Не так давно на телеканалі СТБ стартувала широкомасштабна телевізійна інформаційна кампанія, яка складається з двох телепроектів — тележурналу «www.Європа.Life» та серії документальних фільмів «Новий Старий Світ». Проект ініціювало Представництво Європейської Комісії в Україні. Незабаром цей цикл також ретранслюватимуть у регіональній телемережі «Уніка ТБ» та столичних кабельних каналах.
Познайомити Україну з Європою з допомогою телебачення Представництво Єврокомісії доручило телевізійному інформаційному агентству «П рофі ТБ». У проекті «Новий Старий Світ» автори спробували відобразити життя Європи за останні 50 років. Герої фільмів розповідають про події, які сталися в їхньому особистому житті, житті їхніх країн і всього континенту (з подібними запитаннями «День» ось уже рік звертається до українських експертів у своїй традиційній щотижневій рубриці «Що хорошого? Що поганого?»).
Автори проекту здійснили подорож до дванадцяти європейських країн. Героями їхніх фільмів стали французький культовий письменник Фредерік Бегбедер, легенда світового кіно Мілош Янчо, «головний» літописець Європи Норман Дейвіс і багато інших унікальних європейців. Український глядач отримав унікальну можливість почути їх усіх і зрозуміти, чому континент, колись розділений війнами і стереотипами, прийшов до об’єднання. Про особливості «Нового Старого Світу» «Дню» розповідає автор проекту та генеральний продюсер ТІА «Профі ТБ» Ганна БЕЗЛЮДНА.
— Як ви вважаєте, чому, незважаючи на постійне декларування євроінтеграційних спрямувань України, такі проекти з’явилися не з ініціативи українських телеканалів, а завдяки «гуманітарній допомозі» Представництва Європейської Комісії? Європейська тематика не належить до рейтингових?
— Я б не називала цю допомогу «гуманітарною». Це спільний проект, у якому зацікавлена як Україна, так і ЄС. Крім того, не завжди потрібно проводити прямий взаємозв’язок між декларованим бажанням України вступити до ЄС і створенням якогось телевізійного продукту. Якщо Україна заявила, що в найближчому майбутньому хоче вступити до ЄС, то це аж ніяк не означає, що всі канали повинні перестати показувати російські або американські фільми та програми, а демонструвати тільки ідеологічно правильні європейські фільми, як, наприклад, «Іспанка», з типовою ідеологією Євросоюзу. Тому я не вбачаю проблем у тім, що в цьому випадку ініціатором виступила Європейська Комісія.
Є дві причини, чому ініціаторами цих проектів не виступив жоден із національних каналів. По-перше, всі українські канали на сьогодні більше тяжіють до розважальної продукції полегшеного жанру. У нас, у принципі, документально-публіцистичний жанр (на відміну, наприклад, від Польщі або Швеції), в відсотковому співвідношенні представлений набагато слабше. Глядача від нього фактично відучують. Я вважаю, що це стратегічно неправильно, оскільки такий жанр щонайменше дає можливість замислитися над чимось, крім побутових проблем. Це інформативний, пізнавальний продукт. Сьогодні ніша, яку, по суті, повинні займати документальні програми, фактично вільна. По-друге, такі продукти — досить дороге задоволення. Аж ніяк не кожен український канал може собі це дозволити. Вклавши гроші в розважальний формат, канали можуть знайти йому спонсора в особі якогось виробника алкоголю та чудово почуватися з фінансового погляду. Документальні формати в стереотипному сприйнятті наших потенційних спонсорів не є комерційними.
— А які рейтинги документалістики?
— Український глядач протягом останніх кількох років привчився до максимально попсової продукції, часто невисокого рівня. Без єдиного натяку на аналітику. Якщо ввечері вибірково поклацати по загальнонаціональних каналах, то можна уявити собі, про що думають телевізійники, створюючи той або інший продукт. Вони діють за методом найбільшого спрощення. Зрозуміло, якщо є програма «Прихована камера», то там має бути тільки смішний сюжет. Там немає місця для напруженої роботи мозку. А якщо це, наприклад, програма «Документ», то там автори, напевно, за час написання текстів разів п’ятнадцять ставлять перед собою запитання — на кого це розраховане, чи зрозуміє глядач? Такі програми можна перерахувати на пальцях однієї руки. Тому про рейтинги говорити недоречно, оскільки їх вимірює не тема, а глядацький попит. Я можу сказати, що рейтинги тележурналу «www.Європа.Life» адекватні рейтингам телеканалу СТБ суботнього ранку, а рейтинги фільмів «Новий Старий Світ» — рейтингам СТБ у неділю. Вони знаходяться на рівні, а іноді їхній рейтинг вищий за рейтинг програм, які стоять поряд. Отже, глядачу це цікаво.
