«Сьогодні шкільні газети роблять значно більше для країни, ніж чимало дорослих ЗМІ», — переконаний Гліб Головченко, секретар НСЖ України і директор Коледжу преси й телебачення (Миколаїв). Його без перебільшення можна назвати провідним фахівцем зі шкільних медіа, адже завдяки його зусиллям бути юнкором знову стало модно.
Взагалі спілкування з молоддю і допомога їй — один із ключових аспектів діяльності директора і засновника Коледжу преси і телебачення, а також Телевізійного академічного каналу. За шість років роботи телеканал, який роблять тільки студенти, зміг посісти міцне місце серед «дорослих» каналів і виграти ліцензію на цифрове мовлення. Сьогодні у Гліба Головченка новий унікальний проект. Користуючись приємною нагодою, адже 6 березня у нашого співрозмовника день народження, ми розпитали у нього про рівень шкільних і молодіжних медіа в Україні, про справу Гонгадзе та багато іншого.
— За часів Радянського Союзу шкільна і молодіжна преса була серйозно розвинена і мала неабияку підтримку. Зокрема і внаслідок того, що навіть шкільний друк розглядався в контексті агітації і пропаганди. У незалежній Україні ви стали фактично першим, хто взявся за цей сегмент журналістики і почав його розвивати. Що спонукало вас?
— Узявся тому, що сам виріс із юнкорів. Було прикро, що щойно влада перестала бачити інтерес у дитячій і молодіжній журналістиці, одразу зникли всі, хто займався цим напрямом. І навіть журналістська громадськість перестала думати про виховання молодого покоління журналістів. За кілька років незалежності Україна втратила майже 100% шкільної і молодіжної журналістики. 1997 року, коли стартував Конкурс шкільних газет, нам фактично довелося знову запускати цей механізм. Стартували з 50 шкільних газет Миколаєва, а торік уже було 2815 конкурсних робіт з усієї України, а також із Росії і Болгарії. І це не лише газети, а також радіо-, теле-, фотоматеріали. За цей час співорганізаторами Конкурсу стали Національна спілка журналістів України, Національна академія педагогічних наук України, його підтримують кращі медіа України. Сьогодні бути юнкором — знову модно.
Робота зі шкільними й університетськими ЗМІ для мене — це звичайна активна життєва позиція. Необхідно спуститися на землю і зрозуміти, що сьогодні шкільні газети роблять значно більше для країни, ніж чимало дорослих засобів масової інформації. Адже вони, по-перше, спростовують дуже важливий стереотип: що діти газет не читають. По-друге, вони знайомлять дітей із засобами масової інформації, а це дуже важливо для медіа-освіти.
— Як ви оцінюєте рівень молодіжних медіа?
— Сьогодні я більше задоволений шкільними медіа, де відбулося кількісне зростання, яке дозволить через короткий проміжок часу переходити до якісних змін. Але університетська преса сьогодні далека від того, аби взагалі називатися університетською пресою. Ми плануємо продовжувати активну роботу в цьому напрямі і сподіваємося, що через певний час зможемо пишатися університетськими медіа.
— Справа вашого життя — Коледж преси і телебачення і Телевізійний академічний канал. Що змусило перейти від суто журналістської діяльності у галузь вищої освіти?
— Розуміння того, що, з одного боку, в Україні повинна з’явитися своя наукова журналістська школа, відмінна від радянської школи підготовки агітаторів і пропагандистів, а з іншого — кількість людей, які потрібні для інформаційної галузі, має зрости. А якісних підготовлених кадрів у цьому напрямі найближчими роками бракуватиме. А чому в Миколаєві? Тому що це було одне із закритих міст, і щоб відкривати Миколаїв світові, був потрібен засіб, який забезпечив би інформаційний прорив. Таким закладом став Коледж преси і телебачення, який виявився єдиним не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Особливістю є те, що ми готуємо бакалаврів інформаційної діяльності і вперше сказали, що це професія не творча, а технологічна. Це фахівці зі збору, обробки і поширення інформації. Тому це було нашою якісною відмінністю від інших хороших шкіл журналістики.
— Чому ви вважаєте професію журналіста нетворчою?
— Ми вважаємо журналістику технологічною професією, тому що основою є не текст. В основі підготовки журналістів в Україні лежала якість тексту, а репортери, яких готуємо ми, повинні основний акцент робити на якості фактів.
— Одне з ваших останніх дітищ — Телевізійний академічний канал. У чому відмінність цього проекту від сотень телеканалів України?
