«Дніпропетровськ смішив країну неодноразово — спочатку Брежнєв, а потім — Театр ККВ ДДУ. Щоправда, перший це робив на любительському рівні, а другий — професійно». Подібні відгуки в інтернеті можна знайти про один з найталановитіших естрадних колективів, що з’явився як студентська команда ККВ за часів горбачовської перебудови. Сьогодні колишнім студентам Дніпропетровського університету вже за сорок, але вони, як і раніше, молоді духом і вигадують свої «нетлінки». Новим винаходом Театру ККВ ДДУ став проект Кабаре «Веселий песець», у виступах якого нерідко перепадає українським політикам.
Наявність здорового гумору в суспільстві свідчить про те, що воно ще зберегло здатність адекватно оцінювати себе й те, що відбувається довкола. А як можна судити зі слів художнього керівника театру ККВ ДДУ, одного з авторів текстів дотепних мініатюр Григорія Гельфера, гумор у Кабаре «Веселий песець» — з громадянською позицією. Саме з ним зустрівся кореспондент «Дня» в Дніпропетровську.
— Чому ваша команда виступає під новим брендом — Кабаре «Веселий песець»?
— Наступного року нашому колективу виповниться чверть століття, хоча сам театр ККВ ДДУ з’явився пізніше — 1994 року. Весь цей час ми експериментували з різними формами естрадного мистецтва. Кабаре — жанр відомий, він з’явився наприкінці ХІХ століття в Парижі. Був дуже популярним і в нашій країні. Це цілий культурний пласт, і ми завжди до нього тяжіли. Переважно ми працювали з невеликими виступами, здебільшого музичними. Тому в нас народилася ідея назвати один з наших проектів саме так — Кабаре «Веселий песець». Адже є така традиція — в Парижі був «Чорний кіт», а в Москві «Летюча миша». То чом би не «песець» — звір грайливий і забавний, самі розумієте (сміється). Ну а «веселий» — це свідчить про те, що ми до проблем, які нас оточують, прагнемо ставитися з гумором і іронією. Хоча інколи трапляється, що номери в нас виходять не лише актуальними, а й навіть на філософські теми. Кабаре передбачає невеликий майданчик і невелику кількість глядачів — людей десь сто або двісті, а також камерну, довірчу обстановку. Видовище має бути яскравим, а номери — гострими. Тому ми велосипед не винаходимо. Ми просто намагаємося робити, те, що роблять творчі люди в інших країнах. Це естрадний театр, де немає четвертої стіни, а є спілкування із залом. І є можливість залучити публіку до імпровізованого шоу.
— Жанр кабаре допускає політичні теми?
— Звісно, але ми прагнемо бути політично незаангажованими. Насправді це просто гострий погляд на політичні події з використанням мистецьких засобів. Наші мініатюри — не політика, а реакція на злободенні проблеми, що хвилюють наше суспільство. Політика для нас — лише привід.
— Коли з’явилося Кабаре «Веселий песець»?
— У цьому форматі ми почали працювати три роки тому. За цей час ми створили три чи чотири програми. Річ у тім, що вони оновлюються поступово. Ми не створюємо одразу все нове — з’являються два-три свіжі номери, ми їх додаємо, а те, що втратило актуальність, прибираємо. І так протягом року програма оновлюється повністю. У першій програмі у нас були номери про президента В.Ющенка, жарти з приводу його рейтингу. Були також пісні про економічну кризу. Одним словом, було те, що хвилювало наших громадян і виглядало актуальним тоді. Пізніше з’явилася пісенька про лідера комуністів П.Симоненка з приводу молодої дружини та народження дитини. Це була досить смішна пісня. Але одночасно ми писали на життєві й філософські теми, наприклад, «Пальці», «Збір», «Клоун». Я думаю, що ці номери й зараз, і в майбутньому будуть актуальними. Але крім музичних номерів у програмі є «розминка» для спілкування із залом, коли будь-яка людина може поставити каверзне запитання, а ми відповідаємо протягом 30 секунд. Це такі «родимі плями», що залишилися від студентського ККВ.
Окрім П.Симоненка й В.Ющенка, звісно, серед наших героїв — Юлія Тимошенко, інший наш земляк — Сергій Тігіпко. Є в нас пісня й про патріарха Кирила. Але ми пишемо не лише про сильних світу цього. У «Пісні про онука», наприклад, простий українець співає про те, як кепсько йому живеться в рідній країні. Зате він вірить, що його онук житиме в іншій країні. У цій, але в «іншій» країні.
