Чому ми не знаємо історії України? Одному поколінню її викладали в СРСР, іншому — за «совковими» лекалами. Справжньою історією країни цікавилися одиниці. «День» із перших днів свого існування відкривав її для українців. Недарма одна із серій має назву «Україна Incognita». Відмінність цієї історії від підручникової у тому, що вона написана живою мовою, але тут проступають слова наших предків.
Нові книжки Бібліотеки «Дня» — це повернення українців до себе. Потребу у цьому українці відчувають щоразу гостріше — про це свідчить хоча б той факт, що цього року за два перші дні Форуму видавців повністю розкупили «Україну Incognita.ТОП-25», а за новинками кожного дня читачі ставали у чергу. Три книжки із нової публіцистичної серії «Котел», або Справа без терміну давності», «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська» та «Катастрофа і тріумф. Історії українських Героїв» під загальною редакцією головного редактора «Дня» Лариси Івшиної — це історія, яка твориться на наших очах. Нашими героями і, на жаль, манкуртами. Щоб зрозуміти, чому і як почалася сьогоднішня війна і хто несе відповідальність за людські трагедії, варто прочитати цю трилогію. Одна із книг — «Котел...» — навіть започатковує нову серію під промовистою назвою «Новітня історія для «чайників». Це — книжка про «справу Гонгадзе». Вперше за 15 років таке видання з’явилося на полицях українських книгарень.
Але корені цієї проблеми — набагато глибші. Доки певні фігури спотворюють сучасну історію, Росія вкотре намагається переписати усю історію України, щоб знищити українців як народ. І для того щоб зрозуміти, що Росія — не Русь, варто читати нову книжку з серії «Україна Incognita» — «Повернення в Царгород». Сьогодні ми стикаємося з подвійним викликом — нашу давню історію хочуть присвоїти чужі, а новітню приховують свої. Тому потрібні «ключі до нашого самопізнання і суб’єктності», як говорить головний редактор «Дня» Лариса Івшина. Ними можуть стати нові книжки нашої бібліотеки. А тих, хто уже встиг придбати новинки, «День» розпитав про враження від прочитаного.
РОЗКАЖІТЬ ПРО ВІЙНУ...
Ольга ДЕРКАЧОВА, письменниця:
У дитинстві дідусь мене змушував читати документалістику про Другу світову війну. Я нудилася, читала через сторінку, а то й кілька, і не розуміла: чому мушу читати про людей і події, що не мають жоднісінького стосунку до мене. «Щоб пам’ятати», — відповідав дідусь. — Людей, що залишаються після війни». «Але ж більше ніколи не буде війни, — заперечувала по-дитячому я, — Люди побачили, що це погано». Тоді я ще не знала, що суспільство ділиться на людей та політиків. Дідусь зітхав. Він повернувся з Другої світової війни з ампутованою ногою і нагородами. У нього були плани, кар’єра, що розлетілися на скалки після поранення. Він ніколи не розповідав про війну. Жодного слова. Тільки книжки. Документальні. Із чорно-білими фото.
Є книжки, що не попадають у жодні рейтинги «must read», бо... Бо це не епатажна художня проза з оргіями на руїнах, бо герої її не кінозірки та відомі співаки. Це документалістика, з голосами звичайних людей, звичайних героїв, яким не до красивих вишуканих фраз. Більшість із них каже, що просто виконує свою роботу. Судячи з того, що я можу спокійно сидіти вдома і писати відгук, виконують її якнайкраще.
«Катастрофа і тріумф. Історії українських героїв» — книжка не про цифри і навіть не про імена. Про людей, що опинилися в найпекельніших точках. Це не просто історії. Це голоси. Звідти. Не абзаци фактів у газетах, а уривки життя, яке вже ніколи ні для кого із героїв цієї книжки не буде таким, яким було до війни.
П’ять розділів: «Крим. Початок», «Війна на Сході», «Капелани», «Медики. Своя війна», «Вони загинули за нас». Події 2014-2015 років. Ще навіть не історія. Сучасність. І добре, що тут і зараз, поки лунають ці голоси. Бо хтозна, чи захочуть ці люди говорити про війну потім, за рік чи два. Про неї, як про цікаву мандрівку, розповідатимуть інші та влаштовуватимуть гучні презентації. Але то буде потім.
А зараз для численних героїв цієї книжки (не персонажів), а направду Героїв, все ще йде війна, про яку вони розповідають, як про війну без правил, як про обман і не лише з боку ворога, а й з боку тих, для кого патріотизм полягає в «любові до бюджету».
Севастополь, Іловайськ, Донецьк, Луганськ, Дебальцеве... Військові, інженери, бізнесмени, вчителі, поети, капелани, лікарі... Нація героїв. І...
Голоси, які, як один, кажуть, що «при злагоджених і своєчасних діях біди на Донбасі можна було не допустити». Хтозна, може варто підготувати окреме видання, яке б називалося «Зрадники», про тих, хто допустив, хто призвів, хто не вберіг.
Голоси, що промовляють, не книжні, страшні речі: «Я в аеропорту 2,5 місяці хліба не їв. Були якісь цвілі сухарі. Коли пробили коридор і завезли хліб, то ми спершу його нюхали — і в голові паморочилося»; «Гадаю, що багато хто наверху був у шоці від того, що ми взагалі лишилися живими»; «Малеча за воронкою визначає калібр міномета»; «У небезпечних ситуаціях хлопці обвішуються гранатами, щоб на випадок потрапляння у полон вони могли підірвати себе», «...немає знімків із відрядження на війну. Не робив їх умисне, щоб не було пам’яті про війну, щоб її забути швидше...»
