На загальнонаціональних каналах серіали як і раніше займають значну частину ефірного часу. Причому, з 2017 року суттєво змінилася географія виробників. Від США і РФ до США, країн ЄС, Туреччини та Польщі. І звичайно — серіали вітчизняного виробництва, що, здавалося б, не може не радувати. Ось до них ми і вирішили придивитися.
Три тижні поспіль на телеканалі «Інтер» вирували пристрасті. Я не про те, про що ви подумали. «Пристрасті за Зінаїдою», 12-епізодний серіал, який відзняла «Кінокомпанія «Київтелефільм». Так, в усякому разі, написано в початкових титрах. Які передують багатомісячній праці великої знімальної групи. Фінальні ж подають її поіменно. Режисер-постановник серіалу — російський актор і режисер Олександр Мохов. У заголовній ролі — російська акторка і телеведуча Настя Задорожна, виконавці головних ролей: російські серіальні артисти — той-таки Олександр Мохов, Ганна Казючиць, Андрій Чернишов, Антон Соколов. З українських — в епізодичних ролях відзначилися Володимир Горянський та Олександр Данильченко. Неув’язочка якась виходить. Та, втім, яка різниця! Хто сьогодні читає «поминальник», що нестримно біжить, (даруйте, є в телевізійників такий немилозвучний термін).
Можливо, звісно, під час виготовлення фільму було задіяно технічну базу «Кінокомпанії «Київтелефільм», та в безсловесному натовпі на якомусь хвацькому сценарному віражі (сценарист — Каріне Фоліянц, кандидат мистецтвознавства, яка викладала драматургію та історію кіно в різних росіийських навчальних закладах, як повідомила «Вікіпедія») підвернулися якісь «зірки екрану-початківці», не знаю. Не з’ясовувала. Мене мистецтво захопило.
В одній з анотацій до серіалу малограмотний копірайтер, пишаючись, вочевидь, своєю асоціативною знахідкою, написав, що «Пристрасті за Зінаїдою» — парафраз оскароносного фільму Володимира Меньшова «Москва сльозам не вірить». Ну, аби, не дай Боже, недалекоглядний глядач каналу не надумався перемикати: кіно, мовляв, буде душевне, про нелегку жіночу долю, але всі терни героїня подолає і у фіналі побачить небо в діамантах.
І справді. Серіал розпочинається з мажорної ноти — чиста й наївна дівчинка Зінаїда Крилова, що рано втратила батьків, дізнається, що її мрія здійснилася — вона вступила до вишу! Без протекції і хабарів. Як годиться в такому разі, вона радісно біжить в невідому далечінь, несамовито розмахуючи сумочкою, волосся розвівається (укладений чубчик, щоправда, форму зберігає) і кричить усім зустрічним про свою перемогу... Й одразу стає нестерпно нудно — адже це не стилізація під фільми 50—60-х років, де певна гіпертрофованість поведінки світлих героїнь «Весни на Зарічній вулиці» чи «Летять журавлі» сприймається як умовний романтичний образ, а цілком реалістична картинка з 90-х, які багато хто добре пам’ятає.
А навіть хто не пам’ятає, знають, звісно, що ці самі 90-ті увійшли в історію з епітетом «хвацькі». І вже за кілька хвилин після початку 12-серійного марафону ми переконуємося в цьому — серед білого дня хазяї міста намагаються побити чужинця, який їм не до вподоби. Та ба — за іронією долі поруч опиняється сама (!) Зінаїда! І рятує бідолаху. Звісно, їхня зустріч була обумовлена. Як і цей наївний сюжетний поворот. Любов з першого погляду, гра в хованки із зав’язаними очима («А давай ніколи не розлучатися?!»), вагітність, зрада друга, дивовижне перетворення юної дівчинки-янголятка на залізну леді, яка не пробачає образ. З’ясування стосунків, падіння з обриву, яке, на щастя, не мало сумного кінця (адже попереду ще довгих 11 серій). Поява благородного ботаніка-пожильця, який возиться із сином Зінаїди, як із рідним, і (й до ворожки не ходи) закоханий в його маму. Несподівана поява за кілька років батька дитини, в якого, звісно, не склався бажаний шлюб із заможною нареченою і кар’єра за кордоном. Адже зло має бути покараним — цих прописних істин нас навчають з дитинства. Дізнавшись про те, що в нього є син, хлопець повертається до провінційного міста, і пристрасті спалахують з новою силою. Зінаїда-кремінь, тому горе-батько викрадає дитину, новий вірний друг знаходить дитину, але зазнає побиття і потрапляє до в’язниці. А незабаром Зінаїда дізнається про його смерть. Від’їзд із міста, аби розпочати нове життя, продаж сусідкою квартири — потрібно допомогти матері-одиначці (цієї миті можна було сперечатися на всі виручені кошти, що добру, але наївну жінку кинуть, проте підпал квартири і її смерть — це вже перебір, аби виправдати «Пристрасті за Зінаїдою», умисне перебільшення — якщо хтось не зрозумів).
