Нині наше життя триває ніби у двох паралельних площинах. З одного боку, звичайне виборче божевілля: екрани заповнені агітацією, потоками «джинси», баладами про чудові якості кандидатів і мерзенність конкурентів — звичний бенкет під час чуми, а з другого — власне чума, величезне наступальне угруповання російських військ, що постійно посилюється, на наших кордонах. Матеріальне утримування такого угруповання — справа вельми дорога, і лише для того, щоб лякати сусіда, ніхто на такі шалені витрати не піде. Те, що ми досі тримаємось, — для нас якщо й не перемога, то принаймні непоганий результат, а от для Путіна — нескорена Україна з безвізом, із Томосом, з урядовим гаслом «Геть від Москви!» — це щось, що відгонить поразкою. Кремлівському диктаторові необхідно вирішити українську проблему або записати її собі в пасив. Безсила позиція Заходу Путіна надихає на нові звершення. У студії Євгенія Кисельова на «Прямому» військовий експерт Олексій Арестович висловив припущення, що російський наступ може розпочатися в період між першим і другим туром президентських виборів в Україні, коли виникне щось на кшталт паралічу влади (чиновники всіх рівнів вирішуватимуть питання, на кого з претендентів орієнтуватися) за зразком 2014 року. Швидше за все, йтиметься про серію авіаційних ударів по нашій території перед вторгненням великих бронетанкових мас. Пан Арестович вважає, що українська протиповітряна оборона (ППО) зможе в перші ж дні збити від 30 до 60 російських літаків, що значно протверезить агресора. Є непогані можливості для відбиття танкових атак. Є шанси, але їх треба використати, а вибори тут можуть зіштовхнути Україну в безодню. Ми, на жаль, починаємо забувати уроки 2014 року, вже не пам’ятаємо, що таке параліч влади і чим він для нас закінчиться. Сьогодні політики, експерти, політологи, вирячивши очі, кричать про рейтинги. Де будуть усі ці рейтинги в день «х»? В одному відомому місці... А якщо ще під час ворожого наступу у нас в тилу вилізуть «миротворці» і «пацифісти» — тоді нам кінець...
Політичним фізіономіям, що миготять на екранах, хочеться сказати: не тим ви всі, хлопці, займаєтесь. Проблема №1 — це війна й існування української держави. Все інше — вторинне. На абсолютній більшості телеканалів демонструють повне нерозуміння цієї істини. На ICTV влаштовують бенефіс за бенефісом кандидатів у президенти. На «Свободі слова», як завжди, з темноти з’явився ведучий Карп’як, а на трибуні вималювався полковник Гриценко. Ведучий оголосив «благу вість»: виявляється, в країні відбувся якийсь «форум» якихось «демократичних сил». Що означає демократичних? Це поняття абсолютно девальвувалося. Хто тільки у нас за роки незалежності не називав себе демократом... Гриценко знову наголошував на своїй чесності і порядності, як у тому жарті: «Як скромна людина, на що я неодноразово вказував...» Мимоволі згадався викривальний фільм «Військовий стриптиз» на каналі «Прямий» про феноменальне самороззброєння української армії в період каденції в Міністерстві оборони А.С.Гриценка. Хоча торкнулись і міністрів Соломатіна і Лебедєва, але виявилось, що вони не найкрутіші «пацифікатори» українського війська.
Пан Гриценко на всі звинувачення на його адресу заявляє, що особисто він нічого не продавав, оскільки продажем зброї і техніки займається не Міністерство оборони, а інші структури. Тут Гриценко говорить правду. Але не всю правду. Чи можна собі уявити, щоб якась група комерсантів вривалася у військові частини і забирала танки, літаки, гармати на продаж без санкції Міністерства оборони? Без того, щоб міністр засвідчив, що такі озброєння ЗСУ не потрібні і можуть бути вилучені і продані?
За часів чесного Гриценка було продано (за версією «Прямого») 250 зенітно-ракетних комплексів. Було продано єдиний підводний човен (тут у мене сумніви, оскільки його було захоплено РФ 2014 року), оскільки Гриценко вважав, що в басейні Чорного моря є лише дружні Україні держави. Армію постійно і різко скорочували. А те, що від неї залишалося, концентрували на заході України, при цьому східний кордон (із Росією) був голим.
