Духовна й естетична «міра речей» як частина творчого світогляду Василя Пилип’юка — визначного майстра художньої світлини, редактора і видавця, професора Львівської академії мистецтв, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та престижних міжнародних відзнак у галузі фотомистецтва — стала доступнішою для численних гостей його рідного села Новоселиця Снятинського району Івано-Франківської області, де відбувся бенефіс митця.
«КОНІ, МОЇ КОНІ»
Формальний привід — 45-річчя творчої діяльності — став для знаного покутянина нагодою зібрати односельців і друзів біля рідного обійстя та школи, щоб пройти важливий моральний іспит. І кожен, хто відгукнувся на цей клич Василя Васильовича, відчував значимість події насамперед серцем...
«ДОРОГА ЖИТТЯ»
Зала сільського Народного дому, яка від того дня матиме ім’я Василя Пилип’юка, стала на певний час емоційним центром цього чарівного куточка Покуття. У вестибюлі — виставка вибраного з багатющого фотомистецького доробку автора, на сцені — святкова інсталяція. Слово за словом — від селищного голови, директора школи до івано-франківських, львівських і київських гостей — розкривався і формат Василя Пилип’юка як індивідуальності й «людини-інституції».
«СКРИПАЛЬ» / ФОТО ВАСИЛЯ ПИЛИП’ЮКА
Презентований «Біобібліографічний покажчик», а також книжка «Митець національної світлини» і фотоальбом «Львів, осяяний небесами» (85-й авторський том!) стали певним навігатором по широкому діяльнісному полі Василя Васильовича. Понад 2500 позицій праць (фотоальбомів, путівників, монографій), статей, інтерв’ю, публікацій фоторобіт, рецензій на твори, згадок у пресі та інтернет-ресурсах — це лише статистична опція виміру внеску Василя Пилип’юка в сучасну українську культуру.
«ДОРОГА ДОДОМУ»
Про змістовне наповнення його творчості й організаторських зусиль говорили ректор Національного лісотехнічного університету України Юрій Туниця, ректор Української академії друкарства Богдан Дурняк, голова Львівської обласної організації Національної спілки журналістів України Ярослав Климович, голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита, заступник начальника з виховної роботи Академії Сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного полковник Юрій Гусар.
«ГУЦУЛКА»
Серед вітальних слів було оголошено про нові почесні відзнаки Василя Пилип’юка, зокрема рішення керівництва Львова про нагородження митця «Золотим гербом Львова», а також званням Почесного доктора Академії Сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.
Але такого роду «протокольні» пункти програми не дав формалізувати ведучий — народний артист України, актор львівського Театру ім. М. Заньковецької Євген Федорченко, гнучко переводячи офіційну тональність промовців на мову дотепного жарту та музичного мистецтва. Підтримати друга приїхали «зіркові» постаті української естради — народні артисти України Василь Зінкевич та Іван Попович, заслужений артист України Олег Кульчицький. Народні мелодії в сучасній інтерпретації, а також пісенні шедеври Олександра Білаша, Володимира Івасюка та інших композиторів створили особливу, неповторну атмосферу високого мистецтва з акцентованою національною духовною наповненістю. «Два кольори», «Червона рута» та інші знакові твори пісенної культури другої половини XX століття присутні співали стоячи, усією залою, з особливим почуттям єдності та непроминальності духовно-ціннісного імперативу Нації в реаліях сьогодення.
Бенефіс Василя Пилип’юка ще раз підтвердив, що мистецтво, поруч із мовою, релігією й усім звичаєвим комплексом, і далі залишається ефективним засобом загальнонаціональної консолідації, а також тим ресурсом, який визначає державну перспективу України в колі інших культур і держав Європи та світу.
* * *
«День» вирішив розпитати фотомитця про відчуття від усвідомлення такої поважної дати — 45-ліття творчої діяльності. Але це виявилося непростою справою — упродовж кількох днів не відповідав домашній телефон Василя Васильовича, поза зоною був і мобільний. Коли ж журналіст «Дня» нарешті додзвонилася до пана Пилип’юка...
— Вибачте, зараз не можу говорити. Я в дорозі, погано чути. Будь ласка, зателефонуйте годинки через дві, коли дістанемося Моринців...— голос приємно-тривожний, а це означає, що Пилип’юк, сто разів визнаний і заслужений, попри ювілей, знову в робочому процесі... — Але не впевнений, що й там поговоримо — кажуть, зв’язок поганий...
Розмова відбулася-таки. Щоправда, нетривала. Майстрові категорично бракує часу!
«МОЯ ДУША, МОЄ СЕРЦЕ ГОВОРЯТЬ ФОТОМЕТАФОРАМИ...»
— Я далеко від рідної домівки, на Черкащині, в Моринцях, де народився наш дорогий Тарас Григорович. Працюю над десятим томом «Постаті. Шевченкові посвята». Уже був у Звенигородці та Кирилівці (від 1929-го «Шевченкове». — Ред.). Далі планую відвідати Канів, Київ, Полтаву — побуваю всюди, де ступала нога Тараса Григоровича, — говорить Василь Пилип’юк.