— Проекти анонсували як «телевізійну інформаційну кампанію». Як би ви сформулювали мету і завдання цієї кампанії?
— Мета кампанії — інформувати українського глядача, який є жителем Європи, про її реалії, зміни в ЄС. Завдання цього проекту: дати уявлення звичайному глядачеві про те, чим є сучасна Європа. У будь- якому випадку всі європейські процеси позначатимуться на життя України. А я особисто вважаю, що чим більше людина знає, тим їй, якщо не легше, то цікавіше жити.
— Як здійснювався «кастинг» героїв і тем для циклу «Новий Старий Світ»?
— Ми обирали максимально різні напрями життя європейців. Ті ситуації, які цікаві кожному та які кожен із нас переживає. У нас, наприклад, є програма, яка окремо присвячена політиці ЄС в області охорони здоров’я та соціального захисту. Думаю, що багатьом нашим глядачам буде цікаво побачити умови перебування майбутніх мам у звичайному фінському пологовому будинку.
— «Кожне покоління європейців шукає свою Європу». Цю цитату з програми підтверджують слова Фредеріка Бегбедера, що йому «по барабану» коріння, адже євро він може витратити де завгодно. Чи не вважаєте ви, що ці слова звучать досить цинічно?
— Зовсім ні. Це його життя. У чомусь я йому співчуваю, а в чомусь заздрю. Точно так само і він мені. Я це дуже чітко відчула під час інтерв’ю. Теоретично нас із ним можна назвати одним поколінням, і те, що він говорив, це, в принципі, типовий настрій для сучасної Західної Європи — дуже благополучної матеріально і водночас.. безідейної. Очевидно, людина — така ірраціональна істота, що їй увесь час має чогось не вистачати. І те, «чого нам не вистачає», у всіх абсолютно різне. Якщо порівнювати українське й європейське покоління 25—35 років, то можна констатувати, що в них абсолютно різні пошуки. Європейці шукають ідею, а в нас цих ідей більше ніж достатньо, але нам не вистачає часу для втілення хоч би деяких із них. Тому нічого цинічного в його словах немає. Для нього не існує кордонів. Українець із закордонним паспортом може поїхати до дуже обмеженої кількості країн. Перед європейцем такі проблеми не постають. Можливо, він трохи бравірує, що йому плювати на Францію. Він типовий француз, але француз сучасний, який живе у відкритій Європі без кордонів.
— У зв’язку з інтеграційними процесами історичні сторінки між європейськими країнами поступово стираються. З приходом до євро така «національна особливість», як власна валюта, зникла. Як, за спостереженнями творців проекту «Новий Старий Світ», європейські країни борються з «побічними наслідками глобалізації», наскільки їм вдається зберегти свою індивідуальність і не стати «Сполученими Штатами Європи»?
— Валюта справді є одним із символів державності. Але це не символ нації. Я не вважаю, що європейці сьогодні втрачають свої національні особливості. На даному етапі я абсолютно чітко можу навіть зовні відрізнити жителя півночі Європи від жителя її півдня. Незважаючи на те, чи буде це брюнет італієць, чи блондин швед. Я можу, звичайно, помилятися, але відмінності вловимі і в манері поведінки, і в міміці.
Я не знаю, чи з’являться «Сполучені Штати Європи» (хоча це також один з існуючих варіантів). Насправді сьогодні в це мало хто вірить. Але навіть якщо це й станеться, то я думаю, що американським Штатам ніколи не зрівнятися з європейськими. Адже США — це країна, що складається з космополітів, людей, які приїхали освоїти новий шматок землі, щось завойовувати. Європейці не завойовують — вони зберігають, оберігають. Це — різні засади. Я — людина європейської культури, і багато в чому американців не розумію. Мені, наприклад, чудово відомо, що таке п’яте покоління моєї сім’ї. Європейці схильні до емоцій, сентиментальності. Тому вони ніколи не стануть схожими на американців. Європейці — це люди з хорошою історичною пам’яттю. Навіть у побуті, наприклад, у поляків дома висять фотографії дідусів-прадідусів і взагалі різних (навіть далеких) родичів, французи в п’ятницю ввечері ходять сім’ями в ресторани і дарують дружинам квіти, навіть фаст-фуди в Європі мають більш домашній вигляд, ніж у США.
