Чим ближче парламентські вибори в Україні, тим акцентуйованішими стають програми ТБ. Поступово зріє відчуття, що правляча партія не знайшла нічого кращого для забезпечення своєї перемоги в жовтні 2012-го, ніж старі випробувані пропагандистські технології. Здається, знову практикуватиметься нацьковування одне на одного різних сегментів українського суспільства за ознакою етнічності, релігійності, мови, культурних переваг тощо. Деякі пробні кроки в цьому напрямку вже робляться. От і Савік Шустер вирішив обговорити церковні проблеми, запросивши до своєї студії, крім ієрархів, ще й діяча компартії Олександра Голуба. Палкий прибічник Московського патріархату комуніст Голуб позиціонував себе захисником «канонічного православ’я». Зокрема, він кинувся виправдовувати вельми одіозну в самій Росії фігуру офіційного представника патріарха Кирила Всеволода Чапліна, який заявив публічно, що «російська армія має воювати скрізь, де є небезпека помаранчевих революцій. У контексті тієї «симфонії», що об’єднує Російську православну церкву з Кремлем, дещо здивувала заява представника УПЦ МП Георгія Коваленка про те, що «ми незалежні від держави». Від української — так, а від російської? А нардеп Голуб, цей «православний комуніст», не вгамовувався, нападаючи на патріарха Київського й Усієї України-Руси Філарета, який був у студії, й заявляючи, що він, Голуб, не визнає Київського патріархату. У той же час, він підкреслив, що є віруючою людиною. Дива та й годі. Спершу Голубу слід було б розібратися, ким він є: послідовником учення Маркса, Енгельса й Леніна з їхнім непримиренним атеїзмом чи християнином. Але нинішні комуністи — великі майстри сидіти на двох, а якщо знадобиться, то й на багатьох стільцях водночас. Лицемірство й безпринципність — їхнє ім’я. Хоч би як вони старалися, не можна одночасно служити Богові й Люциферу. До речі, останньому комуністи послужили, як ніхто інший. Ще не забуто тотальний терор проти церкви, масові бузувірські вбивства священиків і ченців, руйнування храмів і скидання хрестів з куполів, всілякі блюзнірства. А Ленін (від якого «православний комуніст» Голуб начебто не відрікався) писав про священиків тоді ще молодому партійному чиновникові Молотову: «Чим більше ми їх розстріляємо, тим краще буде...»
«Православний комунізм» — це сьогодні найбільша загроза для церкви, оскільки ті, хто заграє з безбожною партією, кидають церкву в безодню реакційності й архаїчності, фактично перетворюючи її саму на політичну партію сектантського типу.
Ще за часів СРСР письменник Володимир Войнович попереджав про небезпеку злиття церкви з компартією й створив літературний образ комуністичного батюшки, «отця Звездонія». Комуністи, борючись проти релігійних обрядів, намагалися замінити хрестини «звіздинами», що давало привід антирадянським жартівникам говорити, що діти тепер будуть не хрещені, а «звіздануті». Отже, товаришеві Голубу треба визначитися. А то якось дивно — і до церкви ходити, й дідуся Леніна почитати, найбільшого безбожника всіх часів і народів. Ще в ранньому дитинстві моя бабуся, малограмотна українська палко віруюча християнка, занепокоєна моїм релігійним вихованням, сказала: «Онучок, ти нікому про це не кажи, але сам маєш знати: Ленін — це Антихрист». Якщо виходити з об’єктивного аналізу його ставлення до віри й церкви, то так і виходить. Утім пам’ятники Антихристові стоять у всій Центральній і Південно-Східній Україні й чомусь нинішню церкву абсолютно не хвилюють. Не хочуть сваритися з комуністами? А ранні християни в минулі часи не боялися сваритися з римськими імператорами, що й забезпечило християнству перемогу...
Поговорили й про горезвісну концепцію «Русского мира», що активно пропагується московським патріархом. Представник УПЦ МП Георгій Коваленко закликав створювати свій український варіант ідеологеми «Русский мир». Москва таких тонких мислителів неодноразово ковтала й випльовувала. Це все те ж таки дрібне малоросійське хитрування, що зводиться до грізної демонстрації дулі в кишені. Інша річ, що безідеологічність в Україні себе вже вичерпала. Не буде в нас своєї ідеології — нав’яжуть чужу. Уже нав’язують. Тому українська інтелігенція зобов’язана розробити ідеологію україноцентричності, українського світу, що охоплює вітчизняне й світове українство.
