Активна участь українських журналістів у висвітленні жовтневих трагічних подій у Москві викликала небайдужу реакцію у суспільстві й у самому журналістському товаристві. «День» неодноразово звертався до цієї теми. А нещодавно досвідом роботи журналістів Німеччини у подібних випадках на засіданні прес-клубу Національної спілки журналістів України, що пройшло днями, поділився випускаючий редактор провідної газети Німеччини «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» Вернер Д’Інка.
Зараз німецькі журналісти, котрі працюють у екстремальних умовах, намагаються дотримуватися певних норм поведінки. Серед них: кожне повідомлення повинно добре перевірятися; журналістська робота у кризових ситуаціях не повинна полягати тільки у подачі сенсаційної інформації. Крім того, вимоги терористів повинні передаватися якомога докладніше, але потрібно зважати на те, що через ЗМІ терористи пропагують свої ідеї; журналісти також не мають ставати безпосередніми учасниками подій. А якщо журналісту вдалося взяти інтерв’ю, то він у жодному разі не повинен брати участі у переговорах. Ці правила формувалися протягом останніх 50-ти років.
Перший прецедент журналістської роботи у кризовій ситуації, за словами пана Вернера, стався у німецькій армії. У 1957 році 15 солдатів втопилося у річці. ЗМІ досить інтенсивно повідомляли про це, але тоді вони були просто свідками події. У той час від міністра оборони навіть не вимагали, щоб він пішов у відставку. У 1969 році сталася трагедія на одній із шахт. За два тижні після цього було врятовано 110 шахтарів. Тоді німецькі журналісти, мабуть, вперше, були співучасниками події. Вони, працюючи у небезпечних умовах, пiдтримували контакт з шахтарями. 1988 рік: двоє грабіжників банку захопили заручників і попрямували з ними до Нідерландів. У Кельні вони дали кілька інтерв’ю. Репортер однієї з газет був у машині і своєю присутністю заважав роботі поліції. Історія закінчилася ліквідацією захопників, але з однією жертвою серед заручників, i ініціатива журналіста зазнала громадського осуду. Потім — острів Йолу (Філіппіни), захоплення заручників, серед яких були німецькі громадяни. Журналіст «Шпігеля» знайшов місце, де переховували заручників, і проник туди. З отриманої ним інформації склалося враження, що уряд Філіппін обмежував данi про дійсний стан заручників. Журналісту довелося самому провести один день у ролі заручника. Його викупили за $25 тис., і цього разу журналісти знову зашкодили заручникам і стали перешкодою у переговорах. Але ці журналісти виправдовувалися — говорили, що їхня робота була гарантією того, що заручників не вб’ють. Журналіст зі «Шпігеля» тоді сказав: «Щоб досягнути відкритості, журналісти повинні були контактувати з терористами». Захоплення на Йолу принесло на ТБ перші кадри — жінка у непритомному стані. Це було прагнення журналістів до чистої сенсації, але самі ці кадри порушували гідність жінки.
Як показує час, кризові ситуації бувають різного характеру, і однозначного рецепту поведінки журналістів виписати неможливо. Українські журналісти за останні роки мали достатньо нагод для роботи в екстремальних умовах. Досвіду набували на власних помилках. Знання, як із таких ситуацій виходять за кордоном, безумовно, необхідні. Цікаво, що у настановах ФБР говориться, що у своїй роботі журналісти повинні, насамперед, керуватися здоровим глуздом. Можливо, ця порада і є головною умовою роботи журналістів у кризових ситуаціях.
