«Курка — не птиця, Польща — не заграниця». Цю приказку, що частково віддає пихатістю, частково — комплексом неповноцінності, що ретельно приховується, вживали представники homo soveticus по відношенню до побратимів по «соцтабору». Мовляв, ви, друзі, — не гниючо-квітучий Захід. Ви — майже як ми. У тому й річ, що — майже… Здавалося б, із моменту розвалу «соцтабору» та розвалу СРСР це «майже» перетворилося на таке собі провалля. Адже побратими: стриб — і до НАТО, скік — і до ЄС. А ми все ще не визначилися: з ким і куди? Але інтересу до того, що відбувається за західним кордоном, не втрачаємо. Можливо, й тому, що не перестаємо сподіватися на подібне майбутнє. В інформаційній продукції каналу «1+1» Польщі належить помітне місце. «Провиною» тому зусилля багатьох журналістів ТСН, які вміють віднайти цікаві погляди на те, що відбувається в сусідів. У деяких, як у Едуарда Лозового, польська тематика перетворилася на такий собі «авторський бренд». Підмурок під нинішні добротні репортажі закладався ще в роки навчання на істфаку Львівського університету. Польській «оксамитовій революції» та впливу на неї зовнішніх чинників часів кінця «холодної війни» була присвячена дипломна робота. Декілька років інтенсивних контактів із польськими мас-медіа та науково-дослідними центрами в ролі політичного аналітика також не минули для Едуарда безслідно. Хоча польська тематика — лише частина його діяльності. Цікавих тем для досліджень у середині 1990-х вистачало й у нас: зростаюча як снігова лавина партійна система, формування фінансово-промислових груп, конфліктні відносини між гілками влади. Едуард стверджує, що він — людина в журналістиці випадкова. Хоча його поява на «1+1» як аналітика ТСН аж ніяк не парадокс. А ось на телеекрані ми б його, можливо, не побачили… якби не загорілася бензозаправка.
— Як із такого аналітика, котрий сиднем сидить день за днем, перетворитися на репортера?
— Потрібно… сидіти. У редакції. Пізно ввечері, коли нормальні журналісти, втомлені, задоволені і не дуже, розповзаються по домівках. І раптом — горить бензозаправка на Осокорках. Оператор є, а журналіста немає. Треба — то треба. Пожежа була справді серйозна. Від нагрівання величезні цистерни перетворилися на сифони. Крізь клапани, які час від часу відкривалися, пари бензину вистрілювали в небо стовпами вогню десь по п’ятнадцять метрів. Думаю, в нашому відеоархіві це найвидовищніша пожежа. Але як це все не злетіло в повітря — незрозуміло. Оператор повернувся з обпаленими об розпечену бетонну огорожу руками — беріг камеру. Коли закінчили знімати, Андрій запитує: а стенд-ап (репліку журналіста безпосередньо в кадрі) знімати не будеш? Бачив я потім цей стенд-ап: весь у кіптяві, волосся сторчма, мокра від поту брудна футболка, очі гарячково виблискують і, як казав один відомий комік, « червона пика »! І ця неземна краса на тлі «неземного» пейзажу з покритих піною цистерн, вимовила в кадрі щось на зразок того, що пожежа була «ой, мамо», але доблесні пожежні приборкали вогонь. Повернулися хвилин за 15 до ефіру, блискавично змонтували — репортаж пішов у нічному випуску ТСН, а доля не витримала натиску і посміхнулася. Посмішка долі полягала в тому, що серед численної аудиторії наших новин виявився в той час виконавчий, а нині генеральний продюсер каналу Володимир Оселедчик. Ні, я не «прокинувся знаменитим» наступного ранку. Просто він був перший, кого я зустрів, прийшовши на роботу. «Життєвий у тебе стенд-ап вийшов — сказала людина, котра вирішувала на каналі практично все, — не можу звільнитися від враження, що ти все це сам і загасив…» Так я перетворився на журналіста «1+1». І почалося: пожежа на метро «Лук’янівська» — туди, вантажівка десь під землю провалилася — вперед! Але потім раптом пригадали, що, крім змальовування катастроф, я ще й на політиці трохи знаюся. І тоді я почав їздити в парламент. Їздив дуже довго — років зо три, напевно. «Оглядав».
— А чому «з’їхав» із цієї теми?
