Сьогодні в ефірі українських телеканалів досить часто з’являються документальні фільми або програми, що розповідають про життя відомих людей або про яскраві історичні події. Звісна річ, у кожного телевізійного проекту свої цілі, якість і аудиторія. Але в будь-якому випадку завдяки телебаченню історія стає загальнодоступною. Сучасне телебачення навіть розробило власні технології «відтворювання» минулого, особливі форми поводження з історичними джерелами або подіями: фрагменти хроніки, уповільнений рух плівки, репліки у вигляді титрів, уривки з документальних або художніх фільмів, фотографії, завдяки чому досягається ефект правдоподібності, швидка зміна кадрів і планів, що допомагають утримувати увагу глядачів, тощо. Приклад, що став класичним, — проекти відомого російського журналіста Леоніда Парфьонова. У нього кадр максимально насичується візуальними образами — документальна зйомка, мультфільми, елементи, що імітують комп’ютерні програми, мультимедійні заставки, комп’ютерні вікна з різною інформацією, текст, друкований на клавіатурі... Адже знайти прості та захоплюючі способи повідомити свої історичні знання глядачам — чи не найголовніше завдання. Саме цим, як свідчать нещодавні презентації, якраз і зайнялися українські телевізійники, історики та кінематографісти. «День» звернувся до них із проханням розповісти, як можна показати різні та суперечливі етапи української історії на українському ТБ, і взагалі — чи має наша історія шанс стати телевізійною та запитаною глядачем.
Марк ГРЕСЬ, тележурналіст:
— Про українську історію на ТБ хотілося б, звісно, знати все і в комплексі. Але ми чудово розуміємо, що цього не буде. Єдине, що треба чітко усвідомити керівництву телеканалів, то це те, що історичному мовленню та мовленню слід відвести певне місце. Щоб людина чітко знала, що, вмикаючи в певний день певний канал, вона дізнається про щось нове для себе. Це дуже важливо. Оскільки нині канали підходять до історичного мовлення за залишковим принципом. Адже ніхто ще не подав нам у телевізійному вигляді комплексний підхід до історії нашої країни, хоч би історії початку минулого століття! Ми зараз дуже розкидані відносно самих себе. А поки ми будемо розкидані відносно самих себе, ми вічно когось звинувачуватимемо: то Росію, то Захід, то Америку. Але ніхто не звинувачуватиме самих себе і не підходитиме до самих себе конструктивно. Безумовно, зараз історія має шанс стати телевізійною. І потихеньку починають це бачити. Але я кажу так, зважаючи на російський досвід. Загалом процес публіцистичного мовлення для Росії є більш профільним. Рейтинг публіцистичних та історичних програм для основних телеканалів іноді буває важливіший, аніж загальний рейтинг усього телеканалу. Адже телебачення в Росії (за це й поважаю російський підхід), крім комерційної, виконує ще й суспільну функцію. Хоче Росія щось бачити від себе самої — вона тисне на телеканали і каже, що Росія повинна знати, хто вона сама по собі. Починають працювати голови і щось серйозно створювати. А в нас ставлення до історії як до комерційного продукту ще не існує. Росія зі своєю розумною політикою в країні зробила історію та публіцистику модними. Безумовно, запитане все цікаве. І сьогодні проблема багатьох авторів не в нецікавості історії, а в нецікавості їх самих. І якщо поганий автор, люди бачитимуть погану історію та перемикатимуть канали. На жаль, керівники каналів ще не усвідомлюють того, що глядачі тягнуться вслід за автором, а не навпаки.