— У мене таке відчуття, що політику ви сприймаєте як своєрідну клоунаду, це так?
— Принаймні, в нас немає сакралізації й трепету перед високопосадовими персонами. Невже якщо це президент, то не дай Боже про нього писати, а тим паче жартувати? Так, він — глава держави, його обрали на цю посаду, й він має великі права, але наше право — мати свою думку, жартувати, певна річ, не ображаючи особисто. Усе має бути в цивілізованих рамках, у рамках мистецького формату. Але ми маємо право висловлюватися тією образною мовою, якою ми володіємо. Один з останніх номерів — «Арія Тореадора» про те, як українське керівництво «рветься» до Євросоюзу, а його не пускають. У цих образах Тореадора та бика кожен бачить те, що хоче. По-нашому тореадор — це оповідач, який виступає то від імені Януковича, то від імені керівників Євросоюзу. По суті, ми в такому комічному вигляді передали ситуацію.
— Усе так, але в українських політиків, тим паче тих, хто має владу, відчуття гумору часто відмовляє...
— Трапляється. Але ми розраховуємо на те, що настане час, коли відчуття гумору для українського політика буде таким же обов’язковим, як і відчуття відповідальності, патріотизм, професіоналізм. Це необхідно ще й тому, що гумор дає можливість подивитися на себе зі сторони, дізнатися, що в суспільстві про тебе думають. Наші пісні не дають нам великих дивідендів, швидше, можуть викликати неприємності — не дай Боже, звісно. Але ми як громадяни бажаємо висловити свою думку щодо тієї чи іншої проблеми, яка хвилює людей.
— Хто пише ваші пісні?
— Ми удвох з Євгеном Гендіним. Він же за сумісництвом музичний керівник Театру ККВ ДДУ. А виконують їх наші колеги по театру — Женя Чепурняк, він же наш режисер, Володя Кольцов, Саша Сергєєв, Гена Колєснік, Юра Богуславський, Ілона Соляник-Голубенко.
— Ви сказали, що ваші пісні не приносять вам великих дивідендів. Але, як я розумію, суспільний попит на ваші виступи є. Де можна вас почути?
— У Дніпропетровську на вулиці Гопнер є кабаре «Мулен руж», яке ми між собою називаємо Гопнер-хол. Там регулярно проходять наші програми — Кабаре «Веселий песець». Це ми робимо для глядачів, продаємо квитки, люди приходять і дивляться. Зал невеликий, а витрати в нас серйозні. Працюємо ми як муніципальний театр. Крім того, останнім часом почали співпрацювати з каналом «ТВі», який запропонував досить цікаві умови. Прагнемо з певною регулярністю робити номери. Це або концертний номер, або аудіозапис, під який підкладається відеоряд. Наші виступи й каналу щось додають, і нам, безумовно, — адже нас дивиться й слухає вся Україна. А відеокліпи потрапляють в інтернет. У Євгена Гендіна є свій канал на YouTube. Але якщо є інтерес, то люди починають тиражувати наші пісні, давати посилання, особливо в соціальних мережах. Наскільки можна судити, переважна більшість відгуків користувачів інтернету — позитивні. Трапляються, звісно, й негативні, але це нормально.
— Свого часу на російському телебаченні виходили «Ляльки» В. Шендеровича, які вважали своєрідним тестом на демократію. Можливо, й у нас, якщо влада терпить жарти на свою адресу, ще не все втрачено?
— «Ляльки» — суто телевізійний проект. Їх прибрали з ефіру, й на цьому все закінчилося. Нас складніше заборонити. Якщо людей це «чіпляє», то вони приходитимуть до нас у кабаре. До того ж, зараз є інтернет, а його закрити або обмежити складно. Щоправда, в Китаї це роблять, але в Україні до цього ще не дійшло й навряд чи дійде. Згідно із законом, в Україні немає цензури, але ми й самі собі деяких речей не дозволяємо. А за те, що виносимо на сцену, відповідаємо. І своїми засобами вказуємо на болючі точки. Ми не політики й не аналітики. Ми просто спостерігаємо за тим, що відбувається в країні, як її громадяни і кажемо: «Хлопці, тут щось не так! А ось тут, на наш погляд, трішки криво!» І ті, хто вміє робити висновки, нехай їх роблять.
