Кінематограф повертається до традицій театру часів Шекспіра, оперативно відгукуючись на те, що засіло в умах широких мас. І це зрозуміло. Мовою видовищ простіше говорити з масами. Публіцистика та політичний аналіз, позбавлений шарму розваг, не популярні. Ось чому «Не дивіться вгору» зіграв більшу роль у застереженні суспільства, ніж сотні статей, написаних науковцями на тему глобальних катастроф, що загрожують нам. Проте кіно є кіно. Воно вільне від умовностей документальності. Режисерська вигадка лише частково наближає нас до розуміння давніх подій, що увійшли до сучасного сюжету. Такою є кінострічка, що нещодавно вийшла на екрани і знята на основі роману Роберта Харріса «Мюнхен: на межі війни». Перебуваючи на такій же межі сьогодні, варто подивитися фільм з чудовим Джеремі Айронсом у ролі Невіла Чемберлена. Проте пам’ятаючи: кіно, зняте за романом, страждає на подвійне спотворення подій. Свого часу роман Льва Толстого «Війна і мир» замінив історичну правду про війну 1812 року, а зняті за його твором фільми збільшили аберацію. Тому порівняємо Мюнхен 1938-го з «Мюнхеном» 2021-го без нав’язливої присутності вигаданих героїв, які дізнаються про підступні плани Гітлера, викравши таємний документ з його канцелярії й марно намагаючись переконати Чемберлена не підписувати угоду з нацистами.
Мюнхенська угода була подією одного лише 1938 року. З першого ж дня приходу Гітлера до влади визрів його план. Саме тоді в нацистському середовищі виник стійкий синдром ненависті до Чехословаччини. Її називали «історичним непорозумінням», «випадковим казусом», а на з’їздах у Нюрнберзі — «штучною державою», розташованою на землях «єдиного народу Австрії та Німеччини». Про це чудово знали в Лондоні. Емісар королівства Волтер Рансімен задовго до Мюнхена зустрічався з керівництвом Німеччини та головним сепаратистом чесько-німецького походження Конрадом Генлейном, важливим пазлом для складання картини Мюнхена 1938 року. Генлейн освідчувався в любові до чехів та лояльності до уряду в Празі. Він хотів, щоб «голос Судет був почутий», щоб німці могли розвивати свою мову та культуру, ставши автономією всередині рідної йому держави. Проти такого голубиного воркування яструба не встояв навіть Вінстон Черчілль, який зустрівся з Генлейном і схвально кивав, погоджуючись з порівнянням Судет з Ірландією.
Французи, не згадані в німецько-британському фільмі, були добре поінформовані про плани Гітлера. Прем’єр-міністр Едуард Деладьє був відвертим з Н.Чемберленом у Мюнхені: «Сьогодні настала черга Чехословаччини. Завтра настане черга Польщі та Румунії. Коли Німеччина отримає необхідну їй олію та пшеницю, вона повернеться проти Заходу... Якщо західні держави капітулюють, вони лише прискорять війну, якої хочуть уникнути». (Цю фразу наводить учасник тих подій американський журналіст Вільям Ширер).
Отже, історичний «Мюнхен» зовсім не схожий на кінематографічний, де вся інтрига полягає в підлості Гітлера, який зумів обдурити чванливого, але довірливого Чемберлена, і в пригодах вигаданих героїв: німецького та британського дипломатів, які постраждали від підлості того часу. Тут начебто все логічно: мистецтво має право трактувати події за власними правилами. Проте, як кажуть слідчі у детективах: дещо не сходиться у протоколах.
Фільм вийшов добротним лубком порівняно з багатим живописом оригіналу. Справжність випромінювала драматизм і демонструвала велику галерею не схожих один одного характерів дійових осіб. Злочинство і марнославство, миролюбність і зрада, жорстокість і сентиментальність йшли пліч-о-пліч по сцені мюнхенського палацу фюрербау, де оголювалися пласти давніх образ, претензій і помилок... Чутливий до людських страждань Едуард Деладьє, владний і впертий Невілл Чемберлен, екзальтований Беніто Муссоліні — всі були високо освіченими людьми, інтелектуалами та досвідченими політичними бійцями. Як вони могли підігравати та потурати одержимому маніакальними пристрастями неосвіченому єфрейтору Шикльгруберу? Чи це не зловісний секрет усіх часів і народів, що повторився після Мюнхена сотні разів. Виляйте собакою, радять хвостам політологи. Але на жаль, чи це терміновість виготовлення кінематографічної продукції винна, чи масова культура змушує з готових мармурових скульптур ліпити копії з пап’є-маше... Так чи інакше, але фільм не зміг витягнути й Джеремі Айронс. Ми побачили короткий переказ дипломатичної інтриги помірного емоційного напруження.
Друга претензія вже не стосується мистецтва. Точніше, не претензія, а привід поміркувати. Зазвичай сюжетам фільмів, знятих у манері суб’єктивного бачення, передують написи: «за мотивами» (роману, повісті, подій). Так режисер позбавляє себе претензій авторів та публіки, відданих оригіналу. Але фільм «Мюнхен ...» претендує на історизм. І закінчується він відтитрованою фразою про виграний час для зміцнення обороноздатності Британії. Таким же прийомом користуються російські пропагандисти в сюжетах про пакт Молотова — Ріббентропа, де співпраця з агресором пояснюється вимушеною дипломатичною грою задля зміцнення власних кордонів. Час показав, якби в Лондоні готувалися до війни після Мюнхена, то не стався б Дюнкерк. Якби у Москві не збиралися ділити Європу на двох із Гітлером, то не відступали б до Москви завдяки «мистецтву дипломатії». Це очевидно. Менш очевидно інше. У художньому кінематографі давно існує правило гри на полі документалістики. Є й зворотний процес. Постановні кадри художніх фільмів використовують у вигляді документального матеріалу. Так сталося з багатьма пропагандистськими фільмами Сергія Ейзенштейна, які ілюструють не лише російські, а й закордонні хроніки про часи О. Невського чи повстань 1905 року. У тому й іншому випадку зі стрічок зникає достовірність, і «картинка» панує над змістом. Моя констатація, лише констатація, але допомагає дещо прояснити.
Без резонансу давніх подій з нинішніми обговоренням екранних версій історії займалися б лише кінокритики. Тому коли збіги минулих трагедій з нинішніми змушують нас здригнутися, хочеться наблизитися до правди історії в кіно і житті, хочеться зрозуміти причину повторень. Подивіться на людей, які відтворюють фразу Чемберлена у січні 2022 року: «Чехословаччина від нас далеко, і не варто ризикувати миром у Європі заради клаптика її території». Вони замінили у ній лише одне слово. Путін 2022-го точно копіює Гітлера 1938-го, не визнаючи існування сусідньої країни і зосереджуючи на її кордонах свою армію. Сепаратисти Донбасу, як за нотами Генлена, розігрують трагедію Судет. Політика умиротворення агресора не пішла у відставку з Чемберленом, продовжує працювати, щоправда, не в Лондоні, а в Берліні та Мюнхені.
Сьогоднішні хмари так само набухли війною, як і 84 роки тому. Це означає, що за будь-якого результату часу наших тривог знімуть фільми і напишуть книжки. Упевнений, їхні сюжети будуть не схожі на «Мюнхен» у кіно та Мюнхен у реальності. Тому що за будь-якої суспільної забудькуватості завжди є люди, які вивчили урок історії. Тільки ті, хто страждає на амнезію, здатні розганятися на давно закритій дорозі до прірви.