Останній розділ — найважчий. Тут вже інші голоси. Голоси пам’яті, що не дають перетворити звитягу та смерть на війні на звичайнісіньку статистику.
Мені здається, що кожний випуск новин має починатися не лише з того, скільки вбитих чи поранених. А з показу фото тих, хто вже не повернеться додому, до сім’ї. І називати ім’я, вік, професію, улюблену музику, фільми, книжки. Називати імена тих, найближчих, хто оплакує цю трагедію. Немає. Бо так простіше. Просто сховати біль за цифрами. Але навіть схований він не зникне.
Голоси командирів, лікарів, матерів, дружин про тих, хто повернувся. Вони і досі не вірять, що їх більше нема. Бо ж герої не вмирають...
Упорядники книжки не пропонують жодних рішень та розв’язків. Лиш голоси. Із Криму. Зі сходу. З того світу. Оце і є новітня історія України. То вже потім політики розкладуть ці події на зручні для себе доданки, а історики напишуть «правильну» історію України.
Один із героїв цієї книжки сказав так про Іловайськ: «Ще дуже довго ми усвідомлюватимемо повну картину цієї трагедії. Багатьох деталей, уламків, уривків, епізодів ще не вистачає. І ці десятки, сотні, тисячі історій безпосередніх учасників та очевидців тих подій згодом допоможуть скласти цю картину. І не перетворити Іловайськ на кілька абзаців у підручнику з історії, на кілька речень, цифр і дат у хроніці цієї війни».
Я хочу вірити, що ця війна таки справді навчить. А як не сама війна, то такі книжки, як «Катастрофа і тріумф». І навіть не про неї, не про саму війну, а про людей, які були там. Звичайних героїв, робота яких — берегти незалежність України.
А ще я хочу вірити, що моя онучка, років через 15-20, коли я змушуватиму її читати цю книжку, так само неуважно гортатиме, як я колись у дитинстві, і скаже: «Невже таке повториться? Ми, українці, зробили свої висновки. Такого більше не буде». І так хочеться, щоб вона мала рацію.
«КАТАСТРОФА І ТРІУМФ...» — ОДНА З КРАЩИХ КНИЖОК РОКУ»
Тарас КРЕМІНЬ, народний депутат України, голова Миколаївської обласної ради 2014 року:
— Придбав книжку Марії Семенченко «Катастрофа і Тріумф. Історії українських Героїв». Для мене ця книжка стала справжньою сенсацією хоча б тому, що там зроблено надзвичайну спробу об’єктивно представити історичні події останніх років в Україні. Один із найважливіших моментів у цій книжці, на мою думку, — це опис страшного й водночас героїчного захисту Криму нашими військовими та їхній відхід на материкову Україну. Передусім тут я згадую бойовий підрозділ Юлія Мамчура, який разом із Феодосійським батальйоном морської піхоти під керівництвом Дмитра Делятицького розмістився на території міста Миколаєва. Ми разом із колегами з Коледжу преси і телебачення — Глібом Головченком і Вікторією Веселовською — першими запросили цих героїв в ефір Миколаївського телебачення, де вони розповіли справжню історію про страшну російську анексію українського Криму. Власне, історія Юлія Мамчура, яка є й у книжці «Катастрофа і Тріумф...», стала важливим поштовхом до відродження і оновлення армії, усвідомлення проблем Збройних сил України і того, яким має бути наш народ.
Важливо, що в цій книжці приділили колосальну увагу питанням формування і становлення волонтерства, одного з найактивніших і наймасовіших громадських рухів України. Герої книжки — військові, капелани, медики — постійно згадують про волонтерів, розповідають про їхню відвагу і дякують їм за допомогу. Гадаю, волонтери зробили не менше, ніж українська армія, ніж наша зовнішня політика і внутрішня боротьба за цілісність країни. Тому вдячний Ларисі Олексіївні Івшиній та колективу газети «День» за надзвичайно важливу книжку. На мою думку, вона є однією з кращих книжок 2015 року — року, який має стати вирішальним у новітній історії України. Наше суспільство шукає книжок, як ця, попри спекуляції, що зараз виникають навколо обраної вами тематики, — насправді, багато хто намагається використати гострі проблеми сьогодення для свого видавничого проекту. Але книжка газети «День» — це правдива історія про Україну та її народ.
«ЗАЦІКАВИВ ВАШ ПРОЕКТ «НОВІТНЯ ІСТОРІЯ ДЛЯ «ЧАЙНИКІВ»
Андрій ЦАПЛІЄНКО, військовий журналіст («1+1»)
— Зацікавив ваш проект «Новітня історія для «чайників». А автори, які упорядкували ваш новий публіцистичний триптих, змушують подивитися на сучасну історію України по-новому. Зараз унікальний час, коли треба звертати увагу на історію та літературу. Тому що війна, яка тепер проходить на території України, дає поштовх писати нове. Взагалі, спостерігається така ситуація, що в сучасного читача є зацікавленість в українському продукті, написаному українською мовою.
