Можливість спілкуватися зі своїми читачами, яку надає газета «День», — мабуть, найприємніше в нашій роботі.
Володимир Лєсной оперативно відгукнувся статтею «Влада знову створює героїню» на мою статтю «Від «твітер-царів» до «твітер-президентів», у якій я засумнівався у версії Лілії Шевцової, що нібито на президентських виборах в Україні 2010 року прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін робив ставку на Юлію Тимошенко.
Колега В. Лєсной гранично точно, цього разу, окреслив свою позицію, компактно подавши її в трьох пунктах.
Перший — «Газові угоди Юлії Тимошенко — це надто сильний удар по Україні». Згоден. Тут немає предмета для суперечки. Хоча не слід забувати про ту ситуацію, в якій прем’єр-міністр була. Український уряд відчував колосальний тиск (що часто навіть перевищував російський) з боку європейських держав, що потерпіли внаслідок енергетичної війни «Газпрому». Деякі керівники цих країн, приїжджаючи до Києва, не добирали висловів.
Існувала реальна небезпека катастрофічного розвитку подій у період перекидання газових потоків із заходу на схід України в умовах російської газової блокади. Достатньо було однієї диверсії на газопроводах (а ми здогадуємося, де є фахівці в цій сфері), і десятки тисяч українців могли загинути від холоду.
Не можна було й спертися на міцний тил. У Тимошенко його не було, за спиною стояв президент, який ненавидів її й цілком був готовий спалити українську хату, аби в тому вогні згоріла й Тимошенко. Позаду була розколота країна та посварена нація, нездатні на навіть нетривалу конфронтацію. У нас — не Литва, де нація, як одна людина, витримала терор холодом.
Усе це я розумію, але думаю, що все-таки їй не слід було підписувати цю кабалу на десять років навіть ціною краху кар’єри й власного життя. Тому що за гамбурзьким рахунком лише той, хто здатен у разі потреби віддати своє життя за українську націю, має моральне право нею керувати. За всі роки незалежності людей такого сорту в нас при владі не було.
Але докоряючи Тимошенко невигідними для України газовими угодами 2009 року, ми чомусь мовчимо про не менш невигідні газові угоди 2006 року, де головними фігурантами були В.Ющенко, Ю.Єхануров і О.Івченко (тодішній шеф «Нафтогазу»). Але цих панів чомусь ніхто ні до якого суду не тягне й у змові з Путіним не звинувачує.
«ЗАВ’ЯЗ ПАЗУРЕЦЬ — І ПТАШЦІ КІНЕЦЬ»
У пункті другому Володимир Лєсной стверджує, що «газові угоди Тимошенко «просунула» тому, що цього захотів Путін, який мав важелі для впливу на неї, а також тому, що й сама Тимошенко розраховувала отримати певну вигоду від угоди й для себе».
Питання: «які важелі?». Це абсолютно дохла справа щодо ЄЕСУ п’ятнадцятирічної давнини, що не має перспективи в жодному цивілізованому суді? Тільки не треба розповідати про ув’язнених у цій справі російських генералів, оскільки в Росії (не дай Боже, скоро таке буде й у нас!) можна посадити кого завгодно й за що завгодно. Там діє стара мудрість сталінських юристів: «Аби була людина, а стаття знайдеться».
На думку В.Лєсного, ставку Путіну слід було робити на Тимошенко, оскільки на неї є «важелі». А що, на В.Ф. Януковича в нього жодних «важелів» немає й не було? І саме через їх відсутність нинішня влада в Україні здає Кремлю все оптом і вроздріб?
Харківські угоди для суверенітету України страшніші, набагато страшніші за все, що підписувала Тимошенко. Чи не харківською капітуляцією розплатилася з Москвою Партія регіонів за підтримку свого лідера на виборах?
То навіщо ж Путіну було ставити на «помаранчеву» Тимошенко, а не на «соціально близького» Януковича? Узагалі, пункт другий пана Лєсного дуже слабо доводить путінський вибір на користь Тимошенко, будучи виключно питанням віри, а не доконаним фактом.
