Не можу втриматися, щоб не нагадати стару, з довгою бородою притчу про те, як три сліпці пізнавали слона. Їх підвели до потужного тіла і спитали, що перед ними. «Стіна», — сказав той, що стояв біля тулуба. «Труба», — заявив чолов’яга, який намацав хобот. Ще іншої думки був той, який тримався за хвоста. Ця ситуація нагадується завжди, коли читаєш і слухаєш численні суперечки про ЗМІ та їхніх жреців-журналістів.
Почнемо з найкрутішого міркування. Відомий український мистецтвознавець і публіцист Вадим Скуратівський якраз після 11 вересня 2001 року на запитання «Дня», чому низько оцінюється діяльність масової інформації, відповів: «Річ у тому, що це родова вада, родовий дефект самої системи ЗМІ, яка не вміє дати якийсь більш-менш виразний і переконливий парафраз того, що відбувається у світі. Я думаю, що це, у свою чергу, похідне від фундаментальної бездарності сучасного журналіста». Далі автор згадує дідуся Грибоєдова, який колись назвав журналістів наволоччю цього світу, і сповіщає читачам, що не вірить журналістам ні на гріш, незалежно від того, чи це СNN, московські або київські мас-медіа.
Моєму землякові львів’янину Анатолію Гудову теж категорично не подобаються газети, оскільки ЗМІ, на його думку, «перетворюють особистість на атом». Він теж категоричний: «Засоби масової інформації — неважливо, яку позицію вони відстоюють — є інструментом вбивання особистості, перетворення її на механізм, на атом, для політичного об’єднання — на єдине ціле. І чим вони сильніші — тим слабкіша і безпорадніша людина, тим вона штучніша, нікчемніша...»
Висловлювання авторитетних людей про те, яка ганебна ця журналістика і які публічні мужчини ці журналісти, можна було б продовжувати без кінця. Безліч афоризмів, один від одного різкіших. Написано товсті книги і навіть романи. Епіграфом до них могли б стати слова великого кормчого Мао Цзедуна, який радив не читати багато, щоб не перетворитися у цілковитого дурня.
Я би не став категорично відкидати навіть найбезглуздіших із прагматичного, життєво-побутового рівня мислення висловлювань. Мені, людині, якій судилося займатися, нерідко помиляючись, журналістикою, публіцистикою різних рівнів, епох, політичних і філософських орієнтацій, можна було б кинути десятки і сотні інших звинувачень в обличчя отих клятих, цинічних, поверхових, продажних, самовпевнених, скорих на суд і осуд, не завжди належно ерудованих, легковажних представників другої найстарішої професії.
Але обмежуся тим, що, перефразовуючи У. Черчілля, скажу: нема нічого гіршого і недосконалішого від мас-медіа і її служителів, але людство нічого кращого від них ще не придумало. Хто сумнівається в цьому, раджу провести елементарний мисленний експеримент: уявити собі картину, коли б на кілька годин, а тим паче — днів разом замовкло все, що без кінця говорить, верещить, співає, показує, розповідає, пояснює, промовляє за допомогою знаків із сторінок газет, часописів, екранів комп’ютерів. Якісь маленькі епізоди такого типу подій мали місце в реальному житті, і відомо, до яких панічних наслідків це призводило.
Справді, можна багато говорити і писати про слабкість мас-медіа в Україні, про низький рівень професіоналізму, який iде від нашої бідності, від недосконалості самої системи державного управління, про яку заговорив останнім часом навіть сам Президент. Та ці нотатки, як уже здогадується читач, про інше. Вони про хибне, однобічне уявлення суспільства, про саму природу і роль масової комунікації у сучасному світі. Більшість людей старшого покоління все ще живе у навіяних Леніним уявленнях про пресу як колективного пропагандиста, агітатора і організатора. І в тому нема нічого дивного, бо так їх навчили ще у школі. Зрештою, тому ж таки Леніну вдалося за допомогою газети, яка називалася «Искра», створити партію так званого нового типу, а насправді тоталітарного типу, а через неї тоталітарну, диктаторську і деспотичну державу. Та коли сучасні політики, інтелектуали продовжують жити у системі приблизно цих координат, це не може не викликати тривоги.
