Засобам масової інформації, а точніше, тим, хто їх контролює, дуже складно і сумно прощатися з маніпуляціями. Занадто якось усе зручно виходить: не ділом, а словом єдиним... Дискусії з приводу приватизації державних ЗМІ точаться вже доволі давно, а розібратися, що тут і до чого (чи то пак хто за кого) дуже складно. Спробуємо розкласти по поличках ці процеси.
Ініціатива роздержавлення ЗМІ належить передусім тим організаціям, які стоять на боці свободи слова, протидіючи цензурі, а значить і маніпуляціям свідомістю глядачів-слухачів-читачів. Справа це, як ви самі розумієте, нелегка і не обмежується популістськими заявами на кшталт «Я говорю правду». Хоча це, безумовно, перший крок. Ідеться найперше про законодавство — єдиний більш-менш дієвий античиновницький інструмент.
Отже, навіщо потрібно роздержавлення ЗМІ? Перша і найголовніша причина полягає в тому, що саме ці позбавлені незалежності медіа, перебуваючи під чиновницьким контролем, стають інструментами для маніпуляцій масовою свідомістю. Ні про який плюралізм думок і тому подібні підвалини журналістики розвинених демократій тут не йдеться. Газети, особливо ті, що видаються районною владою, перетворюються на рекламні брошури місцевих діячів. Про яку вільну пресу і задоволення інформаційних потреб читачів тут можна говорити? Звичайно, ті, хто зацікавлені у просуванні своїх інтересів, завжди можуть створити власні видання і через них піаритися. Але все ж таки вони це будуть робити за власні, а не державні кошти.
Звісно, багатьох чиновників така державна золота жила дуже гріє. Але справа не тільки у представниках влади. Журналісти, які входять до складу редакцій державних медіа, часто так само не хочуть розлучатися зі своїм надійним покровителем. Схема дуже проста: «згори» надходить текст. Усе, що потрібно — надрукувати його. От і вся журналістика. Плюс до того — стабільна зарплата і статус держслужбовця. Утім, заради справедливості треба сказати, що не всі державні медіа ідуть цим шляхом. Деякі — ті, кому пощастило з менеджментом, роблять свій контент справді цікавим. Такі приклади є. Але це виняток, і аж ніяк не правило.
Ведучи дискусії стосовно роздержавлення, усі медіаюристи погоджуються в одному: роздержавлення — це вихід. Але куди? І як іти далі? Однозначної відповіді не дає ніхто. Результатами приватизації може стати або ж передання приміщення і майна редакції трудовому колективу безоплатно, або ж за гроші (так утворюється акціонерне товариство, де кожен член трудового колективу в залежності від своїх фінансових вкладень матиме свою частку). У тому й іншому випадку видання перетвориться на незалежне, але воно підкорятиметься законам ринку, де потрібно виживати, зокрема, за рахунок реклами, якої у випадку з районними газетами просто немає (бо рекламний ринок як такий у регіонах відсутній). Швидше за все, видання незабаром припинить своє існування. Хоча «районки» — часто єдине джерело інформації про те, що відбувається у конкретному регіоні.
Передбачаючи таку ситуацію, кола зацікавлених уже зараз ставлять на посади головних реадакторів тих, хто одразу після роздержавлення швиденько «розправиться» з газетою, а майно (зокрема, земля) буде продана за смішною ціною тому, кому потрібно.
Минулого тижня на черговому зібранні медіаюристів і медіафахівців, зокрема, представників Інституту медіаправа й Інституту масової інформації ці питання знову обговорювалися. Один із провідних медіаюристів України Алі Сафаров зазначає: «Сам факт прийняття закону — це дуже важливо, це те, чого ми не могли зробити ще з 2003 року. Відверто кажучи, моя думка така: головне — роздержавити, а як це буде робитися — це питання другорядне. Оплатна чи безоплатна передача майна — це проблемне питання, але це друге питання. Якщо неефективний власник, він рано чи пізно втратить усе майно. Перше питання — роздержавлення як таке. Зрозуміло, що будь-який механізм, який би ми не передбачали в законі, буде мати певні недоліки. Когось це буде не влаштовувати».
Тож, питання, що стосуються результатів роздержавлення ЗМІ, досі залишаються невирішеними. Медіаюристи сподіваються, що час підкаже єдиноправильні шляхи їх розв’язання. Остаточний висновок наразі тільки один: роздержавлення потрібне, і його не уникнути.