Я, швидше, схильний допустити авантюристський хід Тимошенко, мовляв, головне виграти президентські вибори, а там подивимося, якось викрутимося, все відіграємо назад. На превеликий жаль, «зірки» нашого панівного класу — здебільшого люди малограмотні, навіть коли володіють трьома дипломами. Для того щоб мати продуктивні відносини з Російською Федерацією, треба дуже добре знати (й не лише з парадного боку) історію Росії, специфіку російської свідомості, особливості національного характеру росіян, усе те, що, за аналогією з «Німецькою ідеологією» Маркса й Енгельса, можна було б назвати «Російською ідеологією». Якби це було відомо Юлії Володимирівні, вона б розуміла, що з Кремлем схема «передусім вплутаємося в бій, а там подивимося» не проходить, тут із залізною логікою діє інша схема: «зав’яз пазурець — і пташці кінець».
А в пункті третьому Володимир Лєсной маніфестує символ своєї політичної віри: «На виборах Путін підтримував саме Тимошенко, а не Януковича».
Якщо Путін її й підтримував, то настільки таємно, конспіративно й замасковано, що це було неможливо помітити неозброєним оком, на відміну від очевидної, хоча й не настільки тупуватої, як 2004 року, підтримки Януковича. Сам В.Лєсной переконливо розповідає й доводить, чому Путін не міг підтримувати Тимошенко явно, очевидно, чому для нього це було б контрпродуктивно.
Тобто Путін десь у глибині душі, на самому її дні бажав перемоги Тимошенко. Можливо, чужа душа — темний ліс. Але виходить так, що Путін, роблячи ставку на Тимошенко, й пальцем не ворухнув, щоб надати їй реальну допомогу.
В.Лєсной вважає, що для підтримки Тимошенко Путін не мав можливості переорієнтовувати російські ЗМІ, оскільки, мовляв, довелося б їм розкривати свої таємні плани щодо Ю.В.
Кремль розгромив телеканали НТВ, ТВ-6 і низку інших, закрив деякі газети й журнали якраз для того, щоб у час «х» нікому нічого не пояснювати, просто даючи потрібні сигнали добре керованим редакторам. Що ж до російського суспільства, то його століттями привчали (й привчили!) любити й ненавидіти тих, на кого начальство вкаже. Ну й зовсім кволою виглядає підтримка Путіна у формі однієї-єдиної дипломатичної фрази: «Мені з Тимошенко комфортно працювати». Що ж до настільки переконливого аргументу колеги В.Лєсного про те, що на Новий, 2010 рік зірки російської естради веселилися з Тимошенко, що нібито свідчило про зміну позицій Кремля, то я залишу його без коментарів. Хто заплатив, з тим і веселилися...
АТАКА НА ЛОГІКУ
Не можу погодитися й з твердженням В.Лєсного щодо помилковості моєї фрази: «Якби Путін робив ставку на Тимошенко, то президентом стала б Тимошенко». На думку В.Лєсного, я тут запізнився років десь на 9—10. Для центру України так, але для південного сходу — ні. Тут і зараз є мільйони людей, які ловлять кожне слово Путіна, як істину в останній інстанції. І проголосують хоч за біса лисого, не кажучи вже про Тимошенко, якщо так скаже сам Володимир Володимирович зі «священної» Москви. Таких людей у масштабі країни мільйонів 5—6, але для перемоги Ю.В. Тимошенко в умовах нестійкої рівноваги з головним опонентом цілком вистачило б. Якби Путін дав їм скільки-небудь чіткий сигнал, вони б, матюкаючись і чортихаючись, за Ю.В. проголосували, бо «так треба». Але не було сигналу. А якби був, то прибічники Януковича не змогли б його заблокувати, на півдні й сході, крім, можливо, Донбасу та Дніпропетровська, авторитет Путіна дещо вище, ніж авторитет Януковича. Та й чимало активістів у цьому регіоні працюють на Віктора Федоровича в другу чергу, а в першу — на іншого господаря.