Дмитро ХАРИТОНОВ, телеведучий, телепродюсер:
— Якісні історичні проекти на ТБ будуть запитані завжди. Ми, наприклад, презентуватимемо історичні проекти на телеканалі «Інтер» у рамках щотижневої півгодинної програми «Поворот ключа». Кожна програма складатиметься з трьох сюжетів, один із яких практично в кожній програмі буде присвячений маловідомим сторінкам української історії. Але проблема полягає в тому, що говорити про українську історію дуже складно: мало джерел, дуже спірні та суперечливі погляди на ті чи інші події. Наприклад, на такі особистості, як гетьман Іван Мазепа. Адже на Мазепу в нас один, свій погляд, а в поляків або росіян — інший. Тому й висловлюватися треба дуже обережно. Та й на сході України до нього можуть ставитися як до зрадника, а на заході як до національного героя. Адже люди різні, з різними політичними поглядами та переконаннями. Можна узяти, наприклад, експерта Петра Толочка, чудового історика, а він у когось викликає неприязнь і конфронтацію. Хоча насправді Толочко, на мою думку, вчений зі світовим іменем, дуже аргументований і послідовний. Стосовно мене — то я завжди намагаюся уникати крайніх поглядів. Вважаю, що істина часто лежить посередині. Тому в цьому проекті ми й дотримуватимемося золотої середини, подаючи найбільш виважену думку. Що стосується історичного кіно, то голод існує і на жанр ігрового, і на жанр документального кіно. Але таке кіно повинне бути незаангажованим. Це я кажу з огляду на те, що недавно з’явилися два художні фільми на тему недавньої української історії — «Помаранчеве небо» та «Прорвемося». Американці, наприклад, люблять знімати подібні фільми по гарячих слідах. Скажімо, сталося вторгнення в Ірак або в якусь африканську країну — вони швидко знімають художній або документальний фільм. У нас же цей процес настільки болісно сприймається різними регіонами країни, настільки неоднозначне ставлення до історії, що я, наприклад, кіно про помаранчеву революцію не взявся б знімати. Як, скажімо, і фільми про Івана Мазепу або Богдана Хмельницького. Бо в нас вони виходять шароварні, смішні. І в результаті нас сприймають як недалеких людей. Насправді пан Іллєнко, на мою думку, своїм фільмом про гетьмана Мазепу для того, щоб Україна виглядала безглуздою, зробив набагато більше, аніж багато істориків або політологів, які помиляються у своїх дослідженнях. Тому я би зараз не брав для екранізації події дуже великої історичної віддаленості від нас або навпаки — ті події, які лежать у вчорашній або позавчорашній площині. Є багато цікавих історичних тем, наприклад, 40-х років минулого століття. Класичний сюжет для українського блокбастера. Мало хто в Москві знає, що в нас у Вінницькій області був розташований командний пункт «Вервольф», у якому жив Гітлер і де він приймав історичне рішення про наступ на Сталінград. Тут же він довго хворів через нез’ясовні причини: ходили чутки про те, що бункер був збудований із радіоактивного гравію. Ніхто не знає, що там поховано сьогодні. Та тут такого можна навернути, використовуючи ефект Дена Брауна, — справжню історію з вигадкою! Можна зняти справжній історичний трилер — з подіями 1940-х років, коли все відбувалося, і в наші дні: і про українську історію тут розповісти, і про те, як тривала війна в Україні, і детективну лінію вплести. Сюжетів — сила-силенна! У нас колосальна проблема в іншому: проблема з режисерами та сценаристами. Актори є. І непогані. Але режисери та сценаристи — це наша серйозна проблема. Ми можемо побудувати тут Голівуд, «Баррандов», ангари для зйомок... Але у нас немає людей, які там працюватимуть. Треба ще довго-довго вчитися. Це не процес одного дня. Але українська історія, звісно, має шанс стати телевізійною та запитаною глядачем. Рецепт дуже простий: треба знаходити цікаві факти. Треба зробити її цікавою. Але... Яким чином? Треба наймати московських сценаристів. Тих, які просто добре писатимуть, які зроблять документальний детектив або трилер. Адже якщо фільм побудований за всіма законами жанру, його буде цікаво дивитися щохвилини, а