Наш постійний автор, відомий російський карикатурист Віктор Богорад, чий іронічно-філософський стиль знають і люблять багато наших читачів, здобув нову нагороду в рідному Санкт-Петербурзі. Він став переможцем номінації «за внесок у розвиток журналістики» на конкурсі «Золоте Перо». До того ж, як зазначає видання lenizdat.ru, «премії в цій номінації удостоюються «метри петербурзької журналістики, чиє слово і діло відзначені загальним визнанням у професійному середовищі». Проте цьогоріч премію отримав не журналіст». У зв’язку з цим колега і товариш Віктора Борисовича В’ячеслав Шилов написав у «Фейсбуці»: «Ми, карикатуристи, давно вже намагалися донести до організаторів конкурсу, що карикатура заслуговує на номінації, що цей жанр потребує мужності, сміливості, чесності...».
«День» зв’язався з Віктором Богорадом, аби привітати і водночас поцікавитися його ставленням до цієї нагороди. Адже конкурс, можна сказати, державний, і визнання здобув карикатурист, чиї роботи, хочеш того чи ні, є опозиційними до будь-якої влади.
— Це нагорода Спілки журналістів Санкт-Петербурга, наголошую. Це не суто державна нагорода, — одразу ж уточнює Віктор Борисович. — Звичайно, Спілка журналістів має певний стосунок до цієї держави, але це нагорода Спілки журналістів як громадської організації.
Я отримав цю нагороду, але до неї ставлюся як — «за вислугу років». Враховуючи те, що перша моя публікація була 1973 року, тоді ще в Ленінграді, і практично всі журналісти знають і мене, і мою творчість. І я номінувався на Гран-прі «Золоте Перо» 2015 року. Ось вони вирішили все ж таки за внесок у журналістику дати цю премію. Там, звичайно, виголошувалися промови, про які я сказав, що почуваюся аксакалом і єгипетською пірамідою.
МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА
— У попередній розмові з вами ми говорили про успішність проекту «Je suis dog, je suis cat» («Я — собака, я — кіт». Нагадаємо, це альбом карикатур, в якому з одного боку — малюнки про собак, а з другого — про котів, який фінансувався методом краудфандингу («День» № 92 від 1 червня 2017 року). Можливо, у вас вже є нові задуми? Над якими книжковими проектами зараз працюєте?
— Це був дуже вдалий проект. Нас із В’ячеславом Шиловим (співавтором проекту. — Ред.) запрошують на наступний рік до Франції на книжковий ярмарок з цим проектом. Тобто треба буде додруковувати наклад, тому що у нас не залишилося жодного примірника.
Зараз має вийти нова книжка Леоніда Пєска, яку я оформив. Дуже цікава, вона називається «А где у парашюта кольцо?». Це іронічні есе, де відбувається симбіоз між вербальним і візуальним текстом. Тобто його текст вербальний, а мій візуальний. Таке поєднання. Дуже цікавий експеримент.
А друге — у травні виходить філософська книжка із серії «Азбука понятий», яку видає Європейський університет у Санкт-Петербурзі. Це вже буде шоста книжка під назвою «Государство». Що таке держава з погляду філософії і взагалі саме поняття. До цього виходили книжки про те, що таке демократія, що таке авторитет, що таке історія тощо. Це дуже цікавий проект, і я із задоволенням з ним працюю. Переводиш оці найбільш філософські уявлення в картинки.
— Карикатура продовжує залишатися популярною у світових ЗМІ. А яке місце справжньої, не пропагандистської карикатури, в російському гуманітарному просторі? Чи не є перемога в номінації «Золотого Пера» ознакою того, що сфера її розширюється?
— Це взагалі дуже дивна історія. Я ж не член Спілки журналістів, я не член Спілки художників. Я абсолютно сам по собі. І це дуже важливий момент. Незважаючи на це, так, я отримую премію від Спілки журналістів, а торік здобув звання почесного академіка від Російської академії мистецтв. Що теж, як мовиться, страшенно дивно. Для мене — це точно. Як я тепер жартую — у мене тепер є привід сперечатися із замовником, посилаючись на авторитет.
Якщо чесно: я знущаюся з держави, а держава мені дає премії. І думаю, що і держава, і я — ми почуваємося незручно при цьому.
— А взагалі про побутування справжньої карикатуристики що ви можете зараз сказати? Як і раніше, великий сегмент — це, звичайно, пропаганда? Співвідношення не змінюється?
— Великий сегмент — пропаганда. До того ж оскільки карикатури, пов’язані з пропагандою, зазвичай роблять люди не дуже великого таланту, то всі спроби якось це пов’язати, створити якийсь журнал абощо — провалюються, закінчуються розпилюванням грошей. Адже, щоб робити гарну карикатуру, не можна бути пропагандистом. А для того, щоб був успішний проект, потрібні гарні карикатури. Це несумісно.
Тому на сьогодні карикатури дуже мало йде в російських виданнях. В інтернеті вона є, звичайно. Є «РИА Новости» — пропагандистські. Є Сергій Йолкін, який друкується на «Німецькій хвилі». Є гарні роботи, які роблять карикатуристи в інтернеті. Але в друкованих виданнях карикатура практично зникає. Або вже зникла. Мене тут нещодавно запитали: «Хтось малював шарж на нашого губернатора Полтавченка?» Я гордо сказав: «Так, я п’ять років тому на прохання однієї з газет, яка вирішила підвищити свій рейтинг, намалював шарж на Полтавченка». Достатньою мірою добрий. Тобто іронічний, але не злий. І вони надрукували це на першій шпальті: ось, ми вперше зробили, надрукували шарж на нашого губернатора. Минуло п’ять років, ніхто нічого і не друкував. Тобто я увійшов в історію п’ять років тому. І так і залишився.
А щодо всього іншого, то я можу Україні лише позаздрити. У вас багато дуже гарних карикатуристів. Вони добре друкуються, і це чудово. Це те, що у нас відбувалося в 90-х роках, коли Єльцину сказали, що не можна ображатися на карикатури на нього ж, і все було чудово.
Тепер редактор двадцять разів подумає, чи варто поставити цю карикатуру, тому що якийсь божевільний вважатиме, що це образило його особисті почуття, і подасть до суду. А держава в нас залюбки починає «роздувати», тому що виконавцям на чомусь треба робити собі кар’єру. Тобто карикатура стала як привід, який розглядають як потенційну образу. Ти намалював поліцейського — ти образив поліцейського. Ти намалював попа — ти взагалі, як мовиться, образив усі релігійні почуття. Чому не можна образити нерелігійні почуття атеїста, я взагалі не розумію. Напевно, тому що атеїст — це вже не людина. (Усміхається. — Авт.). Але таке ставлення дивне: мовляв, карикатура не сміється, не висміює. Ні, вона ображає.
Повторюся, що для мене дивний момент, що мене нагороджують напівдержавні структури. Таке відчуття, що ти даєш ляпаса — а тобі за це премію дають. Або руку тиснуть. Це якийсь мазохізм, звичайно...
