Польський фантаст Станіслав Лем, приймаючи у себе журналістів з України, поцікавився: «А що знають ваші 20-літні українці про епоху Брежнєва?» Запитання влучне: удавана наближеність у часі оманна. Моя 11 річна племінниця мріє піти на парад, тоді як її бабуся досі обурюється, коли згадує демонстрацію 1 травня 1986 року.
Минулого тижня, згідно з завчасним рішенням відзначати на державному рівні 85 річчя В. Щербицького, ТБперетворилося на машину часу. І молодь отримала можливість скласти своє уявлення про час, анекдоти якого вони без товмача не розуміють. Щоправда, спочатку було враження, що на їхню увагу не розраховували.
БІЙМА
Олег Бійма (його фільм «В. В. Щербицький. Спроба епiтафiї» було показано по УТ-1 у понеділок) обрав жанр ліричної оповіді. Автор звертається до глядача від свого імені, претендуючи на право виборного підходу до фактів і подій. Але насправді ця вибірковість обернулася вмілим монтажем хроніки з позитивними відгуками. Єдиний, кому дозволили у фільмі згадати про Щербицького без обов’язкового з огляду на ювілей зітхання, був Євген Сверстюк.
Для Бійми Щербицький, з одного боку, — це Ікар, чий «політ був красивим, а падіння фатальним», з іншого боку, — герой свого часу, в якому нібито інакше було не вижити. «Це особистість, трагічнішої за яку я не знаю», — говорить у фільмі Борис Олійник. Другий учасник «Спроби епітафії», Павло Загребельний, підсумовує авторську розповідь про репресії 1970- х: «Щербицький винен — винні й всі ми. І цей гріх ми повинні спокутувати разом». І після слів про 1972 й, коли«радянські ідеологи поховали мрію про волю», Бійма ставить кадри хроніки, де хор виконує пісню «Мы — советский народ» на тлі пам’ятника революціонерам.
Те, про що говорив Бійма, а також те, на що він натякав і що свідомо залишив поза кадром, було зрозуміле і прочитане його сучасниками. Але в результаті такого «поетичного» викладу «етапів великого шляху» нинішній 20-літній може прийти тільки до одного висновку: iнодi погано говорити «ми», і не тому, що погано бути разом, а тому, що потім мучитиме почуття провини. Щербицький для нього залишиться гарною людиною, яка не змогла пробачити собі Чорнобиля.
БЕЗУЛИК
Той, хто має можливість переглянути запис четвергової програми Анни Безулик на тему «В. Щербицький. Людина і номенклатура» («1+1») , може переконатися, що в ході дискусії було висловлено весь спектр наявних у суспільстві думок про Щербицького. І про те, наскільки нинішні нові українці є породженням радянської номенклатури, і про те, що В. В. не мав ані квартири, ані дачі, і про те, що недоречно святкувати 85-річчя людини, яка «не хотіла бути українцем». Але захисники Щербицького були занадто спокійними, опоненти — занадто емоційними. А спроби ведучої розібратися, що таке номенклатура, до істини не наблизили.
А що в результаті залишилося від цього дуже темпераментного обговорення в пам’яті молодої непідготовленої людини? Набір фраз, що запам’яталися?
ВАВИЛОВА
Якщо фільм О. Бійми був спробою епітафії, то в Олени Вавилової ( «В. Щербицький. З відстані часу», КТМ , субота) вийшла саме епітафія. Знову були Врублевський і Шевченко, футбол і голуби. І все це — із придихом. Відстань до героя, яку обрала автор і ведуча фільму, виявилася занадто великою. Відтіля видно тільки гарне. Навряд чи настільки солідна дистанція викликає довіру в сучасної молоді.
І все-таки за одне хотілося подякувати й О. Біймі, й А. Безулик, і О. Вавиловій: своїми роботами їм вдалося поховати всі ті безглузді легенди, що ходили про дружину Щербицького. В обох картинах Рада Гаврилівна мудро і спокійно розповідала про свого чоловіка перед камерою, а в
«Я так думаю» про неї тепло говорили колеги по школі, де вона 44 роки викладала російську мову і літературу.