Живемо в іншому світі. ЗМІ — феноменальне явище, феноменальна сила сучасного модерного суспільства, яке вчені давно нарекли інформаційним. З цим можна погоджуватися, можна й сперечатися, але не зважати на це — велика помилка і великий гріх. Крім багатьох інших ознак чисто виробничого, технологічного характеру, це суспільство характеризується не тільки високою насиченістю різними засобами масового комунікування, але й возведенням його ролі у відносно самостійну соціально-політичну силу, яка взаємодіє, а почасти й протистоїть трьом загальновизнаним гілкам влади. Це, на наше глибоке переконання, не четверта влада. І насамперед тому, що ЗМІ не творять законів, не відповідають безпосередньо за їх втілення у життя, не карають за їх порушення, як це роблять три самостійні владні структури. Разом з тим, вони причетні до цих процесів, але як відносно самостійна потуга сучасної цивілізації, інститут громади, громадянського суспільства, а не просто продовження різних форм влади чи певної партійної системи. Та роблять це у своєрідний, лише їм властивий спосіб, насамперед шляхом інформування: повідомлення новин, їх пояснення і тлумачення. Неодмінно оперативно, популярно дохідливо та цікаво, а ще стисло і конденсовано.
Звідси випливає немало притаманних мас-медіа вроджених, що так скажемо, негативних моментів, які викликають незадоволення багатьох поважних людей. Це відсутність належної глибини, певна поверховість, неточність, сенсаційність, гіперболізація незначного, обминання вагомого тощо. Разом з тим, оті самі поважні люди, навіть дослідники, рідко помічають таку вкрай важливу нині функцію преси, як її вміння, не завжди досконале, робити складне доступним, нецікаве — цікавим, обширне — стислим. Вважаю, лише в результаті некомпетентності, нерозуміння реалій сучасного світу деякими працівниками апарату адміністрації міг народитися Указ Президента про вивчення у навчальних закладах 415-сторінкового річного послання Верховній Раді. Замість нього мав би з’явитися і бути розтиражованим майстерно написаний, стислий і цікавий виклад цього загалом важливого документа. Хтось же повинен відповідати за те, що погано продуманий намір, незграбно організований, крім дотепів гострих на язик незалежних мас-медіа, не дав позитивного результату.
При чому тут слон, спитаєте ви. А при тому, що сучасні медіа не тільки вельми потужні й дещо незграбні, не піддаються управлінню без певних знань і вміння, але й тому, що виконують водночас багато завдань і ролей. Оперативно інформуючи і тлумачачи події, факти і явища, ЗМІ просвіщають, непомітно навчають і відверто розважають, виражають і формують громадську думку, впливають на масову свідомість, спонукають до певних вчинків, стають певною основою політичної організації; є потужним засобом соціалізації суспільства, особливо молодого покоління, проти чого так рішуче протестує цитований вище львівський дописувач, але без якого суспільство було б просто стадом. Сьогодні преса, телебачення, радіо передає безлiч практичних порад і рекомендацій, а також довідкової інформації — від повідомлення про день і годину до прогнозу погоди.
У демократичному суспільстві ЗМІ є винятково важливим чинником не державного, не партійного, а громадського контролю за діяльністю влади. Це справді один iз наріжних каменів багато в чому справді недосконалої сучасної демократії. Один із найвідоміших американських футурологів Е.Тоффлер вважає, що модерні мас-медіа, особливо телебачення з його можливостями двобічного зв’язку, будуть важливим чинником переходу світу від представницької до прямої демократії. Цей автор, прогнози якого досить часто збуваються, навіть передбачає поступове зниження ролі партій і перехід частини їхнiх функцій у відання мас-медіа. Так воно чи ні, покаже майбутнє.
