкуюся з колегами, політиками. А телевізор не дивлюся, бо це дуже «глевка» для мене інформація. Її згодовують тоді й тим, що хочуть там — з того боку екрана. А я не обов’язково готовий дивитися саме зараз, саме цю передачу, саме в такому форматі.
— А ви з «цього» боку екрана намагаєтеся робити не «глевку» інформацію?
— Річ у тім, що я професійно займаюся інформацією, а більшість глядачів нею займаються нефахово (ми перебуваємо в різних інформаційних потоках і в різних інформаційних форматах). Тому, безперечно, для рядового глядача телевізор — важливе джерело інформації. А мені дивитися телевізор загалом і не потрібно. Як якому- небудь палеонтологові, який, знайшовши в землі хребець тварини, може уявити, як ця тварина виглядала, мені досить фрагмента телепередачі для реконструкції цілісної картини. Так і мої колеги на українському телебаченні — подивляться на мене на екрані, і їм також стає ясно, як це може бути зроблене. А дивитися телевізор просто так — для мене недозволенна розкіш.
— До речі, про ваших українських колег… Деякі з них щодо вас часом вживають таке означення, як «варяг»… І, з огляду на це, — запитання: після року роботи в Україні ця країна для вас — лише місце роботи чи щось більше?
— Коли вже вести мову про варягів, то я фахівець з питань Скандинавії — закінчив Ленінградський університет, скандинавську кафедру. І мені абсолютно незрозуміло, чому в це слово вкладається презирливе ставлення (хоч, може, в мене неправильне відчуття). Коли варяги прийшли, то вони заклали підвалини державності Київської Русі, результатами чого ми користуємося й досі. Тож будьмо вдячні варягам, які відіграли й прогресивну роль. А з другого боку, мені здається, що це абсолютно середньовічне сприймання світу: з’ясовувати, хто варяг, а хто — ні. За умов глобалізації фактично складається єдиний ринок робочої сили, єдиний інформаційний потік. І когось відкидати просто через те, що людина приїжджа, — дивно. Наприклад, у вашій газеті з’явилася стаття «Росіяни йдуть». Я написав відповідь, а потім, отримав, у свою чергу, відповідь — мовляв, «маестро образився» і подібне. І мені стало нудно й нецікаво продовжувати дискусію на такому рівні.
А що стосується України — так, для мене це місце роботи. Улюбленої, треба вам сказати. Інакше я б поїхав. А я залишився, привіз сюди своїх коней (для мене це серйозний чинник), побудував тут стайню (точніше, модернізував свинарник). І мені подобаються українські люди, українська природа. І я себе тут доволі комфортабельно почуваю. Безперечно, для мене це виклик — робота в Україні. Багато хто в Москві мене просто не розуміє. І коли я приїжджаю до Москви, запитують: «Що ти там робиш?» Але, на щастя, тепер у Москві супутник «Сіріус-2» транслює ICTV, і мої батьки можуть бачити мене на екрані. Їм принаймні пояснювати вже доводиться набагато менше. Хочу своїм друзям також поставити «тарілки», щоб вони самі собі могли відповісти на запитання, що я тут роблю.
— Справи справами, а як ви проводите своє дозвілля?
— У мене його обмаль — двічі на тиждень вранці я граю з тренером у теніс і тричі на тиждень їжджу верхи. Взимку кататимусь на рівнинних лижах. Але я можу присвятити цьому максимум дві-три години щодня. І все! Так, моя робота — це свого роду «галера», але... такий період у житті. І так працює, мабуть, більшість західних тележурналістів. Ви подивитеся CNN, Бі-Бі-Сі — там завжди одні й ті ж люди. Гадаю, що вони живуть так само.
— Тобто ви в якомусь сенсі вже перебуваєте в описаному вами технократичному суспільстві?
— Кожна людина обирає собі спосіб життя. Або, як мене вчила мама, — кожна людина — коваль свого щастя. І фактично я, справдi, вже перебуваю в цьому технократичному суспільстві. І хочу, щоб мої українські колеги з редакції також жили в такому технократичному суспільстві. Лише при такому ритмі можна розраховувати на те, що станеш професіоналом. А професія — це те, що гарантує цікавий і гідний спосіб життя. Те, що будує країну, державу, суспільство. Те, що виносить нас на інший рівень еволюції — особистої та колективної.