КОНТЕКСТ
Уся ця готовність ТБ дотримуватися вказівок зверху була б обтяжливою, якби не існував нинішній контекст. Новинний. У понеділок один із каналів, показуючи поминки на могилі Щербицького, змонтував загальний план зайнятих жуванням новоукраїнських функціонерів із крупним планом обличчя Левка Лук’яненка. Коментарі зайві. А у п’ятницю ТСН («1+1») розповіли про скромний похорон дружини людини, яка, як і Щербицький, виросла у радянській системі, але обрала інший шлях. Попрощатися з Леонідою Світличною до церкви на Аскольдову могилу прийшла невелика група людей. Усі — свої. Ті, кому вона допомагала. Ті, для кого родина Світличних була центром шестидесятництва. На десять років Леоніда пережила Івана, який не витримав ув’язнення. «Ці двоє людей залишили до цих пiр нещасливу Україну», — ці заключні слова репортажу Олени Мацюцької можна заперечити, але в рамках «ювілейного» тижня вони пролунали справедливим докором.
ХАЗАН
У фільмі Любові Хазан (« Під знаком голуба» , СТБ , субота) дружини Щербицького не було. Не було багатозначних авторських відступів. Був економний, а тому гранично виразний текст, стрімкий монтаж, чіткі відбитки кожного епізоду і — розмова з глядачем на рівних. Година пролетіла як мить. «Під знаком голуба» Любові Хазан — це сучасний погляд на першу персону Радянської України.
Вже у перші хвилини Хазан заінтригувала: радянські керівники, на відміну від західних лідерів, не прагнули чимось виділитися. І ставить свій діагноз: це і є вітчизняне явище — мімікрія. А Щербицький був серед тих, хто володів мистецтвом залишатися при всіх керівниках «актором другого плану».
Журналістка описує історію свого героя на тлі історії республіки, партії, країни. Коло експертів значно розширене — до традиційних протягом тижня В. Врублевського й О. Блохіна додалися М. Рижков, Є. Лігачов, В. Коротич, Л. Кравчук, Г. Крючков, С. Кульчицький, М. Попович, В Лановий. Країна була великою, Щербицький реально міг претендувати на вищі посади в ній, і без московських коментаторів неможливе було об’ємне уявлення про те, що відбувалося.
Хазан змогла за короткий ефірний час викласти суть злету і падіння Шелеста, Семичасного, Маланчука. Її фільм — це історія, яку можна відчути, осмислити, почути. Ми почули пряму мову Щербицького — у день, коли його обрали Першим секретарем ЦК КПУ, і в день, коли подав у відставку (приголомшливий за простотою зображальний ряд а ля дівочий альбом — розірвана надвоє фотографія Щербицького і Горбачова). Нам показали вікно кабінету, звідки до Щербицького Дніпропетровською областю керував Брежнєв, а незабаром після нього — Лазаренко. У підвалі місцевого музею імені Яворницького продемонстрували стіл (надійний, дубовий), за яким тоді працював секретар обкому. Ми на власні очі переконалися, що центральні вулиці Дніпродзержинська і Верхньодніпровська зроблено за калькою: в одному кінці — пам’ятник Леніну, в іншому — погруддя земляку, двічі Герою Радянського Союзу: у Дніпродзержинську — Брежнєву, у Верхньодніпровську — Щербицькому.
І навіть захопленню Першого голубами Хазан знаходить пояснення: цей птах символізував революційну мрію. І про дорожній знак «Обережно, голуб», і про те, що голуби в період Щербицького були священними коровами, багато хто довідався від Хазан уперше. Розвіяли легенду про голубів, які нібито випадково кружляли над похоронним кортежем, про які було в Бійми та у Вавилової. Голуб’ятник зі стажем розповідає у фільмі, що до нього прийшла людина і запросила прийти на похорон із голубами.
Хазан знімає завісу таємничості, оперуючи документальними свідченнями. Наприклад, після смерті колишнього Першого секретаря ходили чутки про самогубство. Історик С. Кульчицький перед камерою говорить, що, можливо, і мало місце передозування лік. Також доказово озвучені припущення про наполегливе запрошення Щербицького до Москви. Так, неофіційно вони були, але Щербицький не бачив себе в кріслі Косигіна: тоді вже було зрозуміло, що планове господарство розвалюється, та й не хотів В. В. повторити його сумну долю Косигiна.
Але найбільший успіх фільму (особливо на тлі неясності в цьому питанні інших ювілейних проектів) — у чіткому розміщенні акцентів у справі репресій проти української інтелігенції. У фільмі Євген Сверстюк говорить: «Багато залежало від того, хто був нагорі, наскільки він стримував (репресії. — Ред. ). Шелест стримував, а Щербицький, думаю, умив руки». І відразу називають імена загиблих у таборах Стуса і Марченка. Хазан вписує трагічні долі інтелігенції в конкретну історичну ситуацію.
Чітко вибудована система координат завжди відрізняє гарного історика. Вона дозволяє розглядати особистість відповідно до часу.
Ну, а юнакові, «обдумывающему житье», я би порадила фільм Любові Хазан як гарний посібник з епохи застою.
