Останні кілька тижнів російські ЗМІ жваво обговорюють тему лжеветеранів війни. Надто вже багато стало тих, хто на різного роду урочистостях, в тому числі й на 9 травня, хизується численними нагородами, в тому числі й золотими зірками Героїв Радянського Союзу, стоячи на трибунах і виступаючи перед молодіжними аудиторіями з патріотичними промовами. Одного такого лжеветерана, який заполонив на початку 2000-х пресу своїми «спогадами», — «полковника» Маслова, який начебто мав посвідчення учасника параду Перемоги під №1, — викрив Віктор Суворов у книзі «Святое дело». З’ясувалося, що цей персонаж не тільки не був учасником параду й полковником, а був засуджений військовим трибуналом 1945 року за кримінальний злочин на 10 років ув’язнення (які відбув до останнього дня) і позбавлений звання... ні, не полковника, а лейтенанта. Але тривалий час перед тим «полковник» Маслов щедро роздавав інтерв’ю, ділився «спогадами» про своє спілкування із самим Сталіним...
Цього року увагу журналістів привернула передусім бабуся в формі генерал-майора з двома золотими зірками — Героя Радянського Союзу і Героя соціалістичної праці. Жінок-генералів у Радянській армії взагалі практично не було, а обидві золоті зірки — Героя Радянського Союзу і Героя соціалістичної праці — мала тільки легендарна російська льотчиця Валентина Гризодубова. Почавши розслідувати цю справу, журналісти швидко знайшли фото, де ця жінка 2010 року фігурує у формі полковника й із однією лише зіркою Героя Радянського Союзу. Якби вона цим і обмежилася, то, цілком імовірно, ніякого розголосу й не було б. Але... Хочеться-бо стояти на Красній площі на трибуні поблизу Путіна й Медведєва з георгіївською стрічкою на грудях, приймаючи парад! От і почалося журналістське розслідування, яке дало воістину феноменальні результати: виявляється, ця жінка ніде не стоїть на обліку у ветеранських організаціях. Невідомо, яким чином вона потрапила на Красну площу, пройшовши всі загороджувальні кордони й суворі перевірки документів. Швидше за все, був якийсь дзвінок «згори», але в президентській адміністрації покладають провину на... ветеранські організації.
Як було з’ясовано журналістами, «жінка-генерал» розповідала москвичам, що її звуть Олександра Гріняєва. Але справжня ветеран війни Гріняєва, яка мешкала в Москві, померла ще 2000 року, й не була вона ні полковником, ані генералом, ані Героєм Радянського Союзу. Втім, лжеветеран, про яку йдеться, справді має прізвище Гріняєва, але звуть її Шолпан Курмангаліївна. Її чоловік Григорій Гріняєв служив у війську, але був звільнений у запас ще 1977 року. На початку 1990-х він ударився в політику дуже специфічних кольорів: скажімо, 1993 року був серед заколотників у Білому домі, за що отримав «орден» від Сажі Умалатової, яка самочинно оголосила себе очільником Верховної Ради неіснуючого СРСР і аж до 2005 року роздавала щедрою рукою «державні» нагороди, аж до золотих зірок Героїв. От і Григорій Гріняєв не раз з’являвся на «червоно-коричневих» мітингах у формі генерал-лейтенанта із зіркою Героя Радянського Союзу. Помер він 2004 року, поховали його як героя, проте незабаром вибухнув скандал — на цвинтарі знайшли кілька могил таких самих фальшивих героїв, які не фігурували у списках Міноборони. А дружина «генерала» й «героя» і сама почала публічно з’являтися у відповідній формі та з нагородами...
Нахабство інших фальшивих ветеранів та героїв також не знає меж. Скажімо, такий собі Дмитро Легкоступов 9 травня гуляв російською столицею у формі генерала армії аж із трьома зірками Героя (тоді як добре відомо — таких насправді було тільки троє: льотчики-аси Покришкін та Кожедуб і маршал Будьонний). Інший подібний персонаж дефілював у формі генерала-чекіста з двома зірками (з 27 двічі Героїв Радянського Союзу, які живуть сьогодні, 24 космонавти та троє авіаторів — і жодного чекіста). Ну, а із однією золотою зіркою і несусвітньою кількістю нагород у святкові дні (й не тільки впродовж них) у Москві дефілює чимало осіб. І не лише дефілює, а й використовує своє фальшиве ветеранство задля одержання всіх можливих і неможливих пільг.
Переконаний, що такі картини й таких персонажів неважко знайти й у Києві. Тим більше, що українські закони зараховують до ветеранів війни всіх, хто воював аж до 31 грудня 1954 року, тобто не тільки фронтовиків, а й карателів із військ МВС та МДБ, які воювали з власним народом. Годі й казати, що ці карателі й молодші значно за справжніх учасників війни, і здоров’я зберегли краще, і виступати «правильно» готові в будь-який момент, гнівно викриваючи «українських буржуазних націоналістів»...
І тут ми підходимо до головного. Не міг Путін дозволити Сажі Умалатовій щедро роздавати фальшивим ветеранам фальшиві нагороди, якби йому це не було потрібно. Адже ці нагороди отримували тільки «правильні» люди, непохитні сталіністи, ненависники будь-яких проявів свободи й демократії. Не стали б російські «компетентні органи», які так ретельно пильнують за учасниками акцій протесту, дозволяти лжеветеранам (сам підбір нагород яких засвідчує їхню фальш, бо не можуть сержанти й навіть полковники мати генеральські ордени, і навпаки) стояти на високих трибунах і виступати перед молоддю. Просто люди такого ґатунку дуже потрібні російській владі. Фальшуючи під гаслами «захисту історичної правди» історію Другої світової війни, намагаючись приховати страхітливі злочини сталінського режиму та виставити борців проти цього режиму найостаннішими злочинцями, Путін та його команда використовують лжеветеранів, обвішаних «золотими зірками» і «бойовими орденами» для підтвердження своєї правоти — дивіться, будь ласка, які героїчні люди засвідчують нашу правоту! Але в сучасному світі є Інтернет, є сумлінні журналісти, є й справжні ветерани війни. Такі, як Анатолій Дімаров, котрий відмовився від ордену з рук Віктора Януковича і ніколи не хизувався своєю справді бойовою біографією. То чи не час уважно придивитися й до тих, хто в Україні найгучніше кричить про «Родіну та Сталіна», якого ґатунку їхні нагороди й за що вони насправді отримані?
