Градус вітчизняного (й не лише) телебачення в літній період помітно знизився. Багато зірок пішло на відпочинок, політичні ток-шоу тимчасово закрилися. Телеканали перейшли в режим спокійної роботи — без сенсацій, без інформаційних надривів. «Інтер» продовжує демонструвати вечорами псевдоісторичні телефільми російського виробництва. Давно відпрацьований у сусідів, для «інтерівців» цей секонд хенд, як і раніше, залишається першим сортом, хоча сам «Інтер» має, мабуть, найкращі в Україні можливості для виробництва власного продукту.
Багато що із запропонованого ними сьогодні українському глядачеві можна було подивитися на російському ТБ ще кілька років тому. Репертуар фільмів, що пропонуються, цілком кондовий: альковні таємниці вищого керівництва колишнього СРСР, трагічна доля царського дому Романових, цікаві сюжети з життя радянських командармів і наркомів, прозріння на предмет протиборства адміністрацій Хрущова і Брежнєва з «імперіалістичним світом» і тому подібне. Враховуючи світоглядні орієнтації «Інтеру», важко утриматися від спокуси назвати його «радянсько-ностальгічним» каналом, який мало реагує на події 1991 року. Історія СРСР, Росії незмірно більше привертає його увагу, ніж історія українська та світова. Точніше, повинно йтися, швидше, про псевдоісторичні міфи...
Звісно, історичні тлумачення, що представляються каналом, є вельми специфічними і довільними, але глядачем можуть прийматися як єдино можливі (за відсутності альтернативи). 16 липня «Інтер» продемонстрував фільм «Авантюристи громадянської війни», де особлива увага як авантюристу приділялася Несторові Махну та отаману Григор’єву, а ситуація в Україні того часу представлялась як безпросвітний хаос, що невідомо від чого виник і невідомо чому припинився. При цьому залишилося незрозумілим, в чому, власне, полягав авантюризм українських повстанських вождів і чому ніякого авантюризму не було помічено в діяльності Троцького, Будьонного, Тухачевського, Фрунзе та їм подібних. А Нестор Махно був не авантюристом, а ідейним, фанатичним анархістом, причому анархістом українським (до речі, його військо звалося Революційною Повстанською армією України), який до кінця життя залишився вірним своїм переконанням. Уже розповіли б краще про стрімку кар’єру підпоручика Михайла Тухачевського, якого називали «червоним Бонапартом». Зрозуміло, з Бонапартом Тухачевського поєднував лише кар’єрний зліт, а зовсім не полководницький геній, яким товариш підпоручик був обдарований досить скромно, про що свідчив зразково-показовий розгром керованих ним червоних полчищ під Варшавою, що досі зветься поляками «Цуд над Вислов» — «Чудо на Віслі». Цікаво, що Кінармія Будьонного була розбита на ділянці польського фронту, де проти неї діяла 6-а українська дивізія полковника армії УНР Марка Безручка. Ще цікавішим є факт перебування Тухачевського під час Першої світової війни в німецькому полоні, де німці відпускали російських офіцерів вільно гуляти своїми містами під чесне офіцерське слово (що не втечуть). Єдиним офіцером, чесне слово якого виявилося нечесним, став Михайло Тухачевський. Із таким «обліко морале», звичайно, прямий шлях до більшовиків.
А ситуація в радянській Росії того часу була справжнім магнітом для авантюристів усіх мастей. Як написав білоруський військовий історик Володимир Бєшанов: «До моменту повалення самодержавства в Росії перебувало близько п’яти мільйонів іноземних громадян, у тому числі 2,2 мільйона військовополонених — німців, австрійців, турків, болгар, угорців, чехів, словаків. Саме ці, по суті, ворожі солдати (німецькі з дозволу німецького командування), в компанії з неприкаяними латиськими стрільцями, убогими китайцями, просто з авантюристами з усього світу на перших порах і склали ударну силу ленінського режиму, із задоволенням і не без прибутку встановлюючи радянську владу в країні, відданій їм на повне розграбування і наругу». До речі, діяльність 1917—1920 рр. на території колишньої Російської імперії численних інтернаціоналістів-авантюристів ще чекає своїх дослідників, у тому числі — телевізійних. Їхня кількість досягла від 250 до 300 тисяч осіб, зокрема, лише китайських найманців на боці червоних налічувалося до 40 тисяч. А ось Махно і Григор’єв, які воювали на рідній українській землі, на цьому тлі авантюристами зовсім не виглядають. Оскільки ці лідери критично залежали від підтримки своїх земляків, то й ставилися до місцевого населення трохи краще, ніж червоні командири. Принаймні старалися не допускати того, що було, швидше, правилом, ніж винятком у більшовиків.