Нині ж важливо зрозуміти декілька відносно простих речей. Говорячи про багатофункціональність ЗМІ, важливо побачити, що різні її завдання і ролі по- різному поєднуються і реалізуються, залежно від історичного моменту і самого типу засобу інформації. Уже нинішнє покоління пережило декілька типів масової комунікації — від безжально-тоталітарного, через дозовано-демократичний аж до демократично-мітингового. Всі вони так чи інакше живуть у генній пам’яті сучасного суспільства і особливо — його владців. Рецидиви того чи іншого постійно випирають то в одному, то в другому місці.
Нема нічого поганого в тому, що те чи інше видання «спеціалізується» на тому чи іншому виді інформації. Одні обслуговують бізнес, інші спеціалізуються на розвагах. Навіть така притаманна і неодмінна умова ЗМІ, як цікавість, дає декому можливість на цьому заробити. Найтиражнішою в Україні є газета «Порадниця», наклад якої сягає півтора мільйона примірників. Цей скромний на вигляд, рідко згадуваний в журналістських колах, додаток до менш відомого кооперативного видання «Вісті...» завдяки вдало знайденій інформаційній ніші та доброзичливому тону невеликої групи здібних журналісток досяг майже неможливого.
Гірша справа, що в умовах майже повної владної та кланової підконтрольності ЗМІ в Україні в них майже відсутня оця неодмінна функція контролю за діяльністю влади, критика недоліків у роботі всіх гілок чинної влади. Це породжує видання, особливо інтернетівські, які спеціалізуються на різного роду викриваннях. Треба схилити голову перед редакцією «Свободи» та її редактором, які беруть на себе відповідальність в умовах постійного переслідування і, буквально, гоніння сміливо критикувати недоліки чинної влади. Але це ненормально з наукової і чисто практичної точки зору, коли те чи інше видання змушене діяти таким чином. Не можна одне із дуже важливих завдань преси перетворювати в абсолют. Дехто, як офіційно прозвучало з трибуни Х з’їзду Національної спілки журналістів України, намагається перевести ЗМІ із розряду «четвертої влади» у нещадного контролера і критика чинної влади. Ставити так питання — це збіднювати її природній сенс, життєву багатоманітність, робити понурою і нецікавою. Владі, в тому числі найвищій, дуже б хотілося бачити у журналістиці й журналістах лише такого собі партнера. Уже не підручного, зважте, а спільника. Важко зрозуміти, що за самою природою, соціальним покликанням — це різні сили, в них різна природа і різні функціональні завдання, хоч кінцева мета може бути спільною. А тому, посилаючись на спільну мету, спрямовану на вдосконалення суспільства, влади різних рівнів намагаються приручити партнерів. Для цього використовуються найрізноманітніші засоби, від найжорстокіших переслідувань до вбивств включно, до залякування та солідних і дрібних підкупів.
Не втримаюсь, щоб не розповісти про один дрібний, але дуже промовистий епізод з львівської практики. Як і у всіх регіонах, у День журналіста місцева влада виявляє до журналістів величезну любов і повагу. Новостворена, ще до кінця не сформована обласна адміністрація, керуючись добрими намірами, вирішила до скромних традиційних премій обласної організації Національної спілки, які вручаються за кращі публікації року, долучити й свої нагороди. Серед нагороджених журналістів підпорядкованих владі ЗМІ опинилася, хоч редакція її на цю нагороду не висувала, талановита львівська журналістка Наталя Балюк, заступник редактора добре відомої в Україні газети «Високий Замок». Уявляю, якою була реакція журналістки на цю звістку, бо в залі її не було. Але навіть я аж підскочив від здивування. Отож цілком природно, що через кілька днів на сторінках «Високого Замку» з’явилася її стаття під промовистою назвою «Цепні пси демократії» не повинні їсти з рук влади». У досить гострій, хоча й тактовно написаній статті Н. Балюк сказала про цей епізод буквально таке: «Я вдячна, що мою роботу помітили. Але я категорично проти, щоб влада роздавала грошові премії журналістам незалежних видань. У такий спосіб вона робить погану послугу і собі, і журналістам, і демократії в цілому. Тому віддаю свої сто гривень премії у дитячий садок, куди колись ходила моя дитина. Він потребує цих, і значно більших грошей. Він більше потребує, щоб його помітили. І якщо влада чогось не помічає, обов’язок журналістів — не бути до цього байдужими».