— Телевізійний академічний канал є навчальним каналом, мовлення якого поширене на території Миколаївської області. У серпні він виграв цифрову ліцензію, забезпечивши собі цифрове майбутнє. Але сьогодні ми виступаємо з пропозицією, щоб експериментальні речі, які відпрацював Коледж преси і телебачення на базі Телевізійного академічного каналу, були впроваджені в практику всієї країни, на 25 факультетів журналістики кращих університетів. Для цього ми пропонуємо об’єднати зусилля і можемо виступити координатором, у якого є досвід експлуатації телевізійного каналу. Ми не можемо говорити, що на сьогодні Телевізійний академічний канал — це проект, який уже досяг своєї досконалості. Ми розвиваємо цю концепцію. Концепція унікальна серед усіх пострадянських країн, і ми сподіваємося, що вона буде корисною, зокрема, і для країн-сусідів. Сьогодні ми вже приступили спільно з Національною спілкою журналістів України, Національною академією педагогічних наук України до запуску проекту національного супутникового каналу, який зможе стати майданчиком для всіх університетів.
НАЙБЛИЖЧІ УСПІШНІ ТРЕНДИ УКРАЇНИ ВИЗНАЧАТИМЕ ПІВДЕНЬ КРАЇНИ
— Південь України — це складна в історичному плані територія, сприйняттю якої властиві певні міфи і стереотипи. Як ви розставили б акценти у вирішенні цієї проблеми?
— Південь — одна з найуспішніших і найбільш конкурентоспроможних на світовій арені територій. Починаючи від історії древньої Ольвії і закінчуючи історією радянського суднобудування, яке створювало одну з найскладніших інженерних конструкцій галузі — зокрема, авіаносці. Ми говоримо про те, що у нас є свій особливий темперамент, у нас є схильність до обговорення багатьох питань завдяки тому, що вівтар демократії був складовою Ольвійської держави. Ми пишаємося тим, що Південь був і продовжує бути центром інновацій, зокрема, технологічних і технічних.
Але, на жаль, сьогодні дуже часто стають відомими персонажі, які не варті історичної пам’яті. Невідомі або залишились у забутті сотні і тисячі знакових для розвитку цивілізації в цілому людей. Тому я все-таки говорив би не про стереотипи і міфи, а про невідомість Півдня України для людей, які живуть у країні.
Концепцію розвитку нашої країни вже пропонував Захід, Схід, Північ України. Південь — ще ні. Тому, я гадаю, найближчі тренди успішного розвитку України визначатиме саме Південь країни.
— Якщо вже ми торкнулись питання тренду. Сьогодні один із трендів України — впровадження медіа-освіти. На вашу думку, які перспективи цього напряму в нашій країні?
— Ми повинні для себе визначити конкурентоспроможність країни. Є розуміння того, що конкурентоспроможність залежить від системи освіти. Система освіти не відповіла на запитання: як вона готова до медіа-освіти? Дуже багато хто думає, що це просто предмет із вивчення засобів масової інформації. Насправді медіа-освіта — це вміння сприймати мультимедійний світ, зокрема, і з віртуальною реальністю. Кількість просторів зростає, а як із цим жити — ніхто дітей не навчає. Але річ у тім, що й дорослих треба перепідготувати до цього нового сприйняття реальності. І ось це питання в Україні дуже важливе.
Коледж преси і телебачення сьогодні готовий вести діалог із педагогічним середовищем, тому що вчитель, який відповідатиме за медіа-освіту в школі, на певний час повинен стати центральною людиною. Тому що він, з одного боку, найбільше за всіх про це знає, а з другого — йому найбільше за всіх треба зробити. Без впровадження дидактичного інформаційного простору ми завдання медіа-освіти не вирішимо. Плюс фахівці з інформаційної діяльності — тільки вони здатні розпочати цей процес. А якщо говорити про механізми впровадження, то спершу треба навчитись організовувати дискусію.
— Яка основна проблема впровадження медіа-освіти?
