Про проблему сприймання громадськістю представників ЛГБТ ведуча цього проекту Ксенія ЧАЙКА довідалася від своїх друзів. З 2006 року, мешкаючи в Кривому Розі, вона займалася закритими вечірками для людей з нетрадиційною орієнтацією. На думку дівчини, в індустріальному місті такі проблеми сприймаються ще гостріше та консервативніше. У Донецьку, на її думку, в цьому сенсі, спостерігається дещо більший поступ. Проте, і тут ця тема сприймається як чужа і неприродна.
«День» поспілкувався з Ксенією про ідею проекту «Голоси ЛГБТ» і ті завдання, які він перед собою ставить.
— Це насущна проблема. Я просто не розумію, чому про цю тему не говорять, чому мовчать ЗМІ, — говорить Ксенія ЧАЙКА. — Власне кажучи, цим питанням займаються лише неурядові організації, які ставлять теми захисту прав людини. Тих, хто бажає відкрити себе, розповісти про себе, дуже багато. Проте, дуже багато хто боїться. Вони весь час жили в атмосфері постійної ненависті суспільства до себе, і відкритися в цьому сенсі означатиме поставити свою безпеку під загрозу. Особливо таке відчуття є в тих, кому за 30, є кар’єра, діти — в такому випадку їм є що втрачати. Насправді це дуже велика особиста драма.
Зараз я прийшла до організації «Донецький інститут інформації», яка власне і виступила автором та ініціатором проекту «Голоси ЛГБТ». Програму було створено за підтримки Амбасади США в Україні та інформаційної агенції «Новини Донбасу». Мета — висвітлення життя ЛГБТ як невід’ємної частини суспільства. У наших планах — формування лояльного ставлення до представників ЛГБТ. Ми розуміємо, що це складна місія і що за одну мить ситуація кардинально не зміниться. Але ми готові працювати над цим — розповідати і ділитися інформацією з вуст самих героїв. Також ми говоритимемо про громадські організації, які займаються цією тематикою.
— Вашим першим голосом був голос 20-річної дівчини, представниці ЛГБТ. Героїня дуже молода, не боїтеся, що їй не повірять?
— Ця дівчина дуже цілеспрямована і, дійсно, в своїх 20 років вона домоглася багато чого. Мені здається, що коли людина свідома в 20, вона буде свідомою і в 40 років. Є ті, хто і в 30, і в 40 поводяться як підлітки, не усвідомлюючи до кінця свої дії і вчинки. Ця дівчина чітко розуміє, чого вона хоче, і куди йде.
Наш наступний герой — чоловік. Він розповість про те, як на нього реагує суспільство, про побиття міліцією і так далі. Таких прикладів дуже багато. Просто є люди, які хочуть боротися з цим. А є ті, хто одразу почуває себе ущемленим і тому опускає руки. Я ці історії чую з певною періодичністю.
— Виходить, що люди інколи відчувають на собі «вантаж» свого вибору?
— Безперечно. ЗМІ транслює образ гомосексуала з негативного погляду, кажучи про СНІД і збочення. Тому у представника ЛГБТ може виникнути внутрішня гомофобія, яка виявлятиметься як нелюбов (ненависть) до подібних на себе та й до себе особисто. Це давній стереотип про те, що гей обов’язково носій СНІДУ і збоченець. Але це не так. Я б хотіла в передачах спростувати це. Є офіційна статистика, яка говорить про протилежне. Частенько гетеросексуали є носіями ВІЛ та СНІДу. Збочення полягає не в тому, що хлопець любить хлопця, а дівчина — дівчину. Чому ми не говоримо про педофілів, зоофілів, але з ненавистю розповідаємо історії про гомосексуалістів?
— А наскільки є гострою ця проблема в Донецьку? Вважається, що це досить консервативне місто. Чи не боїтеся ви створювати передачу тут?
— Чим місто менше і чим більш промислове, тим воно консервативніше і категоричніше. Це ще проблема віку і виховання, молоді люди толерантніші, аніж старше покоління.
— Ще до російського закону про заборону гей-пропаганди, який зчинив багато галасу, телеканал «Дождь» і брати Дзядко зробили передачу з дівчиною-представницею ЛГБТ. Дівчина відзначила, що багато представників цієї частини суспільства готові йти й боротися, але лише в тому випадкові, якщо буде свій Гарві Мілк, ставати ним самим вони не хочуть, оскільки бояться. Чи можна сказати, що ситуація в Україні така ж, і представники сексуальної меншини чекають на свого українського Гарві Мілка, який захищатиме їхні права і боротиметься за їхні інтереси?
— Якщо говорити про нас, я, чесно кажучи, навіть не думала, що так багато людей погодиться говорити про себе і своє життя. Щодо цього, я була впевнена, що буде складніше.
Якщо говорити про Україну та Росію, то в нас, звичайно, в цьому плані трохи вільніше і простіше. Але якщо виникне ймовірність подібного закону в Україні, то ситуація може бути катастрофічною — люди масово виїжджатимуть за кордон. А ті, хто не зможе виїхати, на жаль, часто ризикують позбавити себе життя через громадське неприймання.
