Едуард Сагалаєв — знакова фігура для пострадянського інформаційного простору. Він займав керівні посади в молодіжних редакціях Держтелерадіо СРСР і був одним із керівників програми «Погляд», вів щотижневу програму «Сім днів», закриту за розпорядженням ЦК КПРС, і очолював перший в Росії приватний телеканал «ТВ-6 Москва». Сьогодні Едуард Сагалаєв — президент російської Національної асоціації телерадіомовників. Утім, лише телебаченням сфера його інтересів не обмежується.
— Сформувалося стійке уявлення про те, що Едуард Сагалаєв із телебаченням може зробити все. І все, що він зробить, буде цікавим і успішним...
— І саме тому зараз не час Сагалаєва на російському ТБ... Хоча я абсолютно не засмучений цією обставиною. Навіть більше, маю жартівливий слоган: «Спасибі товаришу Путіну за мою щасливу старість». У зв’язку з тим, що ми з Володимиром Путіним дотримуємося різних поглядів на багато речей, у тому числі, на російське інформаційно-політичне ТБ, я у свій слоган вкладаю те значення, що я надзвичайно задоволений своїм нинішнім способом життя. Останні кілька років, коли в мене з’явилася така можливість, я зміг заповнити свої прогалини у читанні художньої літератури (зараз, наприклад, читаю Муракамі). Я спеціально їжджу до Петербурга на театральні прем’єри — наприклад «Життя за царя» в Маріїнці або спектакль «Ніс». Я приїжджаю до Києва в гості до своїх сина, невістки та внука і дивлюся останні фільми. Захопився індуїстською та буддійською філософіями й нещодавно побував в Індонезії. Я припинив приймати алкоголь, кинув курити, не їм м’яса, тобто займаюся ще й своїм здоров’ям. Іноді думаю: адже могло бути так, що я сидів би в якомусь кріслі керівника й періодично «цілував владний чобіт». Можливо, не дуже коректно говорити такі речі, бо є в цьому непрозорий натяк на те, що деякі мої, дуже шановані мною, колеги (і частина з них — мої учні та друзі) саме цим і займаються. Але, з іншого боку, цього ж не обійдеш.
— Едуарде Михайловичу, ви сказали про те, що нова ситуація позбавила вас необхідності демонструвати свою лояльність владі. На Заході, наприклад, прийнято вважати, що президент Росії значно демократичніший, ніж його електорат. А яка ваша думка?
— Передусім, я вважаю, що колосальна проблема влади в Росії та в багатьох інших постсоціалістичних державах — це ставлення до народу як до дитини. Можновладці вважають: у нас чудовий народ, але ці люди не відають, що коять. І якщо їх за руку не тримати й не вести кудись у світле майбутнє, вони можуть невідомо куди зайти і незрозуміло що накоїти. А якщо їм у руки потраплять сірники, вони ж спалять усе! Тому їм потрібні такі закони, така економіка, така політика і таке ТБ. Мені здається, насправді ми самі створюємо певний фантомний образ народу: ми спочатку йому робимо посилання — як би нам хотілося, щоб він відповідав на ті або інші запитання, і він нам відповідає на ці запитання. Наприклад, виборець дуже добре розуміє, що президент і влада загалом повернулися у бік патріотизму. І обговорення цієї теми стає свого роду хорошим тоном у взаємовідносинах влади й виборців. Але як може існувати патріотизм без знання всієї правди про свою країну? Так само прийнято лаяти ТБ, що розтліває населення. А я, наприклад, ніколи не забуду, як одного разу ми приїхали до Воронезькій області на телевізійний семінар, і мені там розповіли таку історію. Був якийсь хутір у Воронезької області, звідки всі поїхали, і залишилися тільки дід із бабкою удвох. У них є корівка, і раз за півроку їм завозять гас, сірники тощо. Щоправда, електрика на хуторі є. І раптом хтось приїжджає, заходить до їхнього будинку, а дід з бабкою сидять на лавці й дивляться по телевізору шалену порнуху. Всі шоковані. Потім з’ясовується, що хутір так вдало розташований (та плюс ще дід видряпався на найвище дерево і прикріпив там антену), що вони мають можливість приймати всі європейські канали, включно з ось «цим». І вони сидять і дивляться саме ось «це», а не новини СNN. Але якби ці дід із бабкою відповідали на запитання соціологів про розтліваючу роль ТБ, вони б, звісно, жирною галочкою відзначили, що «цього» нам, російському народу, не треба (зауважу, що я зовсім не ставлюся до соціології як до псевдонауки).
ОСОБЛИВИЙ ШЛЯХ РОСІЇ
— У Росії завжди була «чорна сотня», в Росії завжди був антисемітизм (як і в усьому світі, до речі). Росія практично завжди була країною, схильною до імперської політики, не маючи, загалом, на це достатніх підстав. І коли наприклад, хтось встає і починає говорити про велику місію Росії, про те, що в нас є свій особливий шлях, яким ми підемо, то я, як російська людина, завжди відповідаю таке. Перш ніж говорити про особливий шлях, порівняйте громадські туалети в Росії й, наприклад, в Індонезії, де не побачиш ані написаного на стінах лайливого слова, де немає ані бруду, ані відповідного запаху. Отже, кажу, хлопці, давайте займемося всі разом російськими туалетами, а потім поговоримо про якийсь особливий шлях нашої насправді великої й улюбленої країни. Це й буде конструктивний патріотизм.