Шустер провів голосування, й більшість людей у студії визнали Україну частиною «Русского мира». За всієї виправданої підозрілості до «соціології а-ля Шустер» факт неприємний. У наших людей у головах ідеологічна «каша», й ця «каша» реально загрожує Україні. Але винні не лише самі люди (хоча все-таки винні, оскільки не слідують заповіді Канта: «май мужність жити власним розумом»), а, в першу чергу, влада, що тягне країну від Європи до Азії, винне ТБ, де середній українець бачить майже виключно російські серіали, які створюють стійку впевненість у тому, що живе він в одному культурно-політичному просторі з Рязанською й Тамбовською областями. ТБ, буцімто вітчизняне, сьогодні є одним з найпідступніших і найуспішніших русифікаторів України.
А розгляд у такому специфічному контексті проблем церкви дає підставу підозрювати, що на парламентських виборах знову використовуватиметься чинник конфесійного протистояння за участю закордонних ієрархів.
А на 9 травня Шустер розродився спецпрограмою, присвяченою активно пропагованому російському фільму на українську тематику «Матч». Дещо з нього показали, що позбавило необхідності дивитися всю кінострічку. Адже, як відомо, для того, щоб визначити смак супу, його не треба з’їдати повністю, вистачить двох-трьох ложок. Перші кадри, продемонстровані в Шустера, розповідали про прихід німецьких військ до Києва. Окупантів зустрічають з квітами дівчата в українських національних костюмах, а якийсь громадський діяч звертається до німців українською й чує у відповідь: «Ми вас не розуміємо, говоріть російською». Авжеж, уродженцям Баварії та Шлезвіг-Гольштейна російська мова зрозуміліша... Ідеологічний посил зрозумілий. Українці (які не русифікувалися, зберегли ідентичність і мову) — це суціль колаборанти, німецькі прислужники, зрадники. А тим часом, і доказів тому безліч, вермахт зустрічали з квітами практично скрізь, зокрема й у містах РРФСР. Але цього в російських серіалах про війну (яких сьогодні — море) ніколи не показують. А якщо показують солдатів і офіцерів РВА — Російської визвольної армії генерала Андрія Власова, то ніколи не побачиш тієї символіки, яку вони носили під час війни, — біло-синьо-червоні шеврони на рукавах (нинішній державний прапор Російської Федерації) та зображення Андріївського прапора (нині прапор Військово-морського флоту Російської Федерації). А у фільмі московської «бригади» всі німецькі поліцейські розгулюють Києвом з синьо-жовтими пов’язками. Німці на своїй службі таких вільностей не терпіли. Поліцейський з допоміжної поліції, навербованої з місцевого населення, носив білу нарукавну пов’язку, на якій готичним шрифтом була засвідчена приналежність індивіда до поліції. Фільм, знятий росіянами, присвячено буцімто футбольному «матчу смерті» київського «Динамо» з німецькими командами в окупованому Києві. Але такого матчу, всупереч радянській міфології, не було. Журналіст Деві Аркадьєв, який багато десятиліть пише про київське «Динамо», посилаючись на архівно-документальні дослідження генерала СБУ Пристайка, ще раз підтвердив: такого «матчу смерті» — не було. Це легенда. Було проведено аж 11 матчів «Динамо» в Києві. Чотири футболісти були розстріляні окупантами в інший час і за іншими звинуваченнями, не пов’язаними з футболом. І немає жодних доказів, що саме футбол став причиною цих репресій. На це московська група відреагувала так: «ми віримо, що такий «матч смерті» був». Вірити, як відомо, можна в усе, що завгодно. Але чому свою віру вони нав’язують як безумовний історичний факт? При цьому показують українців негідниками, антисемітами, злочинцями, дискредитуючи Україну як націю та державу. Певний час тому окремі західні газети дозволяли собі писати про «польські концтабори, де вбивали євреїв». Це викликало шквал обурення в Польщі, поляки провели відповідну кампанію, й тепер на Заході пишуть правильно: «нацистські табори на території Польщі». Ось так і росіяни намагалися повісити злочини нацистів на українців. До цієї неблагородної місії долучився в студії й київський бізнесмен Вадим Рабинович, який заявив, що в розстрілах євреїв у Бабиному Яру брало участь лише 150 нацистів, а решта (понад тисячу) нібито були українцями з Буковинського куреня. І голова Всеукраїнського єврейського конгресу В.