Уже традиційно в рамках літньої «Школи журналістики» «День» передає свій досвід майбутнім «акулам пера», а наразі — студентам ВНЗ iз усієї України, зокрема, з Острозької академії, Запорізького національного університету, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Дніпропетровського національного гірничого університету і Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Учасників літньої «Школи журналістики» ми вже сприймаємо як колег. Тому що до задачі написання рецензії на одну з книг iз «Бібліотеки «Дня» вони підійшли з власним журналістським «інвентарем» і без нальоту «шкільного твору». Уривки деяких із цих рецензій, а також розмову молоді з головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною ми подаємо в межах рубрики «Прес-клуб «Дня», бо це своєрідний екскурс у майбутнє української журналістики, що вже перетікає у сьогодення.
Анастасія КОВАЛЬЧУК:
— Який, на вашу думку, найцікавіший журналістський жанр?
Лариса ІВШИНА:
— Інтерв’ю. Особливо на телебаченні — адже можна відчути людину саме у той момент, коли вона відповідає. Беручи участь у різних телепроектах, я помічаю, що дуже часто це мить, коли можна взяти опонента «голими руками», втрачається — доки черга ставити запитання дійде до тебе. На телебаченні важливо вміло керувати камерою, показувати реакцію людей, розуміти вимір, у якому йде дискусія. Але сучасне телебачення працює, як радіо: всі сидять, про щось говорять, саму суть і тему бесіди зрозуміти важко, втрачається багато нюансів, які варто було б відтворити. Тому інтерв’ю — найбільш виграшний жанр не тільки для того, щоб говорити, а й для того, щоб показувати. Мені також дуже подобаються «маленькі» жанри — есе, афоризми...
Катерина КУДІНА:
—Чи підтримуєте ви думку Вільяма Теккерея: «Світ — це дзеркало, яке показує кожній людині її власне відображення»?
— Я час від часу повертаюся до теми дзеркал... Сергій Борисович Кримський колись висловив таку думку, що є газети-дзеркала, а газета «День» — це вікно... Відображати — це замало, надто буквально. Журналістика повинна зачіпати більш глибокі речі — такі як правильні пропорції світу, що дають можливість правильно оцінювати, в тому числі й дзеркала... Треба намагатися зазирнути за дзеркало.
Анна СЛЄСАРЄВА:
— Які, на вашу думку, існують переваги друкованих ЗМІ над аудіовізуальними та електронними?
— Класична газета зараз переживає, можливо, не найкращі свої часи, які можна порівняти з тим періодом, коли виникло телебачення і почалися розмови про те, що помре кіно і театр... Але у широкому світогляді людини завжди знайдеться місце і для газет, і для Інтернету, і для радіо, і для телебачення. Переваги, я думаю, в тому, що композиційно будь-яку газету не можна порівняти з електронним варіантом. Так, інтернет-сторінки швидко поповнюються новою інформацією (так само, як радіо, телебачення), але це лише питання швидкості передачі інформації. Коли ви берете до рук газету — вона одразу вам подобається (або не подобається) якістю паперу, фото, змістом, заголовками. Це все створює унікальне композиційне враження. Окрім того, ми завжди можемо повернутися до газетних матеріалів, які нам подобаються... «День» живе ще з ХХ століття. У нас є проекти, які відтоді тривають дотепер. Зокрема, з деяких публікацій у нашій газеті ми робимо книги. Коли я переглядаю деякі малюнки Анатолія Казанського, що вже, на жаль, пережили свого автора, розумію, що часом карикатури в газеті були сильнішими за тексти. Проходить час, але його малюнки тою чи іншою гранню повертають нам його багатосторонній задум. Альбом Анатолія Казанського ще десятиліттями буде цікавим. І все це, безперечно, неможливо відтворити в електронному варіанті.
Ми самі себе обкрадаємо, якщо позбавимо радощів ранкової кави з газетою в руках. Зрештою, життя — багатовимірне, і в ньому має бути «День»...