В.Лєсной мене не переконав. До речі, він стверджував, що «особисті й політичні симпатії до Юлії Тимошенко» позбавляють людей об’єктивності в оцінці її як політика. Слід думати, що лише ірраціональна ненависть до неї сприяє збереженню цієї чудової якості? Мій опонент приєднався до думки тих, кому не до вподоби нешаноблива поведінка на суді обвинуваченої, й він нагадав про ток-шоу Савіка Шустера, де 80% аудиторії спочатку визнали суд над Тимошенко необ’єктивним і несправедливим, а потім 60% засудили її нешанобливе ставлення до несправедливого й необ’єктивного суду. Ці люди продемонстрували дуже погану рису представників нашої нації: алогічність свідомості. Існують фундаментальні структури логіки, на яких виросла європейська цивілізація. У їхній основі прості й очевидні речі. Якщо ти сказав А, треба сказати Б. Тобто бути послідовним. Якщо А=В=С, то і А=С. Коли нашу людину запитуєш: «А=В?» — вона погоджується. Коли запитуєш: «В=С?» — вона знову погоджується. Але коли підбиваєш підсумок: «Отже, й А=С?» — наша людина радісно вигукує: «Ні, не дорівнює».
Спочатку наші люди заявляють, що суд несправедливий і необ’єктивний, а потім вимагають до нього пошани. Але несправедливість і необ’єктивність є злом. Як же можна вимагати пошани до зла? Сам В.Лєсной визнає, що обидві сторони в Печерському суді (цікаво, він має на увазі лише звинувачення й захист чи суддю теж?) не зацікавлені в об’єктивному й скрупульозному розслідуванні. Але якщо це так, то як називати подібний суд?
Поведінка Тимошенко абсолютно адекватна тому, що демонструє «печерське правосуддя».
Тут виникає інше питання. Чому захист Тимошенко сьогодні — це насправді самозахист усіх, хто не симпатизує нинішній владі? Річ у тім, що на Майдані 2004 року ми формально стояли за Ющенка, а фактично — за Україну й за себе.
Ющенко був лише символом потреби в змінах. Тобто там було щось, що значно перевершує окрему символічну особу.
І на Лейпцизькому процесі йшлося не про особисту долю комуніста Георгія Димитрова, а про щось набагато значніше.
Адже всі розуміють (або, принаймні, дуже багато хто), що Тимошенко судять аж ніяк не за газові угоди 2009 року. Вірити, що тут лише газові проблеми, це все одно що вірити, що радянська влада судила В’ячеслава Чорновола за «спробу згвалтування». Тимошенко політично знищують, використовуючи суд як юридичну сокиру (і це, на відміну від колеги В.Лєсного, добре зрозуміли в США, Канаді, Британії, Іспанії, Швеції, Польщі, Чехії й багатьох інших країнах, про що й було заявлено). Її знищують як політика, за якого на виборах проголосувала половина України, її знищують як символ протистояння тотальній (у задумах) владі Партії регіонів. І ті, хто виступає в Україні на її захист, захищають країну й себе.
ПРАВИЛО «МІЧЕНОГО АТОМА»
Для популярності наведу історичний приклад. 1946 року Йосиф Сталін, занепокоєний надмірною популярністю маршала Г.Жукова, влаштував йому жорсткий розгляд зі звинуваченнями. Як писав радянський військовий історик генерал-лейтенант М.Г. Павленко: «Після всіх виступів, згадував Конєв, знову заговорив Сталін, знову різко, але вже дещо інакше. Мабуть, спочатку в нього був план арешту Жукова одразу після засідання. Але, відчувши внутрішній, і не лише внутрішній, опір воєначальників, відому солідарність військових з Жуковим, він, мабуть, зорієнтувався й відступив від первинного наміру. Нам здається, що в своїх передчуттях Конєв не помилявся. Сталін дійсно цього разу збирався розправитися з Жуковим, але солідарність військових завадила йому». Маршали захищали не Жукова, багато хто його терпіти не міг (і було за що). Маршали захищали себе. Вони чудово розуміли: здай Жукова, й наступним виявишся ти сам. Жуков був символом, «міченим атомом», індикатором. Його не здавали, щоб не здати себе. А в наших умовах здати Тимошенко, віддати її на заклання — означає широко відчинити двері масовим репресіям проти всіх, хто для цього режиму не є «соціально близьким».
У влади остаточно відмовлять гальма в її, за влучним висловом поета Мойсея Фішбейна, «маніакально-репресивному психозі», справедливо зауважив після арешту Тимошенко в своєму блозі відомий політичний аналітик Олег Медведєв.
«Радійте, «противсіхи!» Забужко — танцюй!
Але завтра прийдуть за вами... З Білоруссю вас!»
