Альтернативні джерела інформації у країні сьогодні можна перелічити на пальцях: деякі газети й канали, Інтернет, соцмережі... Утім, у Донецьку прижився ще один спосіб інформувати мислячу аудиторію про ті теми і проблеми, які в публічному просторі регіону майже не лунають, — це безплатні кінопокази, які влаштовують місцеві громадські організації. На сьогодні таких ініціатив дві — «Плаcтовий кінозал», започаткований донецькою станицею Пласту, та проект Фонду «ІЗОЛЯЦІЯ».
Минулого тижня донеччани мали змогу переглянути документальну стрічку «Отець Кадило» про життя капелана одного з куренів УПА Василя Шевчука («Плаcтовий кінозал») та серію короткометражок «Україно, гудбай!» про проблему еміграції українців через системні невирішені проблеми у власній державі (відеопроект Фонду «ІЗОЛЯЦІЯ»).
Показ стрічки «Отець Кадило» можна назвати навіть революційним для Донецька. Хоча червоно-чорні прапори під час футбольних матчів на «Донбас-Арені» трапляються частіше, публічне озвучення ідей ОУН-УПА — усе ще швидше неформат. Фільм розповідає як про постать Василя Шевчука, так і загалом про національно-визвольні змагання українців у 1940-х роках. Тут і документальні кадри, й інтерв’ю з людьми, які особисто знали знаменитого священика. Загалом «Плаcтовий кінозал» — це чи не єдиний проект, який дає можливість організувати в Донецьку покази патріотичного кіно.
«Ми прагнемо показувати фільми документального, художнього характеру, присвячені Україні й українському народові. Добір відбувається досить хаотично. Усе залежить від того, що ми знайдемо. «Отець Кадило», наприклад, є новою стрічкою, але час від часу показуємо й ті, які було створено раніше, наприклад у 1990-х або за часів СРСР. Головне, щоб вони мали яскраве українське тло», — розповідає організатор отець Ігнатій (Олександр Воловенко).
Утім, поки що покази, які організовує Пласт, відвідує вузький сегмент патріотично настроєних донеччан. «Скажімо так: на такі покази випадкові люди не потрапляють. Зазвичай це учасники громадських рухів патріотичного характеру. Так би мовити, свій для свого про своє», — говорить громадський активіст Дмитро ПАНДАКОВ. Але, за його словами, таких людей у Донецьку не так уже й мало. Причини поки що невисокої відвідуваності «Плаcтового кінозалу» — швидше технічні, адже часто інформацію про черговий показ можна дізнатися лише з Інтернету або смс-розсилання, яке поширюється на своїх. Проте організатори кажуть, що раді тут усім. Наприклад, після показу фільму «Отець Кадило» один донеччанин пообіцяв наступного разу привезти із собою внука.
«Я вже не вперше відвідую «Плаcтовий кінозал». Найбільше мене вразив фільм про ірландських повстанців. Він був одним із перших. І хоч сюжет побудований не на українських реаліях, тематика фільму актуальна і для нас. «Отець Кадило» — дуже хороша документальна робота. Узагалі коли йшов сюди, думав, що фільм буде ігровим. Дуже неочікуваною для мене стала постать Василя Шевчука. Гадаю, потрібно показувати такі фільми й надалі», — поділився враженнями Дмитро Пандаков.
На відміну від «Плаcтового кінозалу», Фонд «ІЗОЛЯЦІЯ» має дещо більші можливості. Для кінопоказів активісти фонду обладнали сучасним екраном стару радянську актову залу на останньому поверсі адміністративної будівлі заводу «Ізоляція». Тепер щовихідних тут можна дивитися кіно українського виробництва та спілкуватися з режисерами.
«Наша головна мета — познайомити людей із митцями, які створюють українське кіно сьогодні. Проектів, через які глядач може поспілкуватися з людиною, яка створила фільм, поставити їй запитання, поділитися враженнями, дуже мало, — розповідає куратор відеопроекту Фонду «ІЗОЛЯЦІЯ» Михайло ГЛУБОКИЙ. — У січні ми плануємо показати цикл робіт молодих українських режисерів, а в лютому наступного року — фільми початку ХХ століття, відреставровані кіностудією ім. О.Довженка, які до того довгий час лежали на поличці. Один із таких фільмів відкривав цьогорічну «Молодість».
Минулого тижня показ українського кіно започаткувала серія короткометражок Володимира Тихого «Україно, гудбай!» Треба сказати, що цикл фільмів про ті аспекти життя, які змушують українців емігрувати за кордон, викликав у донеччан неоднозначні відчуття. За словами Володимира Тихого, одне із завдань, яке ставили перед собою творці фільму, — спонукати українців замислитися над сьогоднішнім станом справ, якось змінити їх.
«Мені сподобалися деякі роботи. Проте, на мою думку, нам потрібні позитивніші фільми про Україну», — зауважив один із глядачів. А от інша глядачка запросила режисера показати цикл у її рідному Луганську.
Наступна робота, яку буде представлено в рамках відеопроекту Фонду «ІЗОЛЯЦІЯ», — стрічка Марини Вроди «Крос». Також глядачі матимуть змогу поспілкуватися з режисером. Показ фільму відбудеться у суботу, 15 грудня, о 13.00.
Незважаючи на те, що такі проекти, як «Плаcтовий кінозал» чи ініціатива Фонду «ІЗОЛЯЦІЯ», для Донецька поки що — рідкість, кількість глядачів усе ще недостатня. Це пояснюють то відсутністю інформації, то проблемами з транспортом, то навчанням студентів у суботу... Утім, варто задуматися і над власною громадянською позицією... А те, що в Донецьку знайти якісну альтернативу можна, — це вже доведений факт.