Зінаїда у відчаї, але на обрії (святе місце порожнім не буває) з’являється новий благородний герой — зірка районної газети, який на наступний після знайомства день приводить дівчину до редакції і заявляє, що вона буде його асистенткою. Агов, колеги, що працювали в 90-х у ЗМІ, навіть у столичних, чи чули ви про таку посаду — асистент?! До того ж, не в головного редактора, а у звичайного кореспондента. Хоча, власне, що вдячним (якщо такі є) глядачам до таких професійних дрібниць. Адже головне, в Зінаїди на обрії замайоріло щастя (вона не байдужа до автора резонансних кримінальних публікацій). Щоправда, маленька подробиця — виявляється, він одружений, і в нього смертельно хвора дитина.
Це всього лише точкове перелічення пристрастей, що вирували в трьох, не довгих за хронометражем серіях. Здавалося б, усі можливі фатальні удари Зінаїда вже пережила — не було, хіба що, втрати пам’яті після падіння з обриву, сестри-близнючки, підступної та жадібної, про яку вона й гадки не мала, темного минулого загиблих батьків і його резонансу в нелегкій долі Зінаїди. Я припустила, що щось подібне станеться в дев’яти епізодах, які залишилися. Адже треба було дрівець у вогонь підкидати, аби пристрасті за Зінаїдою не тліли. І майже вгадала, були, щоправда, варіації сценарних знахідок.
Аналізувати, навіть просто ділитися емоціями про те, що відбувається на екрані наступними вечорами, так само безглуздо, як розмовляти з телевізором. Це настільки приголомшливо (не в хорошому сенсі слова) та убого, що мимоволі спадає на думку: «Чи це не жарт? Витончений, креативний? Адже не можна серйозно випускати таке на одному з центральних каналів країни?» Мені навіть спало на думку, що до знімальної групи спеціально набрали дилетантів усіх професій — мовляв, киньмо їх у вир кіновиробництва і погляньмо, чи випливуть. Від костюмерів: якщо у благородного олігарха дружина — красуня-стерво, то неодмінно в леопардовому вбранні (ну, а в чому ж іще?). Постановників: бійки в кадрі такі смішні й мультяшні, що хочеться самому комусь натовкти пику, хоч ніколи й не пробувала, але, передбачаю, що краще вийде. Гримерів: коли син Зінаїди гине в аварії, повідомити про трагедію до неї приходять двоє міліціянтів — ну, це, скажу я вам, номінація на «Оскар-навпаки»: один — утрируваний лиходій з вибіленим обличчям і запалими очицями, інший а-ля Іван-дурник із зачіскою під горщик. Певно, в тому теж таємний сенс є, авжеж. «Майстрам діалогу» взагалі премію виписала б: сцена, коли Зінаїда на прохання колеги і залицяльника кримінального репортера «спалилася», ставлячи жучок у помешканні правильного олігарха, і журналіст пояснює їй, що вся ця затія була потрібна йому лише задля того, аби дістати компромат на господаря і отримати гроші, які необхідні, оскільки дочка вмирає. Залізна Зінаїда все розуміє, розтікається, як метал у доменній печі, і солодкоголосо шепоче; «Ну, хочеш, я тобі солоденького принесу...» Солоденького принесу, Карле! Або, не пам’ятаю вже в якій сцені: «Мені байдуже, на якому фортеп’яні граю...» Згадався одразу бородатий філологічний анекдот: «Сиджу в кіні, в першому ряді, в зеленому пальті...»
На цьому тлі навіть калька з уже згаданого фільму «Москва сльозам не вірить» (син-малюк спить, героїня після важкої зміни, а то й двох, хвора, сидить вночі за підручниками, і... ні, не здогадалися, не засинає (це но-хау), а непритомніє) здається шедевром режисерської майстерності — вірю!
Нещодавно на просторах інтернету мені трапився заголовок «П’ять фільмів про кохання, від яких холоне кров». Здається, після «Пристрастей за Зінаїдою» я стала сніговою королевою. А тут ще реклама не пам’ятаю чого, яка переслідує в серіалі зі слоганом: «Лисець вже близько». Є припущення, що вже настав.
