Спершу навіть якесь дивне враження справляє новий проект Костянтина Грубича «Точка на мапі» (УТ-1). Хід у програмі, джерела якої можна простежити ще у сюжетах з провінції Олександри Ліванської у «До и после полуночи» Володимира Молчанова і у «Глухоманії» Валентини Руденко («1+1»), використано невигадливий, але виразний: знімальна група їздить селами, які мають незвичайні назви, журналіст — сам Костянтин — ходить від хати до хати, знайомиться з людьми, задає такі ж невигадливі запитання: хто, що, чи давно тут живуть, чим займаються, що знають про походження назви села тощо. Все це йде в режимі зйомок без попередньої підготовки, без попереднього знайомства Грубича з майбутніми героями передачі. А тому — як розмова складеться, такою її і покажуть, вже у Києві, при монтажі, вносячи до відзнятого матеріалу деякий авторський погляд чи то асоціативними кадрами кінохроніки 30—40-х років, чи то багаторазовими повторами якогось відео- звукового образу, і лише трохи додавши закадрового авторського тексту... Ось ця саме непідготовленість зустрічей із селянами спочатку трохи навіть дратує. Здається, якби поговорив журналіст з ними до зустрічі у кадрі, то зміг би нам запропонувати глибші, характерніші, не такі випадкові замальовки. Адже у випадковості є і своя чарівність — безпосередність і, водночас, небезпека обмежитися чимось поверхневим, банальним. Проте, подивившись десь, по-моєму, третю передачу проекту — із сіл День Добрий, Бухаловщина... — я непомітно втяглася у смак цієї, здавалось би, необов’язковості, неконцептуальності подібних замальовок. Несподівано виявилося, що саме така от ненав’язливість і навіть, здавалось би, невинахідливість авторів передачі дозволяє відчути життя цих людей, цих селищ більшою мірою саме таким, яким воно є. Молодий колега- журналіст, коли ми обмінювалися думками про цю передачу, здивовано зауважив: герої розказують про те, що розвалився колгосп, який колись процвітав, що зараз нікому не потрібна їхня праця, що нікому у їхньому селі купувати хліб: грошей немає у людей — якось відсторонено, мовби вони самі звідкись із Марсу, і тут знаходяться лиш тимчасово... Так воно і є — і про хороше у своєму житті, і про погане, і про нинішню вбогість і безперспективність селяни — а це здебільшого люди немолоді, котрі бачили на своєму віку багато всякого — говорять в одній тональності. І автори «Точки на мапі» мовби підтримують цю інтонацію, не провокують на проблемність, не заохочують героїв запитаннями про причини і про винних. У результаті Костянтин Грубич дозволяє-таки нам побачити реальне існування реального українського села. Та не тільки — а крізь мозаїку іноді більш, іноді менш змістовних зустрічей, ще й світовідчуття людей, що мешкають у цих селах. Я пригадала своїх прабабусю і прадідуся — Івана і Марію Сосідків — яких у роки колективізації на Харківщині «розкуркулили», мали погнати до Сибіру, але оскільки їхня заможна сім’я допомагала багатьом односельцям, то хтось із них і попередив про грядущу акцію комбіду. З дітьми прабабуся і прадідусь тікали, у них стріляли, Іван був легко поранений у руку. Родина прибилася до Дніпрогесу, який тоді будувався, жили у землянках, потім опинилися у Нікополі, працювали, не покладаючи рук, звідали і голод радянський, і жах німецької окупації, і загибель на фронті двох синів — по суті, за ту владу, яка їх свого часу позбавила всього... Я не пам’ятаю, щоб коли- небудь у їхніх розповідях мені, допитливій школярці, про своє життя (дідусь і бабуся померли всередині 70-х) майнула хоча б тінь, прозвучала хоча б нотка якоїсь злості. Чи заздрості, чи незадоволення, чи хоча б жалю про прожите так життя... Згадуючи їх, я тепер переконана у тому, скільки багато бабуся і дідусь знали, розуміли, могли порівнювати... І їхнє життя було прикладом не рабської покірності владі, долі й обставинам, а прикладом такого самовідчуття себе, коли треба жити, ростити дітей, потім підтримувати один одного, допомагаючи внукам — незважаючи ні на що. Не борючись і не проклинаючи, а терпляче все зносячи і — виживаючи. Такі люди — у більшості своїй — живуть і сьогодні у наших селах, вони виростили дітей, які роз’їхалися з рідної домівки, тепер доглядають внуків, продовжують годувати нас плодами своєї праці на землі, голосують за тих, за кого їм скажуть — чи за владу, зносять злидні, що звалилися на них, кленучи начальників — але без жодного наміру активничати заради змін, не в останню чергу тому, що просто у «зміни зверху» — не вірять... Напевно, добре, що Костянтин Грубич показав нам таких співвітчизників, шанобливо титруючи наприкінці передачі їхні імена, по батькові і прізвища... А декому з нас і нагадав про цих співвітчизників, котрі живуть у зовсім іншій тональності, в іншому ритмі, іншому світі, іншій цивілізації, ніж ми часто уявляємо народ.