— Якщо заняття парламентською журналістикою обраховується роками, одного разу починають виникати не дуже приємні, для журналіста особливо, відчуття. Ти приїжджаєш «висвітити» слухання чергового законопроекту. І раптом усвідомлюєш, що вже знаєш: голосування не буде. Чому? Та тому, що є люди, які цього не допустять: зарубають, поховають у процедурних тенетах. Ти знаєш, що кількість противників законопроекту така, що шанси прийняття десь близько нуля. А якщо навіть голосів вистачить, того й гляди — новий закон роздавить важкувате президентське вето. Яке твоє завдання? Записати деякі думки: чи хороший, чи поганий і чому, власне, цей проект. Дивишся в зал. А там усі давні знайомі: ось той лобіює чи то свої, чи то, що частіше, чужі інтереси; в цього — домовленість із профспілками; а цей, теоретик, із завзятістю маніяка повторить те саме, що товкмачить уже три роки. І думаєш: та не хочу я їх знімати, я взагалі з ними розмовляти не хочу. Що виходить ось так «через не хочу»? Халтура, яка зовні виглядає цілком пристойно. Це — нормальна психологічна втома, «замилення очей». Отже, час змінювати в парламенті «стомлену варту».
Я вдячний каналу «1+1», який дав мені можливість займатися насправді цікавим жанром — кінодокументалістикою. У 2001 році до приїзду Папи Івана-Павла II до України ми з моєю львівською колегою Любою Сорокіною зняли під загальною назвою «І знову вірую» серію з п’яти фільмів, присвячених історії та нинішньому стану християнських конфесій. Наступною спробою став фільм про голодомор, точніше — про три голодомори, яких зазнала Україна за неповні три десятиріччя: 1919—1920, 1932—1933 і 1946—1947 рр. Фільм зроблений у дещо специфічному варіанті — у вигляді невеликих, тривалістю 5—6 хвилин, серій, які вдалося показати в ТСН. Один випуск дивляться 10—15 мільйонів глядачів — недосяжна цифра для звичайного показу документального фільму. Напевно, тоді я вперше відчув те, що називають «зворотним зв’язком» — і не тільки у вигляді листів. Люди підходили на вулиці. Минулого року вийшов фільм «П’ята заповідь» — про взаємне винищування поляків і українців на Волині в роки війни. Для мене це був перший досвід міжнародного проекту: фільм зняли в спільному виробництві «1+1» та польського каналу TVP3. І в нього два автори. Нам із колишнім кореспондентом польського телебачення в Києві Веславом Романовським хотілося знайти певний спільний або хоч би близький погляд на трагедію, яка все ще впливає на відносини між українцями та поляками.
Найближчим часом канал повернеться до теми Великого Голоду. Починаємо зйомки тепер уже повноформатного документального фільму про Голод, про жертви, катів і свідків. Теледокументалістика ще не стала домінантою, але вже — більшою частиною моєї роботи.
— Історик за фахом, спеціалізація — «міжнародні відносини», виріс у Західній Україні… Нещодавній візит до Польщі — це робота чи, все ж таки, для душі?
— Робота. Але… для душі. Тому що там багато друзів і колег. Деяких можу вже назвати давніми приятелями. Мені легко працювати в Польщі, я там почуваюся комфортно. Одна з причин — мова, яка, якщо можна так висловитися, вивчилася сама по собі. До Варшави — як до бабусі на пиріжки. Тобто не додому, але й не просто в гості.
— Чи змінилася Польща протягом останнього часу?
— Дуже сильно. Можливість спостерігати, так би мовити, те, що наочно відбувається там, у мене з’явилася десь із 1989 року. І побачене майже завжди було приводом для «невеликого нервового розладу». Польща дуже швидко змінювалася, і, загалом, на краще. Колись вразила картина: проїжджаємо повз село, а на в’їзді — галерея біг-бордів, просто щитів і табличок. На щитах — не заклики пити «Кока-Колу», палити «Мальборо», прати виключно… тощо. А конкретні пропозиції місцевих жителів.
Наприклад вулканізація покришок чи ще там щось... Або заїхати кудись пообідати. Зараз цим і в нас нікого не здивуєш, але тоді — в 1989 році... Отже, там якась частина людей значно раніше, ніж у нас, зрозуміла, що ніхто їм нічого не дасть. Слід виходити з ситуації, ворушити «мозковою звивиною».
— І це дало свої результати чи ж біг-борди «загнулися» та впали?
— Ні, не загнулися, не впали. Тепер на місці цих, тоді доволі задрипаних рекламних щитів, які стояли на тлі задрипаних хатин, виблискує фарбами реклама повноцінних фірм. Розташована вдалині від великих міст, вона, проте, успішно працює. Одним словом, якщо вам потрібно змінити масло в двигуні, в будь-якій точці польської держави ви можете знайти офіційного дистриб’ютора якоїсь відомої марки і не сумніватися щодо оригінального походження продукту.
Я б не сказав, що поляки цілком струсили з себе комуністичний «бетон». Якщо взяти «середньостатистичного» українця з провінції і такого самого «середньостатистичного» поляка, то ці двоє дуже близькі. І думки подібні: «Роботи немає, а я весь такий класний. А життя — болото. Може, піти пива випити?»
