«Криниця для спраглих» — дебютний режисерський фільм Юрія Іллєнка, видатного українського кінематографіста, людини надзвичайної творчої енергії, особистості, яка вособлює цілу епоху в нашому кінематографі.
Юрій Іллєнко є одним із ключових творців феномену, який увійшов до історії під назвою Українське поетичне кіно.
«Криниця для спраглих» — фільм-притча. Це метафорична, алегорична, багато в чому символічна оповідь, в якій ідеться про, сказати б, наріжні буттєві речі — про сенс життя, про родинні цінності, про людину серед людей та людину серед природи.
«Криниця для спраглих» є фактично трагедійним твором, що веде про руйнацію традиційної української цивілізації. Дід Левко з невісткою живе в селі, живе у хаті, що їх замітає пісок забуття. І він — серед цієї фактично пустелі — з усіх можливих сил піклується про криницю, джерело духовної наснаги.
Стрічка, сценарій до якої написав також кінодебютант — випускник сценарних курсів поет Іван Драч, фільмувалася 1965 року й не була випущена на екрани компартійним кінокерівництвом. Її заборонили для глядача, а у відповідному документі було вказано, що режисер припустився «ідейних збочень».
Фільм вважався банально «антиколгоспним», та й не тільки. Нереальний ландшафт, засипаний піском, неродюча земля і спрага замість звичного на соцреалістичному екрані буйного сільського процвітання — вочевидь, що це сприймалося як виклик.
І лише 1987 року, вже на схилкові всієї комуністичної влади й наприкінці СРСР, десятки тих фільмів було реабілітовано. Із ними й «Криницю для спраглих», заборону якої можна вважати знаковою для часів переслідування вільнодумства та фізичного знищення невгодних творів мистецтва.
Юрій Іллєнко згодом про «Криницю для спраглих» у притаманному для себе експресивному стилі писав: «То ексклюзивно мій, суто естетичний жест, який своєю силою перевершив усі політичні, етичні й прагматичні інвективи свого часу. Це був фільм, від якого міг поїхати дах у світового кіно».
Особливою, оригінальною є звукова палітра стрічки — з неї максимально усунено діалоги, а музична складова є мінімалістичною, переважно тужать народні пісні. Тут гуляють шуми: вітер, скрип криниці, брязкіт відра, шерхіт листя, що повсякчас відтіняється тишею...
Так починав Юрій Іллєнко як режисер. Ширше ж про його подальшу кінотворчість ітиметься в програмі у спеціальному сюжеті.
Насамкінець іще одне прикметне свідчення про фільм. 1988 року Іллєнко показував «Криницю для спраглих» на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско, після чого в одному з поважних американських кіновидань з’явився схвальний відгук, в якому, зокрема, були такі слова: «Це абстрактний візуальний твір, і він не для пересічного кіноглядача, проте має колосальний скарб для тих, хто цінує величну силу простоти. Це проста алегорія про абсолютність людської спраги. Іллєнкові кадри також прості, і їхня сила може губитися для сучасної аудиторії, звиклої до високотехнологічних спецефектів».