Лідія АКРИШОРА:
— Скажіть, будь ласка, скільки часу має пройти, аби журналістика в Україні стала об’єктивною і політично незаангажованою?
— Наша країна отримала величезні травми, які позначилися на національному рівні. 1932 і 1933 роки — це не тільки втрата мільйонів людей, а і великий депресивний страх, який був увігнаний дуже глибоко у пiдсвiдомiсть, у психіку. І навіть коли все «розморозилось» у 1991 році, Джеймс Мейс, людина вільного світу, відвідавши нашу державу, поставив діагноз: постгеноцидне суспільство. У такому випадку журналістика має підтримувати енергію у народі. Бажано, щоб журналістика йшла на кілька кроків попереду суспільства і допомогла йому швидше увiйти в правильні параметри... Медіа є надзвичайною зброєю в інформаційному світі, і допуск до неї повинен бути дуже суворим.
Дарина ГУЗЕНКОВА:
— Хто є читачем газети «День»?
— Раніше побутувала думка, що журналісти повинні за собою вести, просвітлювати. Ми зробили інакше: створили особливі партнерські стосунки з багатьма інтелектуалами України, які допомогли нам створити народну інтелектуальну газету. Це Іван Дзюба, Сергій Кримський, Юрій Шаповал, Віктор Горобець, Оксана Пахльовська та багато інших. На мою думку, це є приклад абсолютно унікальної співпраці. Обов’язок тих, хто має більше досвіду, — створити такі правила, за якими більшість людей буде рухатися вперед, щоб їм було нормально і комфортно жити у суспільстві. Тому що є люди, які розробляють ці правила, а є ті, яких задовольняє споживацьке ставлення до життя.
Ліна ШВИДКА:
— Ви часто говорите про те, що треба мати відкрите серце і вчитися. У чому полягає відкритість серця?
— Журналістику можна сприймати не тільки раціонально. У тебе в душі є щось таке, що належить тільки тобі і що може підказати, важлива ця тема насправді чи ні...
Щире відкрите серце — це коли ти відчуваєш, що можеш комусь допомогти, і робиш це. Українці є певною мірою індивідуалістами, і це часто-густо не раз допомагало нам в нашій історії, але потрібно вміти об’єднуватися для певних справ. Україна — це ідеальний союз хуторів. Коли всі живуть на окремих хуторах, але для важливих справ об’єднуються.
Я люблю сама читати всю пошту, яку надсилають наші читачі. Бувають листи, які мене зворушують до сліз. Так, у нас був лист від дівчинки Ані з села на Кіровоградщині. Я його розмістила на першу шпальту, хоча це виходить за межі всіх правил — пошту, як правило, вміщують в окремі рубрики. Я його назвала «Список Анни». Це був список орієнтовно з двадцяти пунктів, які були звернені до українських політиків. Дівчинка була тоді у восьмому класі, в її листі були надзвичайно прості й щирі запитання, наприклад: чому мій батько садить у себе на городі смородину, а наступного ранку все це знищено? Що відбувається з людьми, з народом, з селом? То був якийсь надрив. Цей лист потім прокоментувало на наше прохання багато політиків. І от нещодавно я отримала подарунок долі... Під час зустрічі з острожанами я заговорила про цю історію і помітила дивну реакцію залу. Виявилося, що ця дівчинка, Аня, начитавшись у нашій газеті про Острозьку академію, вирішила вступити туди і зараз вчиться на першому курсі... А ще виявилося, що її батько — єдиний у селі, хто читає газету «День». Тобто він приніс додому газету, яка дала його дочці віру в те, що вона може щось здобути своєю головою. Аня вступила на контракт, але, оскільки всі екзамени вона складає на високому рівні, з наступного року її переведуть на бюджет. Я розповідаю цю історію з вірою, що журналісти здатні багато на що. Це факт.