«ЖУРНАЛІСТАМ ТРЕБА ЗАВАЖАТИ ПРАЦЮВАТИ»
— Як ви вважаєте, а що реально може зробити для процесу демократизації організована спільнота російських журналістів? Чи їх може об’єднати лише хамство естрадного співака на прес-конференції?
— Є така приголомшуюча абревіатура — ПП БСЮО: приватний підприємець без створення юридичної особи. Тож я вважаю, що кожен журналіст — це приватний підприємець без створення юридичної особи. Або нехай навіть зі створенням юридичної особи. Я хочу сказати, що в цій професії кожна людина відповідає за себе. І коли на Всеросійському зльоті журналістів в Дагомисі вставала якась людина і палко кричала на весь зал: «А ось я отримую сім рублів гонорару за статтю. Даєш соціальну справедливість!», то в мене виникало відчуття, що я перебуваю в якомусь Задзеркаллі. Це кричить журналіст? Ну й отримуй сім рублів; може, дарма тебе на зліт відправили, якщо ти більше не можеш заробити.
До речі, щодо того, що я нібито пішов у тінь. Я не пішов у тінь. Навпаки, завтра, можливо, висуну себе на якусь політичну позицію. Нині я — президент Національної асоціації телерадіомовників, але хочу піти з цієї посади також. Я, наприклад, продюсирую фільми. Останній документальний фільм, який я продюсирував, а знімав режисер Олександр Расторгуєв — «Чистий четвер» — отримав п’ять міжнародних премій. Дві у Лейпцигу, дві в Амстердамі й одну в Парижі. Але по російському ТБ його ніколи не покажуть, бо фільм — про Чечню. Я займаюся тим, що мені подобається. І вважаю, що якщо кожен займатиметься тим, що йому подобається і дає йому задоволення, а крім того, ще надає можливість заробляти на хліб (згаданий фільм окупився і навіть приніс мені й Расторгуєву прибуток), це буде дуже добре.
Якщо ж говорити про журналістські організації, то вони хороші, наприклад, для того, щоб ветеранів журналістики обідами годувати.
— Отже, уявлення про те, що журналісти щось можуть зробити для демократизації суспільства — це ідеалізм? І навіть сильні особистості можуть лише продемонструвати приклад самовдосконалення, відійшовши у бік, і більше нічого? До речі, Леонід Парфьонов, на вашу думку, протестував або просто відійшов у бік?
— Історія зі звільненням Леоніда Парфьонова з НТВ — взагалі особливий випадок. Якщо в мені ще є залишки радянського романтизму, то в нього цього немає. Він нормальний, сучасний, просунутий хлопець, плейбой. Для нього в усій цій історії є великі мінуси і є великі плюси. Мінус, можливо, в тому, що він втратив на якийсь час глядацьку аудиторію і заробіток. А плюс у тому, що він створив собі репутацію, «пропіарився» і вийшов на ринок праці, де йому зараз можуть зробити цікаві пропозиції. Але навіть якщо не зроблять, він не товктиметься головою об бетонну стіну, залишаючи на ній криваві сліди. Він просто поїде, наприклад, до Америки і там працюватиме. Бо він нормальна, сучасна людина. І до всього цього треба ставитися без істерики.
Хочу розповісти ще одну історію про журналістське покликання. Коли я став головою Союзу журналістів СРСР, то першою моєю робочою поїздкою була поїздка до Молдавії. Програма була така: народні пісні, танці, хліб-сіль, лазня, винні підвали. Нарешті вирішили побувати в газетній редакції. Приїхали до якоїсь районної газети. І я звернув увагу, що в головного редактора цієї газети — величезні потріскані чорні ручища. І я говорю: «А чому в тебе такі руки? Адже ти — журналіст». І він мені каже: «По-перше, я на лінотипі набираю, бо в нас лінотипістка в декреті — від мене ж» (тобто вона його дружина). «А по-друге, я утримую кролівницьку ферму в себе вдома. Бо як головний редактор районної газети я отримую 80 рублів на місяць, і мені цього не вистачає для того, щоб утримувати мою лінотипістку та вісім дітей». І тому він розводить кроликів. До чого я це кажу? Більшість журналістів чомусь вважає, що в них є якась місія. І якщо в них є диплом, в якому написано «журналіст», то це означає, що всі навколо мають створювати їм умови для того, щоб вони займалися цією діяльністю. Навпаки! Якщо ви — сільський учитель, то вам повинні створювати умови. Але якщо ви журналіст, вам повинні щосили заважати працювати. По-перше, відраджувати вас іти в цю професію. По-друге, платити вам маленькі гонорари. По-третє, здійснювати на вас всілякі замахи. І якщо ви, попри все, все ж таки займатиметеся журналістикою, та ще при цьому зароблятимете великі гонорари, та ще при цьому вас запрошуватимуть у різні газети, журнали й на ТБ, тоді ще сяк- так. Тоді ще можна виправдати вашу схильність до цієї другої найдавнішої професії.
