Спостереження за телепростором останніми роками часто підтверджують формулу «невдахи». Що для невдахи хороший результат? Це відсутність результату плюс хороша історія про те, які причини, люди, обставини заважали досягти успіху. А коли вдається пояснити, хто винен, можна братися за нове велике починання.
Якщо українські приватні канали можна за щось хвалити, а за щось гудити, то державного телебачення просто шкода. Шкода глядачів і втрачені можливості. Лише УТ-1 мають змогу приймати 98% населення України, в той же час, згідно з рейтингами, дивляться його 5— 7% глядачів. Тільки УТ-1 має бюджетне фінансування і при цьому не має окремих обмежень на рекламу (в Німеччині, наприклад, громадське телебачення, яке фінансується глядачами, не має права розміщувати рекламу в прайм-таймі). Державні новини УТ готують понад чотири сотні працівників, але рейтингів це не додає. Лише УТ-1 виділялися кредити під державні гарантії на технічне переоснащення (дещо з техніки вже кілька років лежить на складі чесно закрите на ключ). Результату — ніякого, хороша історія «хто винен» — є. Закордонний досвід свідчить, що державне чи громадське телебачення посідає на телеринку не нижче, аніж друге місце: РТР — в Росії, ZDF — в Німеччині, ТР-1 — у Польщі. Державне телебачення в Україні катастрофічно втрачає вплив на аудиторію, не репрезентуючи ані державних, ані громадських інтересів. Здавалося б, саме розвиток «першої кнопки» має бути пріоритетом державних органів, відповідальних за інформаційну сферу держави. Проте за півроку діяльності Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення концепції розвитку УТ-1 не запропоновано. Основні біди цього каналу полягають у відсутності структурних змін у його фінансовій організації. Поляки змогли перевести фінансування державних каналів до системи абонентської плати, росіяни розділили технічні потужності колишнього центрального телебачення, на базі яких було створено госпрозрахунковий технічний центр і компанії, які відповідають за мовлення (ГРТ та РТР). І перша, і друга моделі дозволили державним компаніям і державним технічним центрам стати прибутковими. Більшість бюджету, що виділяється на УТ-1, витрачається не на створення телевізійних програм, а на утримання технічної інфраструктури, яка могла б окупити себе самостійно. Ці проблеми, як і ідеї створення нових телевізійних каналів, неодноразово обговорювалися на засіданнях урядового комітету соціального та гуманітарного розвитку. Зокрема, Держкомінформ пропонує створити 2001 року культурологічний канал, «який має сприяти формуванню етичних і моральних цінностей громадян України», організувати на базі УТ-1 супутниковий канал для мовлення за кордон, заснувати новий канал з польськими чи іншими європейськими інвестиціями. Не зовсім зрозуміло — як можна братися за грандіозні плани, не довівши до пристойного стану те, що вже є, зокрема, єдиний державний канал, що є складовою національної інформаційної безпеки? Не зрозуміло, як можна на базі хаосу щось створювати? Ідея створення супутникового каналу теж не нова. Першою за його створення взялася Миколаївська телекомпанія «Тоніс», яка в супутниковому ефірі ретранслювала старі стрічки Укртелефільму, називаючи цей продукт «Слов’янським каналом». В результаті борги «Тонісу» перед компанією Євталсат за поширення сигналу змушена була взяти на себе держава. Згодом телекомпанія «Либідь» спільно з Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення розпочала новий проект супутникового каналу. Цей проект теж проіснував недовго, на нього було витрачено державні кошти, але запам’ятався він лише тим, що слово Україна в головних титрах було англійською мовою і... з помилками! Сумно буде, якщо нові проекти Держкомінфрому завершаться зі схожим результатом. А які ринкові інтереси можуть зацікавити європейських інвесторів прийти на український телепростір з нашим більш ніж скромним ринком рекламодавців і низькою купівельною спроможністю населення? Телебачення на Заході освоює нові технології, там величезні обсяги власного виробництва. Який стимул, який потенціал їм можна запропонувати тут? Нема поки що пояснень, як фінансуватиметься культурологічний канал. Якщо знову з бюджету, то що залишиться УТ-1 і вмираючим місцевим телекомпаніям? І що заважає зараз робити на УТ-1 чи УТ-2 програми культурного спрямування, знімати театральні вистави, демонструвати картини з фільмофондів? У підпорядкуванні Держкомінформполітики перебуває також 25 обласних телерадіооб’єднань. Деякі з них, як, наприклад, львівське, містяться в дорогих сучасних приміщеннях, телестудіях, які використовуються лише на третину своїх потужностей. Частка цих компаній мала б бути пріоритетною у роботі Держкомітету. Ідея культурологічного каналу, яка є привабливою за своєю суттю, здається малоздійсненною в країні, де підприємствам концерну РРТ вимикають електроенергію за борги, оскільки навіть існуючі державні канали не платять за поширення сигналу. Питання могли б не виникати, якби в державі з’явилася концепція розвитку телепростору України. Але її — немає! Відповідно, всі вищеперераховані плани головного інформаційно-політичного керманича можна ще в зародку відносити до тих, що не підлягають виконанню, бо не мають під собою основи, все тої ж концепції. Вона не може вирости з розрізнених добрих намірів. А коли йдеться лише про окремі добрі починання, а не системні зміни, виникає думка про тимчасовість. Уряди йдуть, а телебачення — залишається. Якщо закласти базу системних перетворень, почати їх втілювати, то ймовірність їх продовження після зміни виконавців — є. Якщо ж ідеться про фрагментарні зміни, то їх легко відсікти на будь-якій стадії реалізації. Ніхто не збирається вішати всі провини на нове керівництво Держкомінформполітики — його попередники мали більше часу й не розробили ніякої концепції. До того ж ще є Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, Міністерство культури, Державний комітет зв’язку та інформатизації, концерн РРТ, які теж мають опікуватися телебаченням. Але досі немає чіткої координації роботи цих органів, і тому в кожного є можливість за необхідності легко придумувати «хорошу історію», чого «молодий здоровань» не робить того, що необхідно державі й суспільству. І поки що ніхто не виступив ініціатором об’єднання зусиль вищеназваних державних органів, у сфері відповідальності яких зустрічається слово теле-, заради того, щоб розподілити й керувати. Тим більше, що в гуманітарній сфері, до якої належить інформаційне поле, вже є досвід успішної роботи міжвідомчих комітетів і робочих груп — у галузі охорони здоров’я та захисту авторських прав.