глядацька увага не вичерпуватиметься і не в’янутиме. Але московський сценарист бере від півтори до трьох тисяч доларів за цю роботу. Нашим ми пропонуємо від шестисот до тисячі доларів. Та й їх можна перерахувати на пальцях однієї руки. Крім того, вони пишуть дуже довго. Бюджет документального фільму, який може бути цікавим, має становити не менше 30—40 тисяч доларів. А коли ми намагаємося в три- п’ять тисяч доларів ввіпхнути документальний фільм про історію України, тим паче, про Володимира — Красне Сонечко, хрещення Русі або княгиню Ольгу, то це смішно. За три тисячі доларів цього не зробиш. Я не кажу, що потрібні якісь глобальні реконструкції, сцени на зразок «Війни і миру», але все одно це — серйозні речі. Насправді все впирається в банальні речі: без бюджету документального фільму не зробиш. А з іншого боку, гроші вирішують не все і не завжди. Говорили, що бюджет кінофільму «Прорвемося» — півтора мільйона доларів. І де ці півтора мільйона доларів? Їх на екрані не видно. Знаєте, на виробництво знаменитого «Бумера» витратили всього 450 тис. доларів. І за якістю ці картини просто незрівнянні. Крім того, в «Бумері» є людська історія, міцний сюжет. Ще одна проблема полягає в тому, що коли в нас продюсер або режисер отримує 300— 400 тисяч доларів на фільм, то, як правило, в нього одразу виникає спокуса «відрахувати» одразу тисяч 100. Залишається певна сума. Потім від цієї суми після деяких коливань відраховується ще тисяч 50—70. Залишається 200 тисяч на кіно. А хороше кіно за таку суму зробити вже не можна! Ти спершу зніми пристойне кіно, а потім дивися, що залишилося. До того ж треба пам’ятати, що у виробництві кіно або документальних фільмів немає дрібниць. Якщо випадає якась ланка, то можна вважати, що проект не відбувся. Хоч і тут бувають винятки — наприклад, фільм «Джентльмены удачи». Сценарій картини — дуже слабкий. Якщо його почитати — там не знайдеться місця, де можна усміхнутися. Блискучим фільм зробили режисер і прекрасні радянські актори.
Віталій ДОКАЛЕНКО, президент Національної телекомпанії України:
— Саме телебачення формує для аудиторії найяскравіші образи минулого і уявлення про обличчя тієї чи іншої історичної епохи. Тому важливість історичних телепроектів важко переоцінити. І саме Перший Національний повинен взяти (і взяв) на себе місію формування національної свідомості українця. Адже без знання власної історії такі слова, як «патріотизм» або та ж «національна самосвідомість» так і залишаються на рівні балаканини. Перш за все, йдеться про «Батурин. Загублена столиця» — новітнє документальне кіно, яке буде в ефірі 25 березня. Триває також проект «Далі буде», екскурс в історію двадцятого століття і більш давніх часів. З ігрового кіно — це, звичайно, історична драма «Роксолана», третя частина якої в ефірі з 27 березня. Я вважаю дуже символічним, що показ фільму відбудеться у рік 500- ліття Насті Лісовської (Роксолани). До того ж важко не помітити підвищення інтересу глядачів до пізнавального сегменту телевізійного ринку, яке відбувається сьогодні. А документальне кіно має всі підстави претендувати на лідерство в цьому плані. Адже прагнення дізнатися, побачити, як же все відбувалося насправді, притаманне нам усім. А сьогодні, коли наше суспільство зазнає якісних змін, цей жанр актуальний, як ніколи! Звичайно, «глибоке» занурення в історію можливе лише у формі її реконструкції, а це потребує великих матеріальних і фінансових вкладень. Як приклад наведу знову-ж-таки проект Олександра Ткаченка «Історія та культура України», зокрема фільм «Батурин». Сьогодні це звичайне село, а в минулому — гетьманська столиця, спалена солдатами Петра Першого 1708 року. І відроджена! — за три місяці зйомок фільму. Для реконструкції минулого була використана яскрава комп’ютерна графіка та сучасна знімальна техніка. Аби історія «читалась» на екрані, сприймалась глядачем, так чи інакше, доводиться робити ставку на достовірність та видовищність. Тому, вивчаючи телевізійні версії минулого, можна принаймні спробувати зрозуміти, яким правилам підлягає хід історії. Ми ж у курсі: лише той, хто знає своє минуле, здатний творити майбутнє. Доповнюючи вислів Поля Валері «Історія — це наука про те, чого вже нема й не буде», скажу: історичне кіно є, і воно буде! Принаймні на Першому Національному.