— Відсутність філософії. Саме через відсутність філософії може не бути результату. У розрізненому стані у нас усе є, а ось у зібраному — немає. Спочатку філософське усвідомлення, потім робоча група, а потім повноваження цій робочій групі разом із ресурсним планом. Ось такою може бути етапність впровадження цих процесів. Те, що у нас сьогодні в більшості шкіл бібліотека існує просто номінально, а комп’ютерні класи є наслідком інформатики — це якраз визначення того, що країна йде не в тому напрямі. Концепція медіа-центрів у школах, яку пропонуємо ми, повинна задіяти ті ж самі комп’ютери, тільки з розумінням того, як вони мають бути використані — щоб створити шкільну газету, шкільне радіо або шкільне телебачення. Проблема ще в тому, що більшість дітей, які хотіли б цим займатися, стикатимуться з людьми, які скажуть: а навіщо вам це потрібно? Я дуже хотів би подякувати тим людям, які дуже часто на громадських засадах займаються шкільною пресою, тому що саме вони можуть бути основою для впровадження медіа-освіти в більшості шкіл. Але цим людям треба повірити, дати додаткові знання і ресурси. А насамперед потрібне усвідомлення того, що нам треба це зробити.
— Нині ви працюєте над проектом «Медіа-сіті Миколаїв». У чому його суть і що він може дати регіону?
— Сьогодні у Європі повністю фінансово виправданим трендом вважається перенесення точок активності бізнесів із великих міст у менш розвинені регіони. Економічно це дуже вигідно — оренда землі і робоча сила дешевші, а інформаційні технології на сьогодні дозволяють вести бізнес із будь-якої точки світу. Таким чином Європа намагається розосередити концентрацію бізнесів у великих містах, аби розвивати регіони. Проект «Медіа-сіті Миколаїв» — це інформаційно-інфраструктурний проект розвитку Миколаєва й області через розвиток інформаційної галузі. Інфраструктурні впровадження необхідні для повернення Миколаєва в число гравців економіки інформаційного суспільства. Вперше для реалізації об’єднуються на перший погляд різні організації — НСЖУ, Національна академія педагогічних наук України, громада міста Миколаєва. Такий масивний проект — капіталомісткий, і для нас дуже важливо, щоб були залучені якісні, прозорі зарубіжні інвестиції. Упевнений, що цей проект може стати не просто гордістю Миколаєва, а гордістю всієї України. Сподіваємось, що першим інформаційним партнером проекту стане газета «День». Щодо терміну реалізації, за досвідом країн Євросоюзу, в яких існують подібні проекти, це не менше п’яти років. Тому ми запрошуємо до співпраці над проектом не лише потенційних інвесторів, але й усі зацікавлені медіа.
«СПРАВА ГОНГАДЗЕ» — УОСОБЛЕННЯ ВСІХ ПРОБЛЕМ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ
— Ви вже п’ять років на посаді секретаря Національної спілки журналістів України. Багато хто звинувачує Спілку в тому, що вона фактично не втручається в гострі теми — такі, як, скажімо, справа Гонгадзе. Як ви можете прокоментувати це?
— У мене доволі непопулярна відповідь на це запитання. Більшість серед молодого покоління, з яким мені доводиться спілкуватися, вже знає саме прізвище. Ще певна частина людей знає легенди. Справа Гонгадзе — це уособлення всіх тих проблем української журналістики, які були, є і залишаються. Її треба розглядати не лише з точки зору логічного результату. Це справа, яку кожен повинен зрозуміти і зробити роботу над помилками, якої не зробив свого часу. Це стосується професійної етики, вміння проводити журналістські розслідування, вміння турбуватися про життєзабезпечення професії журналіста. Тому що, на жаль, у нас сьогодні підростає покоління репортерів, які нічого не знають про те, що у нас, з точки зору життєзабезпечення, найскладніша професія, а вони не володіють найпростішими навичками самооборони, самозахисту тощо. Найважливіше — ми повинні виносити уроки: політики — свої, журналісти — свої.
Я не можу говорити від імені Національної спілки журналістів України, адже це понад 18 тисяч членів, але для Коледжу преси і телебачення було дуже символічним те, що саме нашій студентці було довірено відкривати пам’ятник Георгію Гонгадзе в Києві.
— Яким ви бачите майбутнє української журналістики?
— У нас тривалий час було відсутнє громадянське суспільство. За громадян з усіх питань думала і приймала рішення держава. Тому сьогодні треба, щоб громадяни стали свідомими, а це можливо зокрема і завдяки впливу засобів масової інформації. Зі зростанням громадянської свідомості зростуть вимоги й до засобів масової інформації. Ми повинні виконати своє домашнє завдання — неякісних політиків відправити навчатись, а суспільству самому треба почати розвиватись. І це питання самоактуалізації особистості — завдання, яке стоїть перед усіма нами.