Ці люди прийдуть 16 квітня на референдум. Багато хто — тому що їм скажуть: «треба». Багато хто — щоб позбавити владу, в особі депутатів, її «особливого статусу», дехто — зі щирою надією на зміни. Цього тижня й Україну, і Росію слухали в Раді Європи. Їх — за Чечню, нас — за той самий референдум.
У понеділок на каналі НТВ , у звичайному інформаційному випуску «Сегодня» о 23.15 (за нашим часом), показували розлогий сюжет про ті претензії, які висуває до Росії Рада Європи у зв’язку з війною в Чечні. У цьому сюжеті брали участь дуже різні люди, які, по суті, представляють не тільки всі можливі точки зору на проблему, а й усі аспекти цієї проблеми. Це була і Валерія Новодворська, яка вважає, що Росію мають безперечно вилучити з Ради Європи, бо в іншому разі ця організація розпишеться у власній невідповідності принципам ЄС. Це був Андрій Бабицький, який, розповідаючи про те, що зараз він особисто готує доповідь для ПАРЄ про стан справ у Чечні, разом з тим не може однозначно відповісти на запитання про санкції щодо Росії... Були й інші синхрони — від Ландсбергіса, який представляв питання по Чечні в ЄС, і Жириновського до представників чеченського народу, які в чомусь схвалювали, а щодо чогось застерігали Путіна... Коротше, ситуацію було розкладено в класичному варіанті об’єктивістського ТБ, без, зауважимо до того ж, будь-якого педалювання якоїсь однієї точки зору, при тому, що ми достатньо чули про особливе ставлення Гусинського до проблеми Чечні і його особливі інтереси... До цього на НТВ було також чимало подібних сюжетів, обговорень, передач...
За майже три місяці чи бачили ми в ефірі хоч би одного нашого каналу програму, яка ну хоч би роз’яснила глядачеві, а в чому, власне, полягають претензії до нас моніторингового комітету ПАРЄ і тєї самої Венеціанської комісії? Нехай би навіть при цьому телеведучі таврували ганьбою ці організації, які, бачиш, сміють контролювати дотримання Україною тих принципів, які вона задекларувала при вступі до ЄС! Бодай би розповіли глядачеві, про що, власне, йдеться! Чи, може, нині хтось із телеекрану роз’яснив глядачам (тобто електорату), а чому наш Конституційний суд відкинув два запитання. Не було таких передач! Якщо мені не зраджує пам’ять, лише Сергій Набока в рамках телеканалу «Ера» намагався кілька разів ставити «незручні» запитання — скажімо, щодо повідомлення Михайла Рябця членам моніторингового комітету ПАРЄ про те, що в розпорядженні ЦВК були тільки протоколи про зібрані підписи, а не самі підписні листи, які зберігаються в сейфах організацій, які збирали підписи... А поза тим — «усе гаразд, прекрасна маркізо...». Я не говоритиму про різні «Питання дня» чи сюжети в УТН, тим паче, не варто згадувати про «Акцент» В.Лапікури, де з несамовитим ентузіазмом сьогодні чорне видаватимуть за біле, а завтра біле — за чорне. Однак минулої неділі було, чесно кажучи, якось соромно переглядати сюжет в «7 днях» (УТ-1), де ведучий Ігор Сторожук розмовляв з міністром юстиції Сюзанною Станнік про висновки нашого Конституційного суду і позицію ПАРЄ, яка, як повідомили до того часу наші інформагентства, пом’якшилася. Зрозуміло, про те, в чому конкретно позиції КС і Венеціанської комісії збіглися, а в чому залишилися, як і раніше, різними, а також про те, якими взагалі були позиції європейських юристів і які для того є підстави — не говорили. Певна річ, ішлося лише про демократичні успіхи України у зв’язку з рішенням КС (хоч я чомусь не пам’ятаю, щоб Міністерство юстиції, як і УТ-1, десь до цього піддавало сумніву відповідність конституційним нормам якогось із запитань, зокрема й «забракованих»), про впевненість у нашому завтрашньому дні в складі РЄ і, що найсумніше, знову наголошувалося на непатріотичності тих політиків, які в органах РЄ послідовно виступали проти референдуму. Мовляв, «дивна позиція тих політиків, які прагнуть бути опозицією до власної країни». У вівторок, уже після прийняття ПАРЄ більш жорсткої, ніж очікували, резолюції щодо України, цей аргумент став взагалі одним з «козирних», він лунав не тільки, знов-таки, з вуст політиків, а й журналістів (Олекси Підлуцького, який виступав у ролі експерта у «Вікнах» СТБ). Ну що ж, дуже багатьом з нашої так званої еліти, звичайно ж, добре відомо про те, що абсолютна більшість жителів нашої країни, на жаль, і справді не знає про те, що інтереси держави і суспільства далеко не завжди збігаються, і що за недотримання принципу «не виносити сміття з хати» в одній політичній системі вже активно дорікали політичним дисидентам... На жаль, знання того, що в країні, яка ніколи не жила в умовах демократії, дуже легко ловити людей на дешеві й архіпрості «фішки», дає змогу нашій так званій політичній еліті особливо не напружуватися в пошуках оптимальної системи аргументації своїх позицій і захисті своїх інтересів. Навіщо? Якщо можна просто замовчувати — і таврувати ганьбою, підказуючи «піплові» правильний шлях: «Сахарова я не читав, але вважаю...». У вівторок на УТ-1 відбувалося взагалі щось безпрецедентне. В «УТН-панорамі» о 21.00 повідомили тільки про досить лояльний пункт з резолюції Комітету міністрів РЄ, а саме: що санкції проти України застосують у тому разі, якщо результати референдуму будуть втілені в життя неконституційним шляхом... Ні про заклик ПАРЄ відкласти проведення референдуму, ні про думку європейців про неконституційність принаймні одного (вже з чотирьох) запитань і т. ін. — сказано не було. Отож інформація про дуже жорстку реакцію глави нашого МЗС Бориса Тарасюка, а потім — і Президента — нічого, крім подиву, у глядача викликати не могла!