Добре, що в Україні вже існують такі самодостатні ЗМІ, як «Високий Замок», «Експрес» тощо. Але скільки їх? І чи розуміє влада усіх рівнів і рангів, що робити для того, щоб таких мас-медіа було більше, а головне, чи зацікавлена вона у тому, щоб так було? Уважні спостереження засвідчують, що до інформації загалом і до засобів масового комунікування з боку президентської адміністрації щось ніби міняється. Це можна судити на основі кадрових змін. Йдуть туди люди знаючі. Зрештою, на рівні Верховної Ради і Кабміну відповідними ділянками інформаційної політики займаються професіонали. Є лише серйозні побоювання, чи зможуть вони щось серйозне зробити в умовах існуючої економічної кризи і всезагального політичного хаосу, комусь явно вигідного. А головне, чи кадрове зміцнення інформаційного, так би мовити, крила Адміністрації Президента не буде спрямоване на більш тонкі, «науково обгрунтовані» засоби того ж інформаційного диктату і тиску? Адже заявив нещодавно народний депутат О.Волков, який відіграє далеко не другорядну роль у владних структурах, про те, що сформована адміністрація повинна якомога ширше розгорнути ідеологічне забезпечення політики Президента. І чи не став першою ластівкою цього нового підходу згаданий Указ Президента про посилене вивчення на всіх рівнях його цьогорічного послання парламенту?
На сторінках «Дня» неодноразово і досить аргументовано ставилось питання про те, що, як і у всьому світі, інформація мусить бути професійною, вона має стати конкурентоздатним товаром, а не засобом примітивної маніпуляції і обману. Влада, як слушно наголошує Ю. Шкарлат, має перестати боятися інформації. А для цього потрібне хоча б елементарне розуміння механізму дії слова на людину і ролі, та навіть певної небезпеки мас-медіа в сучасну епоху.
Адже, крім специфічних українських проблем зі ЗМІ, існують глобальні масово-інформаційні процеси, які не можуть не викликати тривоги. Відомі філософи, політологи стурбовані тим, що найпотужніші сьогодні ЗМІ не завжди сприяють прогресу суспільства. У потрясінні, яке пережила Америка та й увесь прогресивний світ, треба звинувачувати не тільки урядові кола і служби безпеки, але й мас-медіа. І не тільки у тому, що, скажімо, потужне американське телебачення інтенсивно пропагує культ насильства і розбою, всесильність його величності Кулака. Вина масової комунікації в тому, що, беручи глобально, вони зорієнтовані не на болючі проблеми сучасного світу, а на суцільні розваги і задоволення аж до різноманітних збочень включно. Ми зі своїми бідами і затурканістю через залучення до глобальної інформаційної системи теж, як кажуть, не відстаємо. Розважаємось аж до смерті. Та це вже тема іншої розмови.
У даному ж разі хотілось би наголосити на необхідності ознайомлення із природою і діяльністю ЗМІ значно ширшого, ніж досі, кола людей. Основи знань про масову комунікацію потрібні не тільки журналістам, хоч їм у першу чергу, але й багатьом іншим фахівцям хоча б гуманітарного профілю. Адже серед нинішніх фахівців і студентів майбутні керівники різних рівнів. Вони повинні розумітися у процесах масового комунікування не гірше, ніж у діяльності парламенту чи судової влади. Поки що, здається, із азами масової інформаційної роботи знайомлять лише майбутніх дипломатів. У всьому світі, в тому числі у наших західних і східних сусідів, на повний голос ставиться питання про медіа-екологію та медіа-освіту. На щастя, окремі мої колеги уже займаються цими проблемами безпосередньо. На часі видання в Україні популярних, розрахованих на масового читача, книг типу «Про масову комунікацію» чи «Журналістика для всіх». Як і в інших ділянках сучасного бурхливого життя, тут треба дивитися хоча б на крок уперед.