Рабинович думає, що після таких його заяв міжнаціональні відносини в Україні гармонізуються? Дуже я в цьому сумніваюся... Тим часом, В.Рабиновичу не завадило б спочатку ознайомитися з документальними дослідженнями історика Віталія Нахмановича, який встановив, що Буковинський курінь прибув до Києва, коли вже розстріли єврейського населення в Бабиному Яру закінчилися. В.Рабинович сказав, що володіє якимись документами про події в Бабиному Яру. Чому ж він їх досі не оприлюднив, не пустив у науковий обіг? До речі, кілька років тому представники меморіального комплексу Яд-Вашем у Ізраїлі заявляли, що мають у своєму розпорядженні сенсаційні документи, які дискредитують ОУН-УПА. Група українських істориків поїхала до Ізраїлю, щоб з ними ознайомитися. Але документів у наявності не виявилося... Щоправда, показали теку з давно відомими шедеврами пропагандистської творчості радянських спецслужб. А Шустер упивався голосуваннями в студії, коли «народжені в Україні» впритул не побачили в огидній антиукраїнській агітці нічого поганого. Якщо ця молодь, «народжена в Україні», й надалі залишатиметься такою «розумною» й «ерудованою», то доживати своє життя їм доведеться вже не в Україні, а в якійсь іншій країні...
А російський кінопродюсер Дмитро Куликов клявся в своїй любові до України. Куди дітися від їхньої любові, куди від неї втекти? Москвичі, явно вважаючи присутніх у студії безнадійними дурнями, на кшталт тих індіанців, у яких європейські колонізатори за намиста купили острів Мангеттен, натхненно вішали українцям локшину на вуха, доводячи, що фільм зовсім не антиукраїнський. Багато хто повірив. Ну, українська наївність — це особливий феномен. А той же Дмитро Кисельов на інтернет-сайті «Однако» чесно й відверто оцінив фільм «Матч»:
«Цей фільм зносить абсурдні прикордонні стовпчики між Малоросією й рештою Росії». Тобто спрямований на ліквідацію української держави. З чим я вітаю моїх наївних співвітчизників зі студії Савіка Шустера.
А народний артист України (!!!) Остап Ступка, який зіграв мерзенного з морального погляду українця, відстоював своє право реалізовуватися як актор завжди, скрізь і з будь-якого приводу, аби лише запрошували й винагороджували. Запрошений Шустером комуніст Леонід Грач транслював свій звичайний репертуар про захист світу від коричневої чуми на користь чуми червоної, називаючи українських патріотів «націонал-фашистами», а відомого дисидента та правозахисника Семена Глузмана «генетичним антисовєтчиком». Але дуже хвалив сім’ю Ступок за «інтернаціоналізм». Щоправда, Шевченко Т.Г. про таких українських «інтернаціоналістів» висловлювався цілком чітко...
Продюсер Д.Куликов розповідав неукам у студії, як Сталін облагодіяв Україну, давши їй місце в ООН. Але, звісно, не розповів, що Сталін хотів усі 15 радянських республік запхати до ООН, щоб мати там 15 голосів. Але американці заявили, що тоді треба дати місця всім 50 штатам США. «Отцю й учителю» довелося погодитися на три місця: СРСР, УРСР і БССР. Але аж до 1991 року голоси УРСР і БССР належали не українському й білоруському народам, а Москві, яка ними й розпоряджалася на свій розсуд.
Проте остаточно вразив на «5-му каналі» колишній палкий прибічник режиму Леоніда Кучми, а нині настільки ж завзятий адепт Януковича журналіст В’ячеслав Піховшек. Коментуючи сліди тюремних побоїв на тілі Юлії Тимошенко, заслужений кучміст заявив: «Тимошенко сама завдавала собі ударів кулаком у живіт». Приїхали. Якщо так піде далі, то багатьом у нас знадобиться міжнародна гуманітарна психіатрична допомога...
