Права була Мирослава Барчук на «Еспресо-TV», яка сказала, що майже кожна заява нової влади закінчується скандалом.
То пан Стефанчук, спираючись на референдум Кучми 2000 року, закликає до створення двопалатного парламенту, то європейські політики говорять про якісь озвучені Зеленським ідеї «гібридної капітуляції України», що, мовляв, влаштує і Захід, і Росію, то дівчина Юлія Мендель, яка працює прес-секретарем Президента, говорить про «неправильні дії» нашої армії проти населення Донбасу. Усе це створює хаос і безлад, абсолютно дезорієнтує населення країни.
Двопалатний парламент — це явище типове для країн з федеральним устроєм. Нас намагаються за будь-яку ціну втягнути в процес федералізації. Нав’язуваний нам Москвою. А будь-яка форма капітуляції, скільки завгодно гібридна, неминуче спровокує в Україні збройний опір. Сотні тисяч українців, які пройшли фронт, розуміють, що якщо сьогодні вони герої, то завтра під тиском Кремля і його «п’ятої колони» в Україні їх перетворять на військових злочинців. Отже, вони не дозволять Банковій грати в антиукраїнські ігри.
Народ, який дав 73% на виборах, дуже хотів бути обдуреним і отримав... (але це лише 44,5% від загальної кількості виборців України). Утім, кумир їх чесно попереджав на біл-бордах: «Ні обіцянок, ні пробачень». Декому хотілося продати свою свободу й свою країну за низькі тарифи, віддати Україну за ковбасу, як там у Шевченка — «за шмат гнилої ковбаси...». Але дуже швидко з’ясувалася цікава обставина — ніхто їм тарифи знижувати не збирається, якщо не говорити про подачку від «Нафтогазу» у 7%, більше того, Міністерство економічного розвитку прогнозує стабільне зростання тарифів цього року й наступного. А представник Зеленського пан Герус, виступаючи на 112 телеканалі в компанії Нестора Шуфрича, заявив, що газові переговори Медведчука й Бойка у Москві — справа добра.
Москва мріє знову запустити до України (хоч з газовою трубою, хоч із чим завгодно) свої частково обрубані щупальця. 2010 року в зв’язку з виборчим тріумфом Януковича автор цієї статті публічно заявив у низці ЗМІ, що до влади прийшли «ліквідатори української державності?» Тоді вистачило свободи слова, щоб це опублікувати. Події 2013—2014 рр. підтвердили правильність цього політичного діагнозу. Сьогодні відчувається щось подібне. Не можна ж абсолютно все списувати на некомпетентність. Тішить те, що патріотична громадськість після глибокого виборчого шоку оговтується, мобілізується й готова захищати країну.
Про це свідчить і масовий мітинг під стінами Адміністрації президента під гаслами: «Зупини капітуляцію!»; «Ні — миру без Донбасу і Криму!». І це лише початок. Якщо за часів Порошенка ще діяли домовленості — «Не треба порушувати стабільність, не треба третього Майдану, бо війна», — то тепер домовленості не діятимуть. І за Порошенка політика була такою, що 90% населення абсолютно розслабилися й війни не відчували, а Зеленський і його команда поводяться так, як нібито ніякої війни взагалі немає. До речі, Порошенко з’явився на «Свободі слова» на ICTV, був у хорошій формі, активний і енергійний, гостро критикував капітулянтські настрої Кучми — Зеленського. Між іншим, один ветеран АТО заявив, що поки у «справі Гонгадзе» не буде поставлена крапка, Кучма має бути за межами української політики й суспільного життя. Він — токсична фігура.
А потім там же, на ICTV, почалася презентація політичних партій на парламентські вибори. Мою увагу привернула партія «Голос» Святослава Вакарчука. Вакарчук представляв інтелігентів, аналітиків, реформаторів, високодуховних мислителів і трепетних естетів. А я думав ось про що. Це була б чудова команда в Данському королівстві, в Швейцарії, в Нідерландах, в Норвегії, в тихій, спокійній, затишній країні. Але не в тому політичному «вулкані», яким сьогодні є воююча (і із зовнішнім, і з внутрішнім ворогом) Україна. Тут потрібні не зворушливі солодкоголосі рапсоди, а грубі, різкі бійці, здатні зубами, кігтями, кулаками битися (зокрема й у найпрямішому фізичному сенсі) за Україну. До нового парламенту увійде чимала кількість найогиднішої антиукраїнської сволоти, й вони ні з ким не церемонитимуться. Адже ми пам’ятаємо, як за Януковича регіонали у Верховній Раді об голови патріотичних депутатів ламали стільці. А якщо ще агенти Кремля отримають прямий наказ від своїх господарів, то не зупиняться ні перед чим, окрім добрячого українського удару. Нинішній парламент — це теж зона бойових дій, там теж війна. А в новообраному парламенті війна буде без правил. Там окрім відкритого протистояння буде й багато віроломства, підступності, єзуїтства й візантійщини, зрада й провокації. І як там почуватимуться святі й конструктивні душі з команди Вакарчука?
А поки в країні посилюються відцентрові процеси. Мер Харкова Кернес продемонстрував, що на території Харкова закони України будуть чинними лише з дозволу Кернеса й лише ті, які йому симпатичні. Закон про декомунізацію Кернес своєю владою скасував (у частині, що стосується сталінського маршала Жукова). Це дуже небезпечний для України демарш, що вимагає негайної й жорсткої реакції центральної влади. На жаль, в Україні справжньої декомунізації історії й історичної пам’яті ще не сталося, особливо щодо комуно-імперського міфу «великої вітчизняної війни». Досі розповідають різні видання казки про «великого полководця». Тим часом з ім’ям Жукова пов’язана одна з найколосальніших поразок у всій світовій військовій історії. 1941 року майже п’ятимільйонна Червона армія, що перевершувала німецький вермахт і в живій силі, і в танках, і в артилерії, і в літаках, була наголову розбита й узята в полон. Начальником генерального штабу цієї розбитої армії був Георгій Жуков. Він був не лише кривавим м’ясником, який не жалів життя своїх солдатів за принципом: «Солдатів не жаліти! Баби нових понароджують», а й банальним мародером, який прочесав усю окуповану Німеччину в пошуках коштовностей, автомобілів, одягу, предметів антикваріату, картин для «самозабезпечення». Після 1945 року Жуков почав приписувати собі чужі заслуги й ставити під сумнів роль Сталіна. Вождь вирішив, що Жуков знахабнів, і дав вказівку «органам». «Органи» сумлінно виконали свою роботу й залишили офіційний звіт, на який і посилався російські історик Марк Солонін, коли писав: «У січні 1948 року при обшуку на дачі у «маршала Перемоги» Жукова було виявлено 323 шкірки соболів, мавп, котиків, 160 шкірок нірок, 4 тис. метрів шовкових, шерстяних та інших дорогих тканин, 44 килими, 55 «коштовних картин класичного живопису», 7 ящиків із фарфоровим і кришталевим посудом...» Маршал міг відкрити магазин із торгівлі трофейним майном. Його товариші по службі від нього не відставали. Зрозуміло, брали «по чину»: маршали й генерали везли добро в СРСР ешелонами, полковники й майори — вагонами, капітани й лейтенанти — машинами, й лише солдати могли взяти лише те, що вміщалося у валізу або речовий мішок. Цікаво, що викликало найбільше захоплення Кернеса — військові заслуги Жукова (вельми сумнівні) чи адміністративно-господарські, у сфері «самозабезпечення»?