Ось, наприклад, що писав про 10-у армію Климента Ворошилова член її реввійськради Окулов: «Їм нічого не потрібно, лише «трошки різати», — кого, за що — байдуже. Величезні обози деяких частин, де ховаються тисячі мародерів, дезертирів і ледарів, як сарана, спустошують околиці, пожирають постачання, сіють паніку і розкладання... Почасти внаслідок того, що творить 10-а армія серед мирного населення, і, можливо, переважно саме з цієї причини ми ведемо війну серед ворожої країни... У результаті при наближенні наших військ усе мирне населення нерідко озброюється, чинить нам відчайдушний опір, а при поразці поголовно біжить, захоплюючи з собою все, що можна, а інше ховаючи і знищуючи».
У нас же досі за скрижалями «Короткого курсу історії ВКП(б)» усіх учасників протистояння 1918—1921 рр. ділять на «червоних героїв» і «мерзотників» інших політичних забарвлень. Тож ми продовжуємо й надалі залишатися в рамках цієї схеми, що тиражується нам і через «Інтер».
Російські телеканали побавили сюжетом про Д. Медведєва. Дмитро Анатолійович вирішив за образом і подобою В. Путіна поспілкуватися з країною і народом через телевізор. До президента звернулися жителі Приморського краю, які поскаржилися на відсутність пішохідного переходу на федеральній трасі. Відразу ж Д. Медведєв викликав у телеефір тамтешнього губернатора Дарькіна. Пан Дарькін меланхолійно оповів, що траса взагалі-то підкоряться не йому, а губернатору сусіднього Хабаровського краю. Медведєв спробував розворушити своїх регіональних підлеглих, немов кліщами витягуючи з них обіцянки все-таки щось зробити, а потім намагався «розкрутити» губернаторів на якісь конкретні дати. Ті з великим скрипом погоджувалися... Судячи з усього, жодного священного трепетання перед президентом «усієї Русі» регіональні начальники не відчували. А ніяких особливих важелів впливу на місцевих «баронів» Медведєв, як здається, не має. Швидше за все, важелі залишилися у Володимира Володимировича, а губернатори добре знають, хто в домі хазяїн. Тому грізні пози, метал в голосі, надування щік Дмитром Анатолійовичем особливого враження не справляти. Потім Д.А. уламував губернатора Ростовської області Чуба провести газ в якесь село.
Чуб без великого ентузіазму погоджувався. Тобто пан Медведєв публічно попрацював депутатом-лобістом Державної думи. Але, на жаль, ефекту «президент сказав — губернатор зробив» не вийшло. У Путіна це ще якось виходило, принаймні в місті Пакальово, рідної кремлівському керівному тандему Ленінградської області, Володимиру Володимировичу вдалося закликати до порядку олігарха Дерипаску, який таки виплатив своїм робітником гроші. Щоправда, телеканал RTVI і «Радио «Эхо Москвы» тоді дуже задумалися над тим, що в Росії таких містечок з одним підприємством-годувальником тисячі, й щиро хвилювалися, чи не доведеться В. Путіну жити в літаку, щоб скрізь устигнути... Російським лідерам загрожує синдром «керівництва на місці», коли керівник країни перетворюється в штовхача, зобов’язаного діяти за схемою «Фігаро тут, Фігаро там». Так керували Кім Ір Сен, Фідель Кастро і продовжує керувати Олександр Лукашенко. Роздратований інертністю губернаторів Дмитро Анатолійович погрозив, що якщо нічого так і не буде зроблене, він особисто виведе місцевих начальників із лопатами на громадські роботи. Я уявив собі цю шекспірівську сцену... І подумав, що країна, де для того, щоб побудувати пішохідний перехід або провести газ у село потрібно підключити самого президента, навряд чи може розраховувати на блискуче майбутнє. Щось у них із «вертикаллю» не спрацьовує... Нинішні кремлівські методи до болю нагадують боротьбу колишнього нашого прем’єра Валерія Пустовойтенка з недбалими начальниками, які порушували платіжну дисципліну. Лопати він їм у руки не давав, але збирав на навчання з цивільної оборони і не відпускав, поки не отримував клятвених запевнень «усе вирішити».