Узагалі поляки — ще ті «фрукти». У них зворушливі взаємовідносини з владою. Сказати, що вони нею незадоволені, — просто прикрасити дійсність. Вони дуже незадоволені. І ніколи не будуть задоволені. Це національна риса. Але невдоволення владою абсолютно не заважає бути напрочуд гордим, що ти поляк, і народився тут, і що існує така Польща, яка тепер о-го-го! Вже не гірша за Німеччину! Не варто забувати, що Польща — майже моноетнічна, і практично моноконфесійна. Католицька церква протягом усього комуністичного періоду була тим притулком, де могли зализувати рани опозиціонери. І поляки-комуністи вимушені були на неї озиратися. Сім’я, костьол, традиційні, консервативні цінності не дозволили польським комуністам перетворитися на «комісарів у запорошених шоломах». Вони вимушені були терпіти, о горе, приватну власність на землю. Поляк залишався господарем хай маленького клаптика землі і трактора, який був більше схожий на мотоцикл, — але свого.
— А що поляки знають про нас?
— У Польщі існує певне географічне розмежування: поляки, які мешкають у східних воєводствах, більше стурбовані Україною та майбутніми відносинами, ніж ті, котрі живуть далі на захід. Там Німеччина ближче, і вони думають над тим, що хорошого їх чекає в результаті розширення Євросоюзу. А поляки в східних регіонах більше стурбовані, що буде поганого, оскільки капітал уже багато років концентрується в західній частині Польщі. Східні воєводства бідніші. Тут дуже довго жили за рахунок стихійної торгівлі. Можливо, це одна з найцікавіших сторінок у наших двосторонніх відносинах. Жителі західних областей України досі пам’ятають 1980-ті роки, коли в Польщі в магазинах не було нічого, крім повидла та тістечок, і вздовж доріг, що вели до Львова, Луцька, Ковеля, кавалькадами стояли славнозвісні польські 126-ті Фіати, які в народі іменуються «малюхами» — малюками. У цих мікроскопічних засобах пересування по одному чи по двоє тихо спали польські громадяни, обкладені усіляким мотлохом, який везли сюди, щоб тут продати, а замість цього купити продукти, а хто трошки багатший — золото. За блатом, звісно, через цінних, у прямому значенні слова, знайомих по цей бік кордону. Над поляками сміялися. Вважалося, що поляки — торгаші, що комерція (яка тоді іменувалася спекуляцією) в них у крові. Історія любить давати щигля. Минуло кілька років, у поляків все налагодилося. Підійшла черга українців — ми ринули туди і також везли все, що бачили. Тільки ми не мали 126-го Фіата, основну масу кочівників по польських базарах становила «піхота», обвішана величезними баулами. Зараз у Польщі вирівнюють ціни з Євросоюзом. І знову за хлібом, за цигарками, за продуктами вони їдуть сюди, інакше не зможуть звести кінці з кінцями. Це дуже характерний зріз наших відносин, і дуже багато контактів між поляками й українцями зав’язалося саме тоді, коли ми їздили один до одного, не через хороше життя, продавати та купувати.
— Як ви думаєте, наші нові умови життя, політичні та соціальні, дають підґрунтя для нових відносин із Польщею?
— Якби Польща й Україна існували у вакуумі, ці відносини можна було б прогнозувати. Але в цьому випадку сильним є чинник третьої сторони. Для Польщі — це Євросоюз. Для нас — «неоліберальна імперія» на сході. Польща декларує, що залишається нашим адвокатом у переговорах із Євросоюзом, що дуже хоче зберегти відкритий режим перетину кордону, що вітає наш капітал на своєму ринку. Ці декларації мають під собою основу, а деякі й справді підкріплені конкретними кроками. Проте полякам нині доведеться дуже жорстко існувати за правилами Євросоюзу. Їм буде справді трошки «не до нас». Фактично, вони здають своє сільське господарство. Фермери не дочекаються таких дотацій, які б компенсували нову різницю в цінах. Дрібним виробникам, які є традиційними для польського сільського господарства, буде несолодко. В умовах, коли частина країн ЄС відкриває для громадян Польщі свої ринки праці повністю, а частина зберігає обмеження для мігрантів ще на роки, полякам доведеться навчитися відчувати себе нормальними, повноцінними членами цієї євроспільноти. Хоча, чого це я? Повноцінними? Як би не так! Вони хочуть бути більш ніж… Адже поляків 40 мільйонів. І Польща наполягає і наполягатиме на такому принципі голосування в європейському парламенті, який би виключив свавілля «великих і старих», тих самих Німеччини та Франції. А частина новообраних польських «євродепутатів», як мені вдалося пересвідчитися під час останньої поїздки, порушуватимуть питання про перегляд несправедливих, на їхній погляд, умов прийняття Польщі до ЄС. Цей польський національний егоцентризм мені особисто дуже симпатичний, думаю, що нам також не завадило б мати його трохи більше. У будь-якому разі, Польща в Європі не розчиниться, і ми про неї неодноразово почуємо. А глядачі каналу «1+1» будуть поінформовані про сусідське життя-буття краще, ніж будь-хто.