Автори фільму «Військовий «стриптиз» показали розкішну садибу чесного Гриценка в районі Кончі-Заспи. Звідки розкіш? Пригадали журналісти і колишнього заступника міністра оборони Кредісова, який звинувачував свого чесного шефа в корупції...
За Гриценка військові містечка масово продавалися під житлове будівництво, але військові квартир там не отримували. Бойові машини піхоти продавали за 60 тисяч гривень, що у багато разів нижче за реальну ціну. За демпінговими цінами продавались і літаки. Масово вилучалися переносні зенітні ракетні комплекси (ПЗРК), знищувалася стрілецька зброя. Ліквідували як клас оперативно-тактичні ракети типу «Ельбрус», будь вони у нас нині, Росії було б складніше проти нас воювати. Сьогодні багато хто в Україні не розуміє: коли триває війна, обирають перш за все верховного головнокомандувача, а вже потім — президента. Ось під цим кутом зору потрібно дивитися на всіх кандидатів. Зараз РФ розраховує на зраду в Києві, якби РФ була впевнена, що Україна стоятиме до кінця, не демонструвала б такого нахабства. У Москві чекають «ключів» від України на президентських і парламентських виборах. А Гриценко (хоч і полковник) знову розповідав казки про добровольчу армію замість мобілізаційної. Ці фантазії свого часу занапастили УНР, коли 36-мільйонна Україна не змогла виставити понад 100 тисяч бійців, а більшовики з їхньою масовою мобілізацією створили армію в кілька мільйонів і розчавили всіх. До речі, естонський народ, якого на той період було менше мільйона, поставив під прапори своєї армії кожного десятого естонця і переміг червону Росію, взявши зокрема російський Псков. Більшовицька Росія визнала себе переможеною і виплатила Естонії контрибуцію — 16 тонн російського золота. А ми з нашими фантазерами і диваками все програли... До речі, міністр Гриценко доручив годувати солдатів приватним фірмам. У мирний час це добре. А у воєнний? Яка фірма змусить свого співробітника годувати солдатів під вогнем противника? Але, судячи з усього, пан Гриценко у війну не вірив і бачив довкола України лише «дружні» держави.
На «5 каналі» повідомили цікаву інформацію. Нещодавно компетентні органи РФ депортували до України таку собі Олену Бойко, антиукраїнського пропагандиста (на жаль, нашу громадянку). Кілька років ця пані на російському ТБ не втомлювалася обливати Україну брудом. Вона зробила все можливе для підтримки російської агресії проти України, вичерпалася, стала непотрібною, і її як відпрацьований матеріал викинули на батьківщину просто до рук СБУ. Сама Бойко визначила ситуацію так: «Мене використали і викинули, як брудну ганчірку». Ця пані визнала себе дурепою, в чому публічно й розписалася. А на що вона розраховувала? Всі ці проросійські діячі і всі етнічні росіяни для Росії — це просто витратний матеріал, пішаки.
Якщо РФ буде політично вигідно, вона захищатиме росіян (навіть тих, хто ніякого захисту не потребує), а якщо заробити політичний капітал не можна, то РФ і пальцем не поворухне, навіть якщо етнічних росіян десь смажитимуть на шашлики.
Усім прихильникам Росії в Україні треба написати над своїм узголів’ям: «Пам’ятай пропагандиста Олену Бойко!» Люди (і свої, і чужі) для РФ — це сміття, тлінь і прах, який нічого не вартий.
Москвофіли рано чи пізно будуть списані Москвою, коли потреба в них відпаде. А якщо комусь хочеться бути «брудною ганчіркою» (самовизначення О.Бойко) — то це їхній власний вибір.
Підозрюю, що розбещена в Україні свободою і демократією Бойко поводилася в Росії неправильно. Мабуть, дозволяла собі критичні ноти на адресу російської влади — мовляв, слабо вона тисне на Україну, треба сильніше. А тамтешнє начальство навіть такої критики не сприймає. І якщо ще Гіркіна-Стрілкова там змушені терпіти (нещодавно цей діяч вийшов із плакатом, протестуючи проти можливої передачі частини Курильських островів Японії): куди діватися, свій кадр, знову ж таки — надто багато знає (зокрема про Крим і Донбас), то з іноземкою (а Бойко в РФ — іноземка) ніхто церемонитися не став. І вирушила Олена до дбайливих рук СБУ, оскільки ФСБ РФ вирішила об неї своїх рук не бруднити. Її приклад — іншим наука.
