Протягом останніх кількох тижнів політична тематика на телебаченні перебувала в зеніті. І фігурувала вона не тільки у новинах, політичних ток-шоу та спецпроектах. Матеріали з елементами політичного піару намагалися втиснути в програми розважального сектору, а також видати за музичні відеороботи. Професіонали цю гру в хованки називають «джинсою». У журналістському сленгу цим словом називають матеріал на замовлення, проплачену статтю (сюжет), якi видають за звичайний журналістський текст, матеріал інформаційного характеру на суспільно важливу тематику. Складність із присіканням появи таких матеріалів полягає в тому, що «джинса» майже невловима. Виявити її можна, але довести «джинсовіть» матеріалу доволі складно. Один із небагатьох способів — це моніторинг. Наведемо результати останнього дослідження комітету «Рівність можливостей» на чолі з Олександром Чекмишевим. Загальноукраїнський моніторинг проводився в рамках проектів «Український монітор», «Барометр політичної реклами» і «Барометр свідомого вибору» з 1 серпня до 24 вересня 2007 року, повідомляє УНІАН.
Пан Чекмишев серед характерних рис, за якими можна розпізнати політичну «джинсу», називає відсутність інформаційного приводу, підкреслено позитивний характер інформації про політичну силу і низький рівень соціальної важливості інформації.
Загалом же, згідно з проведеним моніторингом, важливою відмінністю цьогорічної виборчої кампанії від минулорічної стало те, що в теленовинах журналісти почали активніше аналізувати передвиборні програми партій-кандидатів. Окрім цього, у телепрограмах значно рідше використовувалися оціночні судження, а інформація з негативним відтінком звучала переважно з уст політичних опонентів, а не журналістів. Практично всі телеканали розділили учасників передвиборних перегонів на два табори: умовно «лідери» і «аутсайдери». Відтак, з початку серпня найбільший обсяг ефіру отримали Партія регіонів, БЮТ, блок «Наша Україна — Народна самооборона». Іншим чотирьом політичним силам (СПУ, КПУ, ПСПУ і блоку Володимира Литвина) уваги дісталося значно менше. Щодо політичної реклами, то перші місця серед тих, хто був найактивнішим у рекламних блоках, належить Партії регіонів, БЮТ і блоку Володимира Литвина.
Попри нарікання на політиків, очевидно, що велика кількість проплачених матеріалів — це вина не стільки замовників, скільки журналістів. Це, скажімо так, моральний бік справи. І грань тут дуже тонка, бо, зрештою, кожен сам робить свій вибір. Дехто з журналістів продукування «джинси» вважає неморальним і не береться за «передвиборний креатив». А хтось напаки, свої моральні якості тримає подалі від політики і не розповсюджує їх на робочі моменти. А тому без вагань береться за написання матеріалів під диктовку, зітхаючи «та, усі вони однакові...». Голова Спілки журналістів України Ігор Лубченко пригадує розмову колишнього генпрокурора України Святослава Піскуна з генеральним секретарем Міжнародної федерації журналістів Ейданом Уайтом під час візиту пана Уайта в Україну. Пан Піскун розповідав, що одного разу він запросив до себе журналіста, стаття якого була не занадто об’єктивною. Генпрокурор повідомив журналісту, що в матеріалі є 8 пунктів, ґрунтуючись на яких пан Піскун може подати на нього до суду і сьогодні ж виграє справу, бо ці речі абсолютно неправдиві. Журналіст же, посилаючись на те, що у нього є родина, яку потрібно годувати, розказав, що за написання цього тексту йому запропонували певну суму грошей. На це пан Піскун запитав медійника, як би він повівся, якби друзі генпрокурора пообіцяли йому на дві тисячі більше за позитивно налаштований матеріал? Журналіст без роздумів погодився на такий варіант. Коментуючи цей випадок, пан Лубченко зазначає: «Усе залежить від політичної культури суспільства, і ще більше — від політичної культури журналіста, і від того, як журналіст ставиться до своєї професії. Суть не в грошах, а в доброму імені журналіста і в тому, як він ставиться до себе і взагалі до журналістики як до політичної і моральної сили в суспільстві».
Мабуть, суть і справді не в грошах. Хоча багато хто з журналістів саме на фінансовий мотив і посилається. Заробітні плати, які пропонують у більшості засобів масової інформації нашої країни, не задовольняють працівників, саме тому їм доводиться писати матеріали на замовлення. Часом до цього додається ще й нагальна потреба у фінансах з об’єктивних причин. Журналістка одного зі всеукраїнських засобів масової інформації, якій за дорученням редакції довелося робити матеріал на замовлення, розповідає: «Взагалі-то я не прихильник замовних матеріалів. Я вважаю, що змушувати до такого журналіста просто неморально. Але, оскільки на той час у виданні я працювала протягом невеликого терміну, то коли керівництво доручило мені написати замовний матеріал про певну політичну силу, я мусила його писати. Ще один мотив, який підштовхнув мене до написання — це те, що мені необхідні були кошти на лікування мами, і я не знала, де мені їх дістати. Зарплати було явно недостатньо.
А взагалі мені вже не раз пропонували робити такі матеріали. Я від них відмовлялася, культурно пояснюючи, що це не відповідає правилам журналістської етики. Журналіст повинен писати так, щоб підтримувати інтереси суспільства. Тому більше я на це не піду».