Інше з маленьких, але помітних відмінностей між європейцями — це ставлення до одягу. У фінів, шведів це — джинси, светр. У французів і італійців зовнішньому вигляду приділяють набагато більше уваги. Звісно, коли люди починають більше спілкуватися між собою, то, безсумнівно, вони певним чином впливатимуть один на одного. Навіть чоловік і дружина згодом стають схожими. Крім того, традиції новоствореної сім’ї можуть бути не схожими на традиції своїх же батьків. Європейці дуже серйозно ставляться до понять «національність», «національна мова», «релігія та культура». Така національність, як «європеєць», загалом нікому й не потрібна, і ніхто до цього не прагне. Європейське громадянство — це одне, але ж це не національність. Отже, проблем ідентифікації європейця не існує.
— Хто такий сучасний європеєць?
— Для прикладу візьмемо середній вік 30-40 років. (25 років для європейця — це «дитинство»). Сучасний європеєць — це людина, яка дуже добре знає комп’ютер. Він дуже мобільний і знає щонайменше дві мови. Тому він цілком спокійно може вибрати собі місце роботи і не тільки на території своєї країни. Він упевнений у своєму завтрашньому дні. Він може планувати своє життя на десять- двадцять років уперед, на відміну від нас із вами. Ми, звичайно, також можемо планувати наше життя, але це буде досить умовно, дуже часто ми вимушені вживати слово «якщо»… Сучасне покоління європейців — це люди, які живуть у захищених умовах, створених сучасними державними системами, і ЄС у тому числі.
— А образ сучасної Європи?
— Я дуже по-різному ставлюся до європейських країн. Мені вдалося побувати в багатьох із них і мені складно уніфікувати загальний образ. Я нічого нового не відкрию, коли скажу, що це благополучне, в матеріальному плані, суспільство. Коли люди живуть у достатку та стабільності, то у своїй масі вони незлі й неагресивні. Там немає відчуття постійної гонки, як у нас.
— Якщо судити із розмов із героями ваших фільмів, чи знають Україну в Європі та чи чекають нас там?
— Безумовно, знають. Той самий Бегбедер уже бував в Україні. Жителі колишнього соцтабору знають нас за визначенням. А чекають чи ні? Героям фільмів я таке запитання не ставила — запитання було б не за адресою. А загалом, я думаю, що до України вони безумовно ставляться інакше, ніж до Польщі або Угорщини. Україна для них — частина колишнього Радянського Союзу. Нас вони менше знають. А якщо чогось не знаєш, то починаєш до цього ставитися насторожено. На сьогодні вони поки що думають, як пережити нинішнє масове розширення ЄС. Вони бояться за нові робочі місця. Вони хвилюються, що до благополучніших країн рине потік робочої сили із країн-новаків, і намагаються вберегтися від цього. Хоча на прикладі тієї самої Португалії масових переселень не спостерігалося. Крім того, існує ціла низка поступальних кроків, і «зона Шенгена» розшириться не відразу. Мені здається, питання присутності України в ЄС поки що не є актуальним для європейців.
— Чи настане колись такий час, коли Україна виділить гроші на створення фільмів про нас для демонстрації в Європі?
— Ніколи — якщо говорити про проект, аналогічний фільмам «Новий Старий Світ» або тележурналу «www.Європа. Life ». Але в такому прямому копіюванні немає й потреби. Європейська Комісія проводить свою певну політику, як і будь-яка організація. І складова частина цієї політики — інформаційна. Вона існує в будь-якій країні або великій корпорації. Якщо говорити про те, щоб Україна зайнялася створенням свого образу для країн Європи, то у зв’язку з цим було б непогано виділити на це якусь певну суму. Україна в принципі повинна подумати про свій образ у світі, і в першу чергу — в Європі. Щоб ми там не асоціювалися тільки з образами «Динамо» (Київ), заробітчанами та Чорнобилем. Системна інформаційна політика в цьому напрямі, на мій погляд, поки що відсутня. І чим раніше вона з’явиться, тим краще.