Точно так само з приводу найбільш лояльних пунктів рішення ПАРЄ заходився потім, о 22.05, і Валерій Лапікура, знов-таки, не назвавши головних претензій європейців, але при цьому висловлюючись просто образливо щодо шановних європейських інституцій. І тільки глядач регіональних каналів — ЮТАР, ТЕТ («Вісті») — міг зрозуміти, про що взагалі йдеться. Біля півночі до них приєдналися і ТСН («1+1»), що дало більш-менш повний виклад резолюції ПАРЄ, і «Вікна» СТБ, де врешті-решт було запропоновано всі точки зору, зокрема й «антипатріота» С.Головатого. В середу 5 квітня в «Акценті» УТН усе повторилося, тільки з більшою пропорцією пересмикувань та лайливих слів на адресу європейців, але при тому ж цілковитому замовчуванні мотивацій їхніх рішень. Гадаю, у глядача, який ще пам’ятає колишні «щасливі часи», або в тих, хто в роки перебудови начитався різних там солженіциних, рибакових, гроссманів, приводів для асоціацій було більш ніж достатньо. Ну хіба що С.Головатого звинувачували не в шпигунстві на користь десяти іноземних розвідок, а, наприклад, у скасуванні, коли він був міністром юстиції, кримінальної відповідальності за гомосексуалізм...
Усе те, що відбувалося цими днями на УТ-1, просто вражало. Адже, в принципі, що відбувається, якщо говорити простою, зрозумілою і для того глядача, якому адресовано послання нашого ТБ, мовою? З одного боку — навряд чи є сумніви в тому, що потрібен деякий силовий тиск і на наше звичне парламентське болото, і на наших олігархів, і взагалі — на ситуацію в цілому, для того, щоб у цій країні хоч би щось таки почало відбуватися. З іншого — так, є проблеми з демократичністю цього тиску, з дотриманням усіх правових норм при проведенні «народної ініціативи» в життя. Є і реальні підстави — скажімо, та ж таки слабкість демократичних інституцій у країні — для побоювання «білорусизації» стану в країні. Що при цьому, по ідеї, мало б робити держТБ? І насамперед — держТБ! Передусім воно мало б проводити нормальну, спокійну роз’яснювальну роботу! Так, пропагувати — але тонко, витончено і розумно. Не приховуючи всіх наявних проблем — найважливіша умова, що вибиває вже саме по собі головний козир у противників референдуму. І при цьому чітко, виразно, переконливо, аргументуючи необхідність таких кроків, необхідність референдуму.
Хіба істерія — це найкращий спосіб втілення в життя політичних інтересів? Хіба ось такі дії — маніпулювання свідомістю мас, а не залучення їх на свій бік цивілізованими методами — зміцнюють імідж України у світі? І хіба ті ж таки європейські організації не ставилися б до нас по-іншому, якби бачили цивілізоване забезпечення політичних інтересів? Хіба не зрозуміло, що державна пропаганда, заснована, передусім, на неповазі до власного народу, — це бумеранг, який колись обов’язково досягне мети? І хіба врешті-решт наша держава, що бажає реформ (чи?..) не потребує залучення на свій бік саме найінтелектуальнішої, найосвіченішої, найконкурентоспроможнішої частини суспільства, яку істерією можна якраз тільки відвернути, а зовсім не зробити союзником?..
Чесно кажучи, виникає відчуття, що в «революції свідомості» мають потребу не тільки наші парламентарі, а й ті держслужбовці, передусім на держТБ, які, здається, і мають нині цю «революцію» забезпечувати ідеологічно. Чесно кажучи, була думка, що саме заради цього і прийшли нові люди в керівництво нашої інформполітики... Так уже хочеться нарешті угледіти хоч би мінімальні відбитки їхньої діяльності на якості нашого державного ТБ.