Ігор Лубчено зв’язку між тим, скільки журналіст заробляє і чи береться він за написання політичної «джинси» не вбачає: «У Литві кілька років тому ввели нову щомісячну зарплату для судді: 5 тис. доларів, — згадує голова СЖУ, — Прилетiвши у Вільнюс і зустрівшись із колегою, я сказав йому, що литовці — молодці, бо відтепер суд буде об’єктивно судити. На що він мені сказав, що все зовсім не так, адже тепер суддя каже, що хабар, який йому треба платити, не може бути меншим, ніж його зарплата... Тому зв’язку між тим, скільки журналіст отримує і чи береться він за «джинсу», я не бачу. Якщо людина чесна, то отримуючи п’ятсот, вісімсот чи тисячу гривень, вона ніколи не піде на те, щоб підставляти себе, своє добре ім’я. А є такі, що їм як більше — так більше».
Суголосна з паном Лубченком і думка члена Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Тетяни Лебедєвої: «Якщо людина не готова брати гроші, вона не готова їх брати за будь-яких умов. Був у нас один достатньо відомий канал, на якому був найвищий рівень зарплати, але «джинси» там було достатньо. Тому мені здається, що прямої залежності між рівнем оплати праці і готовністю брати гроші за сюжети на замовлення немає. Я не бачу такої закономірності. Я думаю, що справа в тому, що загальна політична культура в суспільстві не дуже висока. У тому числі журналістська. Треба в цьому напрямку працювати.» Гадаю, що віднедавна «джинсою» ми можемо називати не тільки журналістські роботи. Зокрема, чудові приклади замовницької праці демонструють музиканти. Протягом останнього часу глядачі телеканалу «М1» мали можливість доволі часто бачити на екрані кліп такої собі групи Queens на пісню «Україна. Юля». Дівчата модельної зовнішності разом із «королевою r’n’b і хіп-хопа» Настею Каменських абсолютно, на наш погляд, недвозначно співають про те, що «з Юлею разом будемо ми». Навряд чи йдеться про якусь невідому нікому особу Юлю, яка, згідно з текстом музичного твору, повинна привести до світлого майбутнього і єдиної України. Ще один натяк — фігурування у кліпі фірмової коси, що скручена калачиком і легко впізнаваних і неглибоких національних мотивів (колористика, одяг). Ми попросили піар-менеджера продюсерської кампанії Music Motors, яка «опікує» і гурт Queens, і співачку Настю Каменських прокоментувати відеокліп на предмет наявності політичної реклами у ньому. «Ви не перші, хто ставить мені це запитання, — зізнається Олена Сохацька, спеціаліст зі зв’язків з громадскістю продюсерського центру Music Motors, — насправді це кліп групи Queens, а Настя Каменських навіть не співає цю пісню, вона просто, скажімо так, за компанію знялася в цьому кліпі. Настя Каменських, можна сказати, проходила повз, заскочила, знялася в кліпі і пішла далі. А в ідеалі ми взагалі не позиціонуємо цей кліп як політичний, тому на певний ряд запитань я не буду відповідати взагалі», — категорично заявила пані Сохацька.
Можна тільки здогадуватися, чи може політично музична «джинса» подібної якості схилити на бік політичної сили-замовника хоча б один голос. Iз іншого боку, якщо дівчата танцюють і виспівують, а гроші на відео і нескінченні ротації витрачаються, значить це комусь приносить користь, чи то пак голоси і, очевидно, все це не даремно.
Виникає питання: як iз «джинсою» боротися, і чи це можливо взагалі? Оскільки, як ми вже побачили, грає «джинса» на дуже тонких струнах образів-асоціацій і натяків, законодавчо обмежити її складно. Це скидатиметься швидше на боротьбу з вітряками. Це підтверджує Тетяна Лебедєва і розводить руками: «З «джинсою» боротися дуже складно. Ми робили спроби боротися законодавчим шляхом: вважали, що будь-яка інформація — це агітація. Але в такому випадку ми залишали виборця без потрібної йому для правильного вибору інформації. Як такої, боротьби не може бути в принципі, бо завжди знайдуться способи обійти ті чи інші правила, які встановлюються. Мені здається, що єдиний шлях — це, по-перше, звертання до професійності, а по-друге, підвищення рівня консолідованості журналістського та політичного середовища. Більше адміністративних важелів я не знаю. Тотальне нашестя «джинси» — це діагноз, який свідчить про абсолютну непрофесійність нашого журналістського середовища. Ну а як можна примусити людей працювати фахово? Відбирати ліцензії? У такому випадку в нас взагалі всі залишаться без ліцензій».
Ігор Лубченко пропонує апелювати до совісті журналістів: «Якщо ми кожного разу будемо говорити, що, мовляв, це матеріал замовлений, це політична «джинса», і будемо говорити про те, хто автор цих матеріалів, — можливо тоді це щось змінить. Але, з іншого боку, кожен журналіст має право на псевдонім. Дехто намагається притягти журналістів до відповідальності, а ті, хто розповсюджує їхнi матеріали, каже, що це псевдонім, і відмовляються його розголошувати. Після виборів ми спробуємо зібрати круглий стіл, щоб представники партій, які виграють, і які програють, прийшли та сказали про ті видання, де вони розміщали матеріали на замовлення й довели, що це дійсно так. Ми б уже навіть не розбиралися, хто там конкретний автор, бо це вже виходить за межі правового поля і тим більше за межі діяльності нашої спілки. Тоді люди знатимуть, наскільки вірити чи, навпаки, не довіряти тим чи іншим ЗМІ. Якщо цей круглий стіл буде відвертим, якщо не тільки політики, а й журналісти говоритимуть про такі випадки у їх практиці, я думаю, що якесь зрушення може бути».
Спроби боротися з проплаченою журналістикою роблять і самі акули пера. Так, нещадавно відомий київський журналіст Ігор Чайка зняв документальний фільм «Свобода «джинси»? Український контекст...». Можливо, це і стане початком добровільної журналістської ініціативи «Геть, «джинса»!».