«СТВОРЮЮ МОЖЛИВОСТІ»
— До речі, про створення умов. «Якби мене попросили «театралізовано» висловити свою суть, то я став би в підземному переході, повісивши на шию табличку зі словами: «Створюю можливості». Це цитата з сайта Фонду Едуарда Сагалаєва. Кому і для чого ви створюєте можливості зараз?
— Я вже згадав фільм «Чистий четвер» Олександра Расторгуєва. Інший приклад — Фестиваль цифрового мистецтва «PIXEL:2004», який проходив у Москві. Я очолюю його журі. Можна ще назвати фестиваль документального кіно «Золотий лавр», який я спонсорую. Або фестиваль джазу, який з 15 липня проводитиме у Криму Діма Кисельов. Я — один зі спонсорів цього фестивалю. Тобто я вкладаю частину своїх грошей — або як меценат, або як інвестор — у ті проекти, які вважаю цікавими, і в тих людей, яких вважаю талановитими.
Я хотів би прояснити, що стоїть за словами «створюю можливості». На жаль, я не вважаю себе найталановитішим журналістом у Росії. Понад те, я б навіть не включив себе до десятки найталановитіших журналістів у нашій країні. І я завжди так вважав. Після приходу в журналістику я дуже скоро зрозумів, що, по- перше, я — поганий журналіст, а, по- друге, йти з журналістики мені не хочеться. І тоді я вирішив, що в цій ситуації маю лише один вихід — керувати журналістами. Талановитішими, ніж я. Ось я і займаюся цим вже майже 30 років. І непогано, слід сказати. Бо практично всі зірки російського ТБ свого часу працювали під моїм керівництвом. Хто в молодіжній редакції ЦТ, хто у програмі «Час», хто на ТВ-6. І коли я будь-кого із них запитую, приміром: «Що я для тебе хорошого зробив, коли ти працював під моїм керівництвом?», то чесні люди кажуть: «Ти мені не заважав». І я цим пишаюся. Так, я намагався їм не заважати. І створювати можливості, як це було, наприклад, коли Сашу Любимова в місті Сочі заарештували й намагалися запроторити до в’язниці за нібито спробу згвалтування двох неповнолітніх школярок. І я його витягнув із міліції. Я створював можливості Саші Любимову нормально займатися журналістикою, бо ця ситуація була абсолютно штучно і провокаційно створена сочінською владою того часу, оскільки він приїхав робити для «Погляду» викривальний репортаж про сочінську міліцію. Була безліч інших ситуацій, коли треба було людину захистити, не дати її звільнити.
— Як ви вважаєте, на сьогодні російське ТБ хоч трохи наблизилося до того ідеального образу, в якому ви його уявляли в період перебудови або на початку 1990-х?
— Ні, я вважаю, що зараз у нас, у Росії, нормальне державне партійне ТБ. І не треба жодних ілюзій. І криків не треба. Треба це спокійно розуміти й кожному з тележурналістів приймати для себе рішення, чим він схильний у цій ситуації займатися. Звісно, дуже сумно, що в Росії практично немає альтернатив на федеральному рівні, оскільки практично немає приватних телекомпаній.
Одне із завдань Національної асоціації телерадіомовників, яку я очолюю, — намагатися впливати на владу й консолідувати індустрію, виступати як лобісти нових законів, якихось нових правил гри. І слід сказати, що не все так погано. Скажімо, нині в нас створено нову Федеральну конкурсну комісію з ліцензування електронних ЗМІ у рамках Міністерства культури й масових комунікацій РФ. І якщо раніше, наприклад, у Федеральній конкурсній комісії чиновники були в більшості, а так звані незалежні експерти — в меншості, то зараз співвідношення стало іншим. Чи є це певною ознакою того, що політика в розподілі частот між державними і приватними ЗМІ у нас змінюється, або це якась випадковість, стане зрозуміло найближчим часом. І взагалі мені здається, що десь до пізньої осені ще є якийсь час, щоб усе ж таки зрозуміти вектор розвитку російської політики на найближчі чотири роки. Бо те, що сталося внаслідок реформи уряду, наприклад, дозволяє робити, швидше, песимістичні прогнози. Але ще є певний ресурс часу, щоб мені особисто визначитися: продовжувати розслаблятися й отримувати задоволення від життя або, можливо, час надівати якісь рицарські обладунки... Але «на багаття» я в будь- якому разі не піду — за жодні політичні переконання. Я — не Джордано Бруно. «Він знав, що Земля обертається, але у нього була сім’я». Це про Галілео Галілея. І про мене.
— А якби ви все ж таки пішли на багаття, чи показав би це хоч один із російських центральних каналів?
— Хороше запитання. Я вважаю, що на цьому запитанні в нашій розмові можна поставити крапку, залишивши його без відповіді.
— І ми так вважаємо.