Російське ТБ показало скачки, що відбулися на московському іподромі, які можна без перебільшення назвати політичними. Кубок президента Медведєва дозволив зібрати президентів Вірменії, Азербайджану, Таджикистану, Молдови, Казахстану, Киргизстану. Але в лідерів держав обличчя були дещо кислими, що пояснювалося присутністю на форумі добродіїв Багапша і Кокойти, керівників ніким не визнаних (крім Росії, Нікарагуа і терористів ХАМАС) псевдодержавних утворень на території Грузії. Президентів у Москві явно підставили, посадивши за один стіл із сепаратистами. Вочевидь, використовується метод «не києм, то палицею», мовляв, не визнали «незалежність» Абхазії та Південної Осетії, так хоч за одним столом з їхніми ватажками посидите, що буде схоже на фактичне визнання.
А канал РТР запропонував телеглядачам єлейно-солодкуватий фільм про нині дуже модного серед російської політичної філософії Івана Ільїна. Ведучий довго зачитував фрагменти з праць Ільїна, де говорилося про те, наскільки демократія шкідлива і небезпечна для Росії. Ільїна ретельно відмивали (ще б пак!), перетворюючи ледве чи не в ідейного антифашиста.
А що накажете робити, коли його хвалить російський прем’єр?
А ось у книжці московського письменника та історика Леоніда Млєчіна «Адольф Гітлер та його російські друзі» (М., Центрополіграф. 2006) наводиться лист до Ільїна його колишнього студента і діяча білої еміграції Романа Гуля. Звертаючись до філософа, свого колишнього професора, Гуль заявляє: «В еміграцію Ви приїхали «православним націоналістом». Зміни Вашої духовної особистості я старався зрозуміти. Але ось до влади прийшов Гітлер, і Ви стали прогітлерівцем. У мене досі серед вирізок є Ваші прогітлерівські (з «Відродження» та інші) статті, де Ви рекомендуєте росіянам не дивитися на гітлеризм «очима євреїв» і співаєте цьому руху хвалу! ... Як Ви могли, російська людина, піти до Гітлери?». Проте нинішні високопоставлені московські фанати Ільїна цим питанням не задаються. Ільїн співає гімн імперії, закликає до її відновлення найнемилосерднішими способами, і це справжній бальзам на душу сучасних ідеологів і практиків реставрації імперської наддержави.
Про фашизм російський філософ Іван Ільїн писав так: «Фашизм є явище складне, багатостороннє і, історично кажучи, далеко ще не зжите. У ньому є здорове і хворе, старе і нове, державно-охоронне і дозвільне. Тому в його оцінці потрібні спокій та справедливість».
Ось так Ільїн і ставився до фашизму, «спокійно і справедливо», без неприязні. Прикидав, як взяти з нього «здорове», «нове» та «державно-охоронне» для своєї країни? Чи не за це так цінять філософа в сучасній Росії?
Канал НТВ відгукнувся на сторіччя А. Громико фільмом «Незамінний». Нам представили «найкращого міністра закордонних справ» усіх часів і народів. Типове для нинішнього російського ТБ «житіє святого». Те, що Андрій Громико особисто був причетний до балансування міфу над ядерним проваллям, до окупації Чехословаччини 1968 року, до вторгнення в Афганістан 1979-го, залишилося за кадром. Вірний слуга вітчизни без страху й докору... Цілком можливо, що невдовзі канал «Інтер» покаже телегімн члену брежнєвського Політбюро ще раз.
Проте під час літнього згасання телевізійної активності й на цьому спасибі, хоч якась віддушина від безглуздих і нудних серіалів, і тоскного «гумору» вкупі з убогою «розважальністю»...
