Минулого недільного вечора на каналі «1+1» Валерія Мірошниченко
представила новий спецпроект про ювілейний ХХХ Київський МКФ «Молодість»,
фестиваль студентського й дебютного кіно. Цього року вже були розповіді
про Берлінський, Канський, Венеційський МКФ — найпотужніші й найповажніші
міжнародні фести.
Як і кожен фестиваль, «Молодість» дарує телевізійникам
вдосталь сюжетів, щоб їх можна було цікаво розгорнути. На «Молодості»,
як і на кожному конкурсному фестивалі, завжди вистачає внутрішньої драматургії,
вистачає драм, невтішених творчих амбіцій та марнославства, «несправедливо»
й «неправильно» нагороджених фільмів і навпаки — «несправедливо» й «неправильно»
ненагороджених. Усе це так і проситься на екран, але не завжди про ці образи,
«неправильності» й «несправедливості» зручно розповідати. Споконвічна проблема
документального фільму — не переступити межу етично дозволеного. І ще одна,
супутня проблема: залишатися якомога безстороннішим хронікером чи активно
впливати на хід подій?
Програма Валерії Мірошниченко «Молодість» утридцяте» —
більше, ніж просто репортаж про ювілейний фестиваль. Хоча (й закономірно)
це був один із провідних її сюжетів. А в цьому сюжеті був підсюжет — чому
повноцінний міжнародний кінофестиваль так важко проводити в Україні; і
чим далі, то легше не стає. Цей підсюжет до кінця не розгортався, але відповідь
на питання крилася в одній із фраз Валерії Мірошниченко: «… для нас фестиваль
став чужим святом». Річ у тім, що в останні роки, коли в Україні майже
зовсім не знімається дебютне кіно, й мізерно — студентське, і вартісних
картин від того, закономірно, не більшає, вони якщо й потрапляють до конкурсних
програм «Молодості», то не отримують там нагород.
Ось із цього, майже підсвідомо-чинного, до кінця не розгорнутого,
ювілейно-сумного підсюжету-сюжету виростає інший сюжет. Саме його — вже
цілком свідоме й продумане — розгортання виводить телепрограму «Молодість»
утридцяте» за межі звичайності. І варто б нам зрезонувати на почуте й побачене…
Фестивальна колізія, що її було винесено на телеекран…
Мабуть, перебуваючи під (згаданим — психологічним, громадським чи ще якимось)
тиском, відбіркова комісія фестивалю включає до конкурсної студентської
програми якомога більше українських фільмів. І той із них, що мистецьки
є найслабшим (чи не з усієї міжнародної студентської програми), — він раптом
перемагає. Треба розуміти, що його відстоювали українські члени журі (їх
двоє з п’яти), перебуваючи під тим самим тиском і підсвідомо пам’ятаючи
про «чуже свято».
Як ця колізія розгорталася авторами програми… Дуже просто
й, разом із тим, ефективно й ефектно. (І вичерпно.) Було змонтовано заочну
дискусію між двома поважними українськими членами журі, з одного боку,
а також з новоспеченим директором-продюсером кіностудії ім. О. Довженка
та поважним німецьким кінознавцем — з іншого. Було показано уривки із двох
фільмів, як брати, схожих за змістом, але, як небо і земля, протилежних
за якістю виконання: тим самим українським студентським і дебютним французьким…
Перші жаліли наших студентів: що в них немає достатніх матеріальних умов
для творчості, а їхні фільми дуже глибокі, і що їх останнього часу занадто
критикували. Другі стверджували, що відсутність коштів не завадить зняти
геніальне кіно, і наводили промовисті приклади. А директор-продюсер, зокрема,
наголосив, що не побачив в українських картинах абсолютно нічого, вартого
хоч якоїсь уваги, і що на цих студентів, із цього навчального закладу,
вже сподіватися годі.
Висновком із вуст Валерії Мірошниченко пролунали питання:
чи етично нагороджувати кіно тільки за те, що воно своє? Чи не робимо ми
йому таким чином ведмежої послуги? Але програма поставила й питання, що
вони не були озвучені автором прямо. Зрештою, ці питання увесь час ставило
й «не наше свято» — МКФ «Молодість». Бо ніхто, крім нього, від року до
року, не давав такої повної картини нашого кіно, таких очевидних підстав
говорити про його пригнічений стан.
Отже… Чи є у вітчизняного кінематографа майбутнє, коли
роками не плекається кіно дебютне? У чому наріжна проблема української
кіношколи? Чому в цих фільмах не чується неспокою, а радше відчувається
тотальна байдужість? Чому студентським картинам не вистачає віталістичної
енерґії? Чому в них так багато загальних роздумiв про вічне й так мало
конкретних роздумів про сьогоднішню ультрадраматичну реальність? Чому так
рідко зустрічається експеримент?
Або ми почнемо зараз, і серйозно, шукати відповіді на поставлені
телепрограмою й фестивалем питання, або через рік наше кінематографічне
несвято стане ще яскравішим.