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Українська історія є настільки самодостатньою і водночас пов’язаною з історіями інших країн, що будь-які проекти (ігрові чи документальні) здатні зробити її цікавою для сучасників. До речі, досвід інших країн засвідчує, що до історичних ТБ-проектів глядачі ставляться з великою увагою і повагою (достатньо згадати хоча б History Channel). Питання в іншому — у кваліфікації тих, хто намагається реалізувати ці проекти. Нині я спостерігаю дві тенденції в українському телепросторі. З одного боку, є ті, хто не хоче бачити якісь окремі сюжети української історії. Для них ця історія — «не формат». Ось російська історія, мовляв, це — «формат», і в Росії роблять рейтингові історичні серіали, які просто варто купувати і демонструвати. Нічого не маю проти цих серіалів, але матеріалу з історії України абсолютно достатньо для створення серіалів власних. Питання полягає в тому, що їх, як виявилось, немає кому (за браком таланту і кваліфікації) створювати, а глибокодумні розмови про власний «телепродукт» часто-густо виявляються художнім свистом, оскільки ніякого продукту немає, а є просто теленепотріб, trash. З іншого боку, наше телебачення, здається, починає переживати навалу журналістів-неофітів, які «відкривають Америку» української давнини не лише для себе, а й для публіки. Боротися з цим явищем можна не лише шляхом залучення фахівців-істориків, але й, даруйте, шляхом інтенсивної самоосвіти тих, хто береться за історичну проблематику. Якщо серйозні історики в Україні поволі почали долати інтерпретаційну кризу щодо нашого минулого (у сенсі відмови від схематизму чи псевдопатріотичного риторизму), у ТБ-просторі така криза домінує. Тому шанс стати телевізійною, як зрозуміло з попередніх моїх тверджень, у історії є. Його необхідно лише вдало використати. Наша історія довгими роками нагадувала мені жінку з одного оповідання, здається, Мопассана. Коли чоловік спіймав її з коханцем, вона почала щось пояснювати, а потім вимовила: «Тепер я остаточно переконалась, що ви мене не любите, адже ви вірите не тому, що я кажу, а тому, що бачите». Будьмо оптимістами і залишаймо собі шанс досягти того, коли сказане таки буде збігатись з побаченим.
Володимир БОРОДЯНСЬКИЙ, голова правління телеканалу СТБ:
— Наблизити глядача до історії України можна як за допомогою ігрового (яскравий приклад якісного продукту — «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана), так і за допомогою документального кіно. Документальне кіно, на мою думку, має величезні можливості створення історичних фільмів. Але, щоб зацікавити телеглядачів, це повинна бути не просто історія, а історія в історії, говорячи англійською не history, а story. Незабаром на СТБ вийде цикл документальних програм «Історичний детектив», вироблений студією Віталія Манського «Вертов. Реальное кино». Це 12 програм, де висвітлені певні історичні факти, події і життя видатних особистостей: «Довженко. Жертва холодной войны», «Самоубитый Ивасюк», «Убийство Бандеры», «Ковпак и Руднев», «Щербицкий», «Чернобыль» та інші. Звісно, документальне кіно — доволі складний жанр. Набагато легше відображати новітню історію, складно відображати історичні події, які відбулися сто років тому. Але це можливо. Більш того, це можливо зробити цікаво. В історії України є безліч цікавих подій: починаючи від Київської Русі і закінчуючи сьогоденням. Є дуже багато історичних таємниць, досі не відкритих, а тим більше не відображених в кіно та на телебаченні. Багато цікавих історичних постатей. Потрібен лише правильний підхід до зйомки. Головне — створити не телевізійний підручник з історії, а створити таке документальне кіно, з яким глядач буде співпереживати і отримувати не просто хронологію подій, а висвітлення усіх проблем та протиріч.
