У минулому залишилися жахливі в’язниці та поняття «дисиденти», яким лякали не одне покоління радянських громадян. Сьогодні тим, хто вивчає історію, часом важко зрозуміти, чого ж домагалися ці люди, заради чого вони жертвували роками свого життя, з чим сперечалися й чого прагнули? На це запитання спробує відповісти проект каналу «1+1» — документальний серіал від авторів «Червоного ренесансу» Олександра Фролова і Віктора Шкуріна — «Дисиденти». Найцінніше в цьому фільмі — не лише документальні кадри, а й інтерв’ю зі справжніми дисидентами, які дожили до наших днів. Режисери об’їздили всю Україну, продовжують поїздки за її межі, щоб устигнути відобразити унікальні сторінки історії.
— Дисидентами за радянських часів називали тих, хто пройшов табори «за політичними статтями». А кого ви у своєму фільмі називаєте дисидентами?
— «Дисидент» у перекладі з латини означає «інакомислячий». У характеристиці цього слова ми дотримуємося латинського оригіналу. Не всіх дисидентів кинули до в’язниці. Деякі уникли в’язниці, хоча вони мислили інакше. Той же Іван Драч — він не сидів, хоча в думках був заодно з дисидентами. Для нас серед українських дисидентів найбільш яскрава постать — Ліна Костенко. Тому що Драч писав партійні вірші, а Ліна Василівна ніколи не бруднила руки, і її не посадили лише внаслідок величезності її масштабу. Просто не можна було це зробити — її ж усі знали. А Стус тільки стартував, тому його можна було легко придавити, заховати. Про все це говорить один з героїв нашої стрічки. Ми взагалі будуємо нашу стрічку на максимальному залученні учасників тих подій. На щастя, більшість із них живі. Ми відзняли Івана Михайловича Дзюбу, розмовляли з доктором філософії, політв’язнем Євгеном Сверстюком. Він — в’язень сталінських, а потім брежнєвських ГУЛАГів, великий мислитель, публіцист, поет. Є в нашому фільмі інтерв’ю з художником Панасом Заливахою, який 1965 року отримав свої п’ять років за буржуазний націоналізм — за те, що в зображенні Тараса Шевченка відступив від прийнятого канону. Відзняли Леся Танюка — він не належить прямо до дисидентів, але ж дисиденти почалися від шестидесятників, від виникнення нової генерації української культури. Іван Драч, Ліна Костенко — це була свіжа, молода кров на тлі переляканого, вже непрацюючого Тичини, офіційного Малишка. Ми зняли Левка Лук’яненка — чоловіка, який просидів у тюрмі сумарно 27 років, а свого часу був засуджений за розстрільною статтею. Він 40 діб просидів у камері в очікуванні розстрілу, поки вирок не замінили на 15 років.
Їздили ми й за кордон — до Ізраїлю. Там ми зустрічалися з відомим ізраїльським політиком Натаном Щаранським. Він — дисидент, правозахисник, родом iз Донецька. У сімдесятих жодного дня не проходило, щоб радіо «Свобода» або «Голос Америки» не говорили про Щаранського — «в’язня совісті». Це фантастична особистість — його так і не зломили. Внаслідок переговорів уряд Ізраїлю зрештою дійшов угоди з Брежнєвим обміняти Щаранського на якогось радянського шпигуна. Натана (тоді ще Анатолія) привезли з таборів до Німеччини, а коли вели на обмін, співробітник КДБ інструктував його: «Виходьте з літака і йдіть прямо». Щаранський сказав: «Стоп! Я хочу зробити заяву!» КДБ-істи мало не знепритомніли: «Досить заяв, Щаранський! Йдіть прямо». «Ні, — відповів він, — я прямо не піду, я піду зигзагами!»
В Ізраїлі ми поспілкувалися ще з декількома людьми. Це письменник Йосіф Хейфіц, який попав у зону за те, що колись написав про Йосіфа Бродського. Там же він сидів разом з українцями, й вони стали його найкращими друзями. У таборах він написав книжку, якими шляхами — це окрема захоплива історія. Інший наш персонаж — Ар’є Вудка — людина, яка володіє феноменальною пам’яттю. Він говорить: мені, щоб запам’ятати поетичний текст, достатньо двічі пробігти його очима. Чому його талант зацікавив нас? Із зони вивести якісь документи, а тим паче творчість Василя Стуса, було практично неможливо. Ар’є Вудка став тією людиною, яка «упакувала» собі в голову й у пам’яті винесла з в’язниці близько 30 віршів Стуса! Вже після звільнення з ув’язнення він ще близько року перебував у Радянському Союзі, оформляючи виїзд до Ізраїлю, і тільки коли опинився там, більш як через рік, він сів за стіл і по пам’яті записав усі вірші.
— Історію радянських років переосмислювали вже багаторазово, вже зроблені ледве не всі можливі викриття. Чому ви думаєте, що ваш фільм сьогодні буде цікавий широкому глядачеві?
— По-перше, історію вивчати не зашкодить, і говорити на історичні теми теж не зашкодить. Тим паче що кожне покоління формує своє уявлення про історію. А по-друге, це фільм про свободу та вільних людей, а це поняття поза часом. І ціна свободи різна в кожний час.
— З тих людей, з якими ви спілкувалися, чи пошкодував хтось про свій вчинок?
— Ми кожному з наших героїв ставимо це запитання, і відповідають вони по-різному. Хтось, як Євген Сверстюк, каже: так, шкодую, так, це були роки, викинуті на вітер. Тому що він на момент, коли його кинули до в’язниці, був уже дорослою успішною людиною. А ті, кого забирали з третього курсу університету, вважають роки, проведені в таборах, другою освітою й досі згадують про них, як про найкращі в житті.