— Хто готуватиме текстовий матеріал?
— Заступник директора історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмила Михайлівна Шевченко, яка залюбки зголосилася до роботи, коли відчула мій настрій... Знаєте, для цієї книжки я не просто готую ілюстративний ряд. Фотометафорами говоритиме моя душа, моє серце... Це будуть рядки Шевченка, перекладені на мою художню фотографію. Першого грудня книжку мають отримати всі бібліотеки України. Це державне замовлення.
— У вас за плечима сорок п’ять років творчої праці, яка потребує неабияких сил, енергії, швидкості реакції, неспання, переїздів тощо... Не втомилися від такого ритму?
— Якось доля так склалася... Дев’ятирічним взяв до рук апарат і відтоді живу мистецькими проектами. Нещодавно побачила світ моя 87-ма книжка. Мабуть, давно побив уже рекорд України... А може, й рекорд Книги Гіннесса... Але хочеться працювати й працювати, бо попереду, після Шевченка, в мене буде Леся Українка, великий том «Моя Україна», «Київ», «Львів» у чотирьох томах, пори року — «Літо», «Осінь», Весна» і «Зима»... Роботи багато, аби Бог дав здоров’я.
— Свій творчій запал і любов до фаху зуміли передати синові...
— Коли народився син, я дуже хотів, щоб він успадкував мій фах. На жаль, до десятого класу Володі до фотографування було байдуже. 2004-го я взяв його, одинадцятикласника, на помаранчеву революцію. Ми пробули на Майдані дванадцять днів, і він захопився фотографуванням, а як отримав за це ще й грошову винагороду... Після закінчення школи вступив до Академії друкарства, яку успішно закінчив, і тепер навчається в аспірантурі, працює над дисертацією, видав зі мною у співавторстві кілька книжок. Те, що син є продовжувачем мого фаху, — найбільша нагорода від Бога.
— Коли ви відкрили свою галерею?
— 2006-го. А вже 2009-го провів І Всесвітній салон художньої фотографії «Світло й тінь», де зібрав понад 400 авторів із 50 країн світу. На жаль, три роки салон не працював, але наступного року ми його відновимо й зробимо постійно діючим.
— Коли маєте вільну хвилину, про що найчастіше згадуєте?
— Як я вже казав у якомусь інтерв’ю, «мені з кожним роком все важче бути молодим»... А щодо спогадів, то найчастіше згадую рідне село Новоселиця, де народився, рідне Прикарпаття, Покуття... Вони мене бентежать, не дають відпочивати... Зробив одну книжку про Новоселицю над річкою Рибницею, зараз працюю над книжкою про Покуття, щоб район мав мій фотоальбом... Звісно ж, згадую про шкільних друзів, пам’ятні вечори в рідній школі. Чудово вкарбувався в пам’ять Франковий університет, який я закінчив (факультет журналістики) 1974-го... Є багато спогадів, які бентежать, ятрять душу, й це дуже й дуже приємно! Спокою немає!
— На вашу думку, за рахунок чого була, є й, із усього видно, буде фотографія, причому як кольорова, так і начебто стара-старезна чорно-біла?
— На мою думку, ніякий Інтернет з його новітніми технологіями не замінить паперової книжки та фотографії. Щодо світлин, то кожен кадр, закарбований сьогодні, буде великою пам’яттю й через десятиліття... Я навіть написав монографію «Українська художня фотографія. Етапи становлення та мистецькі засади розвитку», де представлено її розвиток від 1839 року до сьогодні. Переконаний: коли фотографія (репортажна, етюдна, портретна...) переростає в художню, це — справжній мистецький твір. Українці у фотографії дуже талановиті! Дуже багато є знаних українських фотомайстрів у світі — жодна міжнародна виставка не обходиться без їхньої участі. Але особливо дивують своїм мистецтвом львів’яни — здобувають майже на всіх виставках за своє мистецтво золоті, срібні та бронзові нагороди. І це дуже радує. До речі, моя галерея завжди відкрита для фотомайстрів, де вони мають можливість і відпочивати, й організовувати виставки, й все це — безкоштовно. Тобто роблю все можливе для Національної спілки фотохудожників.
— І в контексті попереднього запитання... Що можете сказати про роль фотографії в газеті «День»?
— Не подумайте, що хочу вас хвалити... Але відразу ж зазначу, що такого високого розуміння фотографії як прекрасного виду мистецтва, крім «Дня», не має жодне видання в Україні. Тобто я ставлю саме в цьому розумінні вашу газету не на одне із перших місць, а на перше місце. Крім того, тільки «День» проводить в Україні міжнародний салон — виставку фотографій «Дня». Передплачую «День» для галереї роками, купую й для дому, читаю кожний номер і, звісно ж, милуюся прекрасним ілюстративним матеріалом. Дякую пані Івашиній за змістове наповнення видання, але особливо — за підтримку розвитку фотографії як мистецтва в Україні!