Влада сьогодні ніби перевіряє українське суспільство: скільки ще воно здатне «проковтнути». На жаль, коли дивишся телетрансляції з Хрещатика, бачиш ці шлеми, кийки, атаки зімкнутого ряду міліціянтів на мітингувальників, не можеш позбутися враження, що йде телелепортаж з Мінська. Але це не Мінськ. Це вже Київ...
До речі, й політолог Володимир Фесенко на «5-му каналі» визнав, що, переслідуючи Тимошенко, влада тестує українців. І якщо виявиться, що ми знову виявляємо свою фірмову байдужість, тоді доля Тимошенко чекатиме дуже багатьох з нас.
А от шеф Інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв скаржився на заполітизовування цього судового процесу й обіцяв, що жодних проблем у відносинах з Європою суд не створить. Він присягався, що влада не втручається в перебіг слухання справи. Ану ж бо, цікаво, наскільки багато людей в Україні в ці клятви повірять.
Особливо дивують заклики деяких людей грати за правилами з владою, яка сама жодних правил не визнає, вважаючи за краще грати не в шахи, а в «Чапаєва», змітаючи всі фігури з дошки, якщо немає шансів виграти.
Важко серйозно сприймати обурення пана Єрмолаєва щодо того, чому такої бурхливої реакції політиків не викликають судові процеси на Заході. Та тому, що там немає судів, подібних до Печерського, Басманного або Хамовницького (два останні — в Москві).
«ВАША ПЕСИГОЛОВІСТЬ!»
Якась особисто мені маловідома громадська організація «Відсіч» відволіклася від навчального табору в Карпатах і обурилася зухвалою поведінкою Тимошенко на зразково-показовому з погляду «Відсічі» та юридично бездоганному судовому процесі (у якому вони угледіли торжество Закону, хоча і з ритуальними обмовками): «Історія знає чимало випадків, коли підсудні перетворювали суд над собою на суд над системою, але робили вони це конкретно з використанням усіх передбачених законодавством формальностей»...
Феноменальне, проте, за ступенем наївності й дурості чистоплюйство. Як їм хочеться, щоб Тимошенко йшла, як баран на бійню, покірливо схиляючи голову перед своїми псевдоправовими катами. Їм хочеться зразкової поведінки в стилі поведінки Зинов’єва, Каменєва, Рикова й інших на московських політичних процесах 30-х років минулого століття. А що стосується історичних паралелей, то тут «Відсіч» чи то погано інформована, чи то видає бажане за дійсне. Георгій Димитров поводився в Лейпцигу так, що Тимошенко порівняно з ним — янгол у плоті. Болгарський комуніст звертався до нацистського судді «дуже коректно»: «Ваша песиголовість!» Нехай «Відсіч» (сподіваюся, історію ОУН вони знають?) пригадає, як поводився Степан Бандера та його соратники в польських судах після замаху на міністра Броніслава Перацького. «Не зловживав» коректністю й Фідель Кастро, коли його судив батистівський суд після невдалого штурму фіделістами казарми «Монкада». Майбутній команданте, зокрема, оголосив злочинцями й бандитами і суддів, і главу держави Батисту. Почитайте судову промову Фіделя «Історія мене виправдає».
І, нарешті, в російському журналі «Огонек» відбулося довгоочікуване щиросерде зізнання «противсіхів». З ним виступила пані Оксана Забужко. Вона заявила, що В.Ф. Янукович — це менше зло порівняно з Ю.В. Тимошенко.
Тобто їхнє «противсіхство» не зовсім проти всіх, воно головним чином проти лише одного антагоніста. Це було зрозуміло із самого початку, всупереч усім запереченням «противсіхів» і їхнім запевненням в однаковому ставленні до цих двох претендентів на булаву.
Знадобилося півтора року, щоб «противсіхи» набралися сміливості визнати очевидний факт. Як завжди, пані Забужко надзвичайно пишається собою: «І ця політична «третя сила», яку я озвучила напередодні другого туру виборів, тобто ті, хто голосує проти обох, за півтора року, зауважте, зросла з 5 до 18—25 відсотків. Жодний український політик не зробив такої кар’єри».
Словом, Янукович В.Ф. цю публіку влаштовує. Адже він — не Тимошенко... Ще трохи (рік-два), й вони нинішню владу визнають своєю. Думаю, що феномен майже семи століть української бездержавності неможливо осягнути без аналізу такого глибоко національного явища, як «противсіхство»...
