Події останніх тижнів актуалізували питання, яке і до цього періодично виходило на перший план суспільного дискурсу — чи можлива в Україні чесна й відповідальна журналістика? Видається, саме так має формулюватися на концептуальному рівні проблема, унаочнена «казусом Сергія Лещенка». А на рівні повсюдних розмов у міському транспорті, де не вживаються ані слово «дискурс», ані поняття «концепт», дискутують про те, чи всі в Україні журналісти продажні, а якщо начебто й не всі, то за скільки можна купити найпринциповіших і найбойовитіших із них? Приблизно так само ведуть мову і про антикорупціонерів: скільки коштує спрямування їхньої уваги в потрібному напрямі чи здійснення операції «заплющ очі, та найміцніше»?
Ну, а те, що низка знаних журналістів публічно підтримала Лещенка і Ко — мовляв, усе законно, кошти легальні, покупка квартири оформлена вірно, і нічого зазирати в чужі кишені, — лише підняло градус суспільних настроїв. Бо посполиті громадяни (не має значення, з вищою освітою чи з середньою) вважають, що не може журналіст-розслідувач, який викриває злочинні оборудки сильних світу сього, заробляти на цьому чималі кошти; а от кулю в лоб чи автомобільну катастрофу заробити чесний антикорупціонер може, і таке траплялося і трапляється не тільки в Україні. Так само і керівниця неприбуткової організації не може заробляти мільйони, якщо, звичайно, ця неприбутковість не є засобом відмивання чиїхось неправедно здобутих грошей. Чи мають рацію ці громадяни, оті самі «маленькі українці», як їх назвав колись популярний, а нині вже забутий політик? Як на мене, мають. А ще вони мають повне право рахувати гроші в чужій кишені, якщо то кишеня політика, чиновника чи просто знакового публічного діяча. Адже громадяни-виборці мусять (так, саме мусять!) контролювати істеблішмент, інакше вони втрачають саму можливість бути громадянами, як це сталося, скажімо, в деяких сусідніх країнах, і не тільки в них...
Так, справді, цілком імовірно, що всі гроші, які мали у своєму розпорядженні фігуранти нинішнього скандалу, — це законно здобуті гроші, й усі документи оформлені правильно. Але ж існують суспільна мораль і журналістський етос; принаймні, вони мають існувати. І їхні норми можуть далеко не завжди збігатися з буквою закону. Поясню на прикладах.
Такий нестандартний марксист, як Анатолій Луначарський, стверджував свого часу: провідною рисою буржуазного етосу, тобто культурних взірців і норм поведінки, є чесність. Бо ж які нормальні товарно-грошові відносини, яке розширене виробництво, який розвиток національної економіки можливі за відсутності чесності в ділових операціях? Можна, звичайно, прагнути «втопити» конкурента, але не можна при цьому виходити за певні межі (нехай і не окреслені правовими нормами), бо нехтування правилами гри поверне проти тебе силу не тільки закону, а й звичаю.
Утім, до чесності (незламності «купецького слова») буржуазний етос на наших теренах не зводився. На початку ХХ століття у середовищі серйозних підприємців було прийнято приблизно третину чистого прибутку пускати на особисті потреби, стільки ж — на розширення чи модернізацію виробництва, а решту — на благодійність, на соціальні потреби населення. Не можна сказати, що ця система була ідеалом соціальної гармонії, але вона все ж працювала — навіть за умов самодержавства, яке обмежувало й економічний розвиток, і соціальне партнерство, і політичні права підприємців. А от нувориші під час Першої світової війни, «сівши» за сприяння державної бюрократії на вигідні замовлення (система «відкатів» запрацювала тоді на повну силу), цю традицію зламали. Вони оформлювали свої оборудки законним чином, але при цьому гребли все під себе. І така поведінка стала не найостаннішим чинником загальної ненависті злидарів взагалі до всіх заможних у 1917-му...
Отож видається, що деякі знакові журналісти й антикорупціонери (чи то особи, які намагаються поєднати ці дві якості) надто вже подібні до згаданих нуворишів останніх років існування Російської імперії. Бо, видається, треба зважати на загальні настрої у злиденній країні та на тотальну невіру в те, що чесний журналіст може заробляти у цій країні мільйони, не обслуговуючи когось із «грошових мішків». А ще зважати варто на журналістський етос (на щастя, він усе ж таки існує, хоча і у фрагментованих частинах журналістської спільноти), на об’єктивну потребу діяти так, щоб суспільна довіра до мас-медіа не зменшувалася і далі (а в останній рік таке зменшення стало фактом). Бо ж настанова — «я візьму своє табло, а там хоч трава не рости», — несумісна ані з професійним етосом, ані з нормами діяльності в сучасному суспільстві. Це — психологія найманця, кондотьєра, грабіжника-окупанта, а не чесного й відповідального громадянина, тим більше, борця-антикорупціонера.
На цьому можна було би поставити крапку, якби не ще одна прикметна річ. З якогось дива герої скандалу у своїх антикорупційних розслідуваннях чогось уникають — принаймні, в останні роки — оповідей про дії персонажів, які стояли біля витоків кланово-олігархічної системи в України, які й створили ту атмосферу майже тотальної корумпованості органів влади всіх рівнів. З якого дива, цікаво, різке підвищення добробуту антикорупціонерів збіглося зі зміною векторів їхніх розслідувань і викриттів? Я розумію, що тут також усе законно: про що хочу, про те і пишу, — але чи вписуються дива такого штибу в журналістський етос і прості норми моральності?
