Свого часу «День» уже розповідав читачам про нашого незмінного духовного партнера на Кіровоградщині — газету «Гайворонські вісті». Головний редактор цього видання Наталія Земнорій п’ять років тому, взявши за приклад «Бібліотеку «Дня», розпочала роботу над проектом про відомих людей Гайворонщини. За цей час у рамках проекту були видані книжки «Скарби Прибужжя», «Честь і гордість Гайворонщини» про знакових людей цього краю та праця «Забуттю не підлягає» до 75-х роковин Голодомору.
Зателефонувавши Наталії Земнорій, щоб привітати її з ювілеєм (у суботу Наталя Вікторівна святкує день народження), ми дізналися, що нещодавно в серії «Бібліотека «Гайворонських вістей» вийшла ще одна книга «Щоб пам’яті вогонь не згас» до 65-ліття завершення Другої світової війни. У книгу вміщені найцікавіші статті про події та героїв цієї війни, що виходили в газетах Гайворонщини. До речі, одна зі статей книжки «І зірка шерифа — в нагороду» про ветерана війни Івана Задорожнюка, що врятував екіпаж американського літака, вийшла на шпальтах «Дня» (№ 81 від 14 травня 2010).
Скориставшись нагодою, «День» запитав Наталію Земнорій про нову книжку, про те, як громада Гайворонщини відгукується про бібліотечний проект, а також особливості журналістської роботи в регіональному виданні.
— Книжки «Бібліотеки «Гайворонських вістей» викликали чималий резонанс серед мешканців регіону, — запевняє Наталя Вікторівна. — Ми подарували їх у шкільні бібліотеки району, районну бібліотеку, щоб діти мали доступ до живої історії. Вміщені в цих книжках матеріали обов’язково допоможуть молодому поколінню краще пізнати свій народ, тому ми вважаємо, що вони повинні бути настільними для української молоді. Багато в чому ми перейняли й продовжуємо переймати досвід газети «День». Ми товаришуємо з «Днем» уже впродовж багатьох років, передруковуємо на шпальтах «Гайворонських вістей» найцікавіші матеріали. Нещодавно здійснили спецвипуск «У гостях газета «День», де опублікували матеріали з «Дня», присвячені Ліні Костенко.
— Ви — однокурсниця головного редактора «Дня» Лариси Івшиної. Було б цікаво дізнатися, яка атмосфера була в Інституті журналістики під час вашого навчання, що цінного ви взяли для себе з того періоду?
— Ми прийшли навчатися вже дорослими свідомими людьми, пройшли через підготовче відділення, кожен мав за плечима певний досвід роботи. На нашому курсі навчалися дуже талановиті люди. Багато з них залишилися працювати в Києві. Я досі спілкуюся з Ларисою Олексіївною та Євгеном Кириловичем Марчуком — наше спілкування завжди відрізнялося особливою щирістю.
— За 20 років незалежності факультети журналістики по всій країні, здавалося б, випустили достатньо фахівців. Чому, на вашу думку, така кількість журналістів, що навчалися вже в умовах незалежної України, не спромоглися сформувати національний інформаційний простір?
— Гадаю, причина в тому, що ми не вміємо об’єднуватися і підтримувати найкращі починання одне одного. Наприклад, я дуже радію, коли бачу щось нове в газеті «День». Мені відразу хочеться запровадити це і в нашому виданні. Часто на зустрічах із колегами в Кіровограді ми обговорюємо матеріали, що виходять на шпальтах «Дня», цікавимося прогресивними проектами — фотовиставкою, студентськими зустрічами та Літньою школою журналістики «Дня», адже всі вони є джерелом цікавих думок і надзвичайно потрібні суспільству.
— «Гайворонські вісті» своїми проектами великою мірою спростовують тезу, що журналістика в регіонах — провінційна та малопрофесійна. Як вам це вдається?
— Ми робимо свою справу і, попри всі труднощі, намагаємося йти вперед, оскільки орієнтуємося на приклади якісної української журналістики. Зрозуміло, що районні газети є заручниками своїх засновників та фінансування, проте нам вдається збільшувати тираж та згуртовувати навколо нашого видання талановитих людей, які самовіддано виконують свою роботу. Ми організовуємо зустрічі з цікавими людьми, які народилися на Гайворонщині, а сьогодні працюють по всій Україні та за кордоном, активно спілкуємося зі своїми читачами і не зупиняємося на досягнутому. Для мене прикладом того, що професійна журналістика на регіональному рівні можлива, є також мій батько Віктор Степанович Земнорій, який вже майже 50 років працює в журналістиці і є лауреатом багатьох премій.